Чого пристали?

Муамар Каддафі визирнув з бійниці свого бункера в Тріполі. Вдалині догоряла його резиденція, чорний дим пронизували вогні прожекторів, які у вечірньому небі вишукували ворожі бомбардувальники. Десь далеко бахкали зенітки, земля здригалася від розривів британських та американських «Томагавків». Каддафі сумно оглянув розруху і безлад, який творився навколо, і в котрий раз прокляв демократичні цінності, заради яких його колись квітуча Лівія перетворилася на палаючі руїни. «Чого пристали?» - подумав Каддафі. «І що такого я їм зробив? Справно постачав нафтою чортових гяурів, літаків більше не підривав, терористів не переховував, навіть від хімічної зброї відмовився, та і з іранцями негарно вийшло – довелося всю ядерну програму згорнути, а скільки грошей пішло…»

На мить Каддафі відчув себе Гітлером в оточеному зі всіх сторін Берліні в квітні 1945. Всі союзники порозбігалися, як щурі з тонучого корабля, лише вірні сини зі своїми загонами охороняють батька. А кілька днів тому все було так славно – повстанців гнали поганою мітлою, небо контролювала рідна авіація, перемога була вже зовсім близько. І тут на тобі – налетіли хрестоносці, «и все, что нажито непосильным трудом» в одну мить перетворилося в дим. «От тобі і міжнародне право – думав Каддафі – закон як дишло. Це ж мої внутрішні справи, чого вони сюди лізуть, що я їм зробив?» Думки полковника перервали сирени повітряної тривоги і з тягарем на душі Каддафі почав спускатися сходами у бетонні глибини свого бункера.

Звісно, все вище написане – виключно ліричний відступ. Але полковника мені дійсно шкода, шкода по-людськи. Так само як і шкода Лукашенка, Чавеса, Ахмадінежада, Кастро та всіх тих світових лідерів-вигнанців (за винятком Кім Чен Іра), яких не хочуть і не можуть розуміти західні країни. Навіщо фінансувати опозицію, домагатися розколу країни, вводити кудись війська під прапорами захисту демократії? Для геополітичного контролю? Але ж вони і так зв’язані по руках і ногах. От Лукашенко вже забув (а може і не знав) як та Європа виглядає, бо його постійно невиїзним роблять, тільки по СНД і Венесуелі і катається. І через що це? Через те, що він в своїй країні лад наводить?

І я б наводив. Адже взяти тих самих білорусів, венесуельців чи лівійців. Вони набагато краще живуть, ніж ми. У них все є – медичне забезпечення, освіта, доходи, діти в дитсадочки ходять, все нормально. Країною керують одноосібно, але керує той, який знає як зробити добре і собі, і народу. Такий взаємовигідний симбіоз виходить. І тут приїжджають добрі дяді Семи і починають переконувати, що ні, люди, у вас тут все погано, а добро лише в демократії, от ви нам поможете те ваше головне гальмо, яке країною керує, скинути, а ми вам золоті гори і дамо країною порулити. Кожному. Може. Колись. Вашим прапраправнукам. Коли все корисне звідси викачаємо і вивеземо.

І народ ведеться, всі біжать скидати ненависний режим, скидають, а потім рвуть на собі волосся і посипають голову попелом, згадуючи, як добре колись було при, приміром, тому самому Курманбеку Бакієву, Саддамі Хусейні чи Хосні Мубараку. Ви думаєте єгиптяни раді зараз? Раді, бо поки що рівень адреналіну не впав, і країну в боргову кабалу не затягнули. А от до іракців вже давно дійшло, що Хусейн, за великим рахунком, був класним дядькою, при ньому щогодини теракти не ставалися і американці мирних мешканців масово до стінки не ставили.

Повернемося до Лівії. Звісно, Каддафі має лише номінальний титул – Лідер Революції, але насправді керує країною. Тут в Лівії починаються масові протести, ну так, народу щось там не подобається. Це все можна вирішити в перші ж дні, мирно домовитися, але тут втручаються західні держави, спочатку помагають заколотникам дистанційно, розбурхують натовп, який іде на штурм держустанов, потім повстанцям кажуть – а давайте ви будете легітимною владою, бо Каддафі ваш фактично ніхто, от ми вас визнаємо і зразу прилетимо і допоможемо. Ті, як барани, погоджуються, отримують зброю, радісно біжать у наступ, віддають життя за ефемерні цінності, а зверху на це все сиплються американські томагавки.

І тут Каддафі можна тільки поспівчувати. Адже коли проти тебе майже цілий світ, то сам ти не вистоїш, як і не намагайся. От лише не хочеться, щоб полковник розділив долю Саддама Хусейна.