Без «Вконтактє» не контачиться...

Одна з останніх історій віртуально-любовних стосунків дійшла до нас з Америки. Жінка дізналася з "Facebook", що її чоловік завів ще одну дружину. Вона побачила на сторінці коханого фото з весілля з іншою дівчиною. Розлючена жінка одразу ж подала до суду на зрадника. Тепер чоловікові загрожує 4 роки в‘язниці за багатоженство. Але це ще не все – зраджену американку не стільки обурило те, що її чоловік потайки ще раз одружився, як те, що він видалив її з друзів у "Facebook"!!!

Справді трагічний випадок трапився через іншу соціальну мережу – "Вконтактє". Цього разу вже в Україні. У Києві 20-річні коханці посварилися через статус у соцмережі "Вконтакте", після чого хлопець вбив свою дівчину… ВОНА просто хотіла написати в статусі – "є хлопець", натомість ВІН цього не хотів, бо зустрічались вони усього кілька днів…

Я маю сумнів, що люди, котрі створювали соцмережі, замислювались над тим, що їхнє "дітище" може приносити людям не тільки користь, а й розчарування та біль. Зокрема, у США Академія шлюбних юристів, провівши дослідження, заявила, що останніми роками кожна п‘ята пара під час розлучення згадує про прогріхи своєї половинки у соціальних мережах. Адже, зазвичай, люди саме в інтернет-просторі шукають собі коханців (в Україні такої статистики наразі немає).

За монітором, звичайно, спілкуватись легше – для нього не потрібно малюватись, одягати щось модне, щоб похизуватись перед людиною, яку давно не бачили. "Комп" не помітить, що за останні кілька років ви набрали кілька зайвих кілограмів, адже на своїй сторінці ви намагається викладати здебільшого тільки свої "найкращі" фотографії. Відповідаючи на не надто приємні запитання у "Вконтактє", "Facebook" чи "Одноклассниках" ви може приховати свої емоції, написати відповідь-відмазку, "з‘їхати" з цього питання, або ж зробити вигляд, що взагалі його не помітили. А у реальному житті ви не зможете так зробити. Бо коли у вас напряму запитають: "Ти з кимось зустрічаєшся?", то якщо ви навіть змовчите, то ваші очі і міміка вас викажуть.

Через соціальні мережі ми знаємо хто і з ким живе, де людина відпочивала останні роки, що бачила, як в неї склалася доля. Після появи соціальних мереж узагалі відпадає потреба проводити зустрічі однокласників, адже навіщо? Раніше ми збиралися за одним столом розповідали, хто і чого добився за ці роки, де бував, чи одружений, чи має дітей? А тепер що виходить – навіть не буде що розповісти? Хіба доведеться відповідати за питання накшталт: "Ти досі зустрічаєшся з тією блондинкою, така нічьо?", "В тебе досі та машина?", "Я теж був на тому курорті. Правда, гарно відпочивається за кордоном?"...

Я вже мовчу про те, що через статус ми не тільки передаємо свій настрій, але й можемо туди закласти послання для людини, якій в очі чогось не можемо, або не хочемо сказати, а у зашифрованій формі вона всеодно зрозуміє – до прикладу, "ненавиджу нахабних людей; ти найкращий; справжні друзі так не роблять…" Прикладів може бути мільйон. Але всі, кому треба, вас зрозуміють. Ну, звичайно, є і інший бік медалі – часто через статус ми хочемо показати, які ми "розумні" - кидаємо зарозумілі фрази, якійсь життєві сентенції. Хоча часами вони є виправданими, бо до багатьох речей людина "доходить" з досвідом сама, або ж просто можна "копіпейстнути" у друга.

Чи то "Вконтактє", чи "Facebook" я б назвала "приватним КГБ" – це своєрідна база даних про усіх і кожного. Через фото ви можете побачити з ким найчастіше спілкується людина, яка вас цікавить. Також через залишені на стіні коменти, фото чи відео можна дізнатися наскільки близькі стосунки у людей...

Так дивно, але тепер ми можемо не так сильно образитись, коли не отримаємо привітальної смс від близької людини, але якщо цього повідомлення не буде у вас на сторінці – то комусь доведеться ой, як не солодко... Тепер ми вважаємось крутими, якщо у якесь свято нам якомога більше привітань скинуть на стіну, а якщо це будуть не просто слова, а картинки або ж графіка, то це "вашшєєє!!!!".

Підписам під "фотками" я б узагалі виділила окремий блог! Тут незоране поле роботи. Уявіть собі фотографію, на якій дівчина одягнена у спортивній костюм (аля-парашут, який був у кінці 90-х), сидить у якісь забігайлівці, волосся жирне зібране у хвостик, про макіяж мовчу,бо він не підлягає опису, вираз обличчя, як у «пахана на зоні», а під усім цим чудом комент: "Яка ж ти миленька і симпатичненька ))))))". Я б назвала це – "компліменти-брехунці", які дописуються автоматично. Я все розумію, треба людям робити компліменти, підтримувати у важку хвилину і т.д., але, люди, знайте міру! Хоч би більш менш порядну фотку для коментів вибрали.

Через соцмережі люди часто починають плутати, де реальність, а де віртуальність. Пригадую, як тільки зареєструвалась у "Вконтактє" і "Facebook", то пропадала там годинами. Мій рекорд – 11 годин безперервної переписки у вихідний день – це коли усі нормальні люди беруть друзів, гуляють в парку, сидять в пабі чи йдуть на дискотеку... У ті часи я летіла додому з роботи, щоб якомога швидше залізти у соцмережі – може мене хтось в друзі "добавив", а може якесь нове повідомлення з‘явилось чи "фотка"? Та й самій було цікаво шукати своїх однокласників, однокурсників, просто знайомих. Годинами сиділа на їхніх сторінках і вивчала їхнє життя, замість того, щоб зідзвонитись і сходити разом на каву. Я розумію, що з кимось цього б не вийшло зробити, адже когось життя закинуло у інше місто, чи узагалі іншу країну. Але апогеєм мого віртуального спілкування стало те, що я упродовж трьох місяців переписувалась зі своєю товаришкою, яку не бачила кілька років, а в кінці з‘ясувалося, що останні півроку вона живе у сусідньому будинку!!!

Звичайно, не буду заперечувати, що у соцмережах є безліч плюсів – інакше б ми не проводили там стільки часу. "Вконтактє" і "Одноклассники" повернули у моє життя двох надзвичайно дорогих мені людей. У всіх є друзі дитинства, яких через певні життєві обставини ви губите. Так сталось і в мене. 13 років тому моя подруга з родиною переїхала жити у Москву. Але перед тим ми пообіцяли одна одній, що котра з нас вийде заміж першою, візьме за дружку іншу. Вона приїжджала до мене тільки влітку на канікули. Але вийшло так, що 8 років тому і я переїхала з рідного міста. Саме тоді ми і втратили контакт одна з одною. Довгих 6 років ми шукалися. Моя подруга навіть хотіла шукати мене через програму "Жди меня!" Але якось зайшовши у "Одноклассники" я побачила повідомлення від Іванни Плєтньової, яка пише: "Будеш моєю дружкою?" В той момент мені здалося, що не існує більшого щастя, адже знайшлась одна з найдорожчих людей у моєму житті. І так через два місяці переписок я вже сиділа у літаку до Москви.

Ще одну подругу я повернула вже через "Вконтактє". Ми через якусь дурницю посварилися ще у шкільні роки, але саме через інтернет-переписку ми змогли вибачитись одна перед одною і повернути назад нашу дружбу.

Хтось засуджує появу соціальну мереж, хтось навпаки без них не може жити, а хтось узагалі байдужий до них. Але важливо, щоб кожен з них отримував від цього віртуального життя лише користь, а не ставав його заручником. Важливо, щоб "Вконтактє", "Facebook" чи "Одноклассники" не замінили реальне життя, а лише доповнили його, бо якими б багатофункціональними не були соціальні мережі і які б можливості не відкривали для нас, та все ж комп‘ютер ніколи не замінить щире, людське спілкування…