Росія забрала сина, бізнес та надію: інтерв'ю з матір'ю мобілізованого на Донбасі

У червні 2022 року на робочу пошту 24 каналу звернулася жінка, яка назвала себе матір'ю мобілізованого. Редакція довго вагалася, чи надавати слово людині, яка підтримувала російську агресію.

Втім, порадившись із правоохоронними органами, ми вирішили опублікувати розмову, адже в ній є важливі для суспільства свідчення воєнних злочинів Росії.

Лист від матері мобілізованого на Донбасі / Скриншот з пошти 24 каналу

Інтерв'ю з матір'ю мобілізованого на Донбасі: дивіться відео

Після створення "республік" усі банди перетворилися на "поліцію"

Коли ми домовлялися про час та дату інтерв'ю, ви написали, що у березні 2014 року добре ставилися до Росії, чим і накликали лихо у свій будинок. Наслідки цього ви нібито відчули майже миттєво. У чому вони полягали?

Ми не те щоб добре ставилися до Росії. Ми, мабуть, і не відокремлювали себе від неї. У мене там родичі, сестра й племінники. Вони до нас у гості приїжджали. Кіно та новини по телевізору теж російські. Я у школі українську не вчила. Все навколо російською. А потім ще й Майдан стався. Сусідка казала, що там все швиденько розженуть і далі житимемо.

В принципі, знаєте, ми нормально лише перед війною так встигли пожити. Чоловіка у мене не стало у 2007 році, він на шахті загинув. Я сама з сином та мамою виживала. Крутилася, як то кажуть, на одній нозі. Із подругою речами починали торгувати. Спочатку точку на ринку, а потім – магазинчик відкрили. І якось потроху жили. Почали навіть щось відкладати дитині на навчання, мамі на ліки. І тільки все почало більш-менш налагоджуватись, гримнув 2014-й. Я якось політикою не дуже цікавилася, я проста людина. Навіть новини не дивилася, постійно на роботі була.

Потім, коли почали блокпости з'являтися, оцей "референдум"… Скажу одразу, я на нього не ходила. Мама у нас голосувала. Якби ж ми знали, чим все закінчиться. Потім почалася війна. Всі ходили, підтримували. У нас дівчатка на ринку навіть зі скринькою ходили, гроші їм на допомогу збирали. А потім ці "ополченці" показали себе у всій красі. Як роздали їм автомати, вони почали до нас "у гості заходити". Мене ще пронесло, а сусіду дісталося. Три дні його вдома не було. Дружина потім його забирала (із полону – 24 канал). Все з їхнього будинку вигребли – золото, гроші. Він коли повернувся, боявся навіть сонячного світла. А згодом вони кудись поїхали.

Тобто ось так людей викрадали?

Нам казали, що вони шпигуни та диверсанти. Знаєте, у нас всі знали, "хто і чим дихає". Думали, можливо, правда, за щось їм перепадало. Але потім оці "хлопчики" почали нахабніти, "дах" пропонували. Ми й скаржилися спочатку, а кому? Їм же на них. З нас сміялися, казали, що треба трошки почекати. Думали тоді, що Росія зайде та наведе свої порядки, коли місцеві, що дорвалися до "влади", заспокояться. На жаль, навели такий порядок, що просто жах.

Сподівалися, що у 2015-му мама оформить пенсію (українську – 24 канал). Але у неї стався інсульт з паралізацією. Не хочу згадувати, як все сталося, але нервів на неї багато витратила. Знаєте, одне за іншим.

Студента з інвалідністю мобілізували одним із перших

А як ваш син потрапив на війну?

Коли у лютому оця довбана "спецоперація" почалася, нам сказали, що студентів брати не будуть. Тим паче перший курс. А у мене Андрій (ім'я змінене – 24 канал), коли був трошки меншим, потрапив у ДТП. Новий "власник життя" летів і їх з другом збив. Я спочатку не повірила, думала, що телефонні аферисти дзвонять. Після цієї аварії він отримав другу групу інвалідності.

Взагалі не думала, що потрапить під мобілізацію. І от в один день я його чекала-чекала, а його нема. У нас у родині заведено попереджати про затримання. Завжди ж нічого хорошого не думаєш, коли дитини нема. Почала дзвонити друзям. З'ясувалося, що не тільки він додому не повернувся. Кинулися шукати. Нам нічого не сказали одразу, не пояснювали, а через день син подзвонив та сказав, що після медогляду їх відпустять. Я мамі сказала, а у неї одразу третій інсульт. Навіть не пам'ятаю, як я похорони пережила. Сестра допомогти не могла, мені подружка з Харкова та сусіди потроху грошима допомогли. Дзвонила, по всіх інстанціях ходила, але толку ніякого не було. Потім він подзвонив з чужого номера. Сказав, що він десь під Ізюмом, що у них все погано, пояснив, що не може розмовляти. Але сказав, що обіцяють відпустити за кілька днів.

І справді, через тиждень чи через днів 10 він приїхав. Худющий, психований. Я плачу, він плаче. Сказав, що більше не поїде, що зробить із собою що-небудь, якщо змушуватимуть їхати назад. Вирішили, що ховатиметься, попросимо знайомих, аби пересидів десь, або до сестри якось поїде. Я зібрала всі гроші, які були. Він поїхав, казав, що якийсь знайомий допоможе. Обіцяв, що подзвонить, як у Ростові буде. Не казатиму, чого це нам коштувало, але він все ж таки переїхав. Не знаю, куди там той знайомий подівся, але так сталося, що Андрія в слідчому ізоляторі закрили як дезертира. А потім його знову кудись в Україну на передову відправили. Не знаю, чи це правда, мені так сказали.

А зв'язку ви з сином не мали ніякого?

Ні, це здебільшого чутки. Я ж не одна така, ми групу зібрали, хто десь щось почув, те й переказуємо. Жінки, матері, дружини, ми якось себе підтримуємо, бо інакше ж неможливо.

Багато взагалі таких історій? І чи багато жителів Донбасу, які підтримують війну?

Чесно хочу сказати, що коли все у 14-му починалося, то було чимало. Але зараз, звісно, підтримка менша. Не тому, що якісь погляди змінились, а тому що у всіх знайомі-родичі повиїжджали. Хтось в Україну (на підконтрольні території – 24 канал), хтось – до Росії. Я чому вже до вас звернулася, бо вже й листи писала, куди тільки можна. І Пушиліну, і цій "омбудсменці". До лампочки! Ми – ніхто, і звати нас ніяк. Нам ледь в обличчя вже не сміються. Я вже нічого в цьому житті не хочу. Аби лише сина повернули. Я далека від політики.

Вірите, що Донбас може повернутися до нормального життя після війни?

Чесно, я не знаю. От як повертатися? Я хочу, щоб все було добре, але вже навіть у це не вірю. Бо нема ніякої надії. Не знаю, чи виживу, та й мені вже все одно. Чи буде Росія, чи Україна. Нехай лише буде мир та наші діти додому повернуться. Кожного дня дивлюся на те, що відбувається, та навіть не думаю, що буде далі.

Фактично всі жителі тимчасово окупованих територій Донбасу звикли жити з відчуттям тваринного страху та без надії на жодне майбутнє. Тисячі матерів вже поховали своїх дітей, яких Росія примусово відправила на війну. Десятки тисяч жінок чекають на повернення своїх рідних, не знаючи про них взагалі нічого. Путінські війська не дають мобілізованим навіть можливості зв'язатися з родинами, щоб ніхто не дізнався правду. Бо єдине, чого бояться росіяни – розголосу про те, що вони накоїли. Адже це неминуче призведе до бунтів та позбавить Росію шансу використовувати мобілізованих цивільних як "гарматне м'ясо".