Анатомія травми за Володимиром Тихим

Велике безіменне місто, стандартна «хрущовка», типова розвалена сім’я - розведена жінка і двоє дітей. Стан «стабільного лайна» – мама сидить на транквілізаторах, діти без догляду, у батька інша сім’я. Дочка Оля – у розпалі підліткового дозрівання не має часу на розваги, адже доглядає маленького братика Міху. Одного разу – Міха зникає, і «лайнове» життя перетворюється на жах без кінця.

Головна героїня, дівчинка Оля, починає шукати брата, бо дорослі у фільмі – безпорадні: вживають наркотики, зчиняють скандали і говорять – «все пропало».

Володимир Тихий признається – актори в нього непрофесійні, хоча типажі підібрані ідеально. Головній героїні, не зважаючи на юний вік, не дорікнеш поганою грою.

Фільм розпочинається сірими розтягнутими кадрами. Мовчанка і детально зображений побут створює ілюзію документального кіно. Тихий цього не заперечує, адже він таки документаліст, один із творців «Вавилону 13».

Все документальне у фільмі – частина розповіді про характер героїні. А вона цілковито самотня, її оточує не лише мертва мовчанка, але й жорстокість однолітків та байдужість батьків.

Не зважаючи на те, що батьки змирились зі зникненням Михасика, Оля не може заспокоїтись.

На перший погляд – здається, що в Олі підліткове бунтарство. Проте Тихий копнув глибше – за його ідеєю Оля втілює наївний протест проти брудного затурканого суспільства.

Коли всі принишкли і продовжують жевріти, кожен у своєму болоті, дівчинка шукає правду.

Не обминає Тихий «доблесну міліцію», медиків і всю бюрократичну ієрархічну систему – де люди вже навіть не гвинтики, а трухляві патички.

«Зелена кофта» не лише страшна до болі знайомими кадрами, вона моментами занадто розтягнута. Режисер намагався подати це - як особливість свого стилю. Проте інколи складається враження, що Тихий ще не зовсім вийшов з жанру короткометражного кіно і йому бракує досвіду на повнометражний продукт.

Фільм задумувався як дуже жорстокий, та за винятком фінальної сцени, жорстокість більше морального плану, а ніж візуального. Зважаючи на захоплення режисера Ларсом фон Трієром, Тихий таки дуже не дотягує за візуалізацією до жорстокості автора «Антихриста» і «Меланхолії».

Українське самоїдство на прикладі дитини - ось що справді жорстоко виглядає у фільмі Тихого. Адже Оля не може простити собі зникнення братика і навіть видумує вбивцю Михасика. Для неї на реальності вже давно поставлене табу. Тепер треба довести справу до кінця і покарати винного. Для Олі не важливо, що чоловік, якого вона обрала вбивцею, може ним зовсім і не є…

Тепер для Олі розквитатись з вбивцею – єдиний спосіб позбутись синдрому травми від втрати брата.

На прикладі дівчинки Тихий хоче розказати про дитячо-наївних відчайдухів, котрі ідуть до кінця за правду. Про тих, хто ціною власного життя готовий отримати відповідь та позбутись болю від безкінечної несправедливості.

Трейлер до фільму