Монстри Шустера VS Монстри Портникова

Перший в історії українських медіа канал, який можна спокійно вважати зразком українського Інтернет-телебачення, вражає відкритістю і правдивістю, водночас усміхаючи деякою наївністю і юнацьким максималізмом.

Може, наївність і юнацький максималізм — це те, чого не вистачає нам із вами сьогодні?

Але я не про те. Наївності і юнацького максималізму давно позбувся ведучий TVi Віталій Портников. Відомий журналіст і популярний блоґер у новому сезоні веде програму "Polit Club". Аби поговорити про актуальні процеси, що можуть вплинути на післязавтрашні реалії, туди приходять політики, науковці, медійники, громадські діячі тощо.

Політики, науковці, медійники і громадські діячі (як і інше тощо) приходять і до Савіка Шустера, і до Кисельова, невмотивовано розпіареного. Але от Портников мене особисто приваблює, а ті двоє — ні. Поясню, чому.

...Я трохи працюю в медіа, і ще менше — у PR. Але навіть з таким кволим досвідом можу сказати, що будь-який продукт, який ми з вами отримуємо з примайчів, телевізорів, планшетів і звичайного газетного паперу, працює на певну аудиторію. Її називають по-різному: тарґет-група, публіка, цільова аудиторія.

Якщо спростити, то у кожній редакції вигадують такого собі монстра, який має певні звички, вподобання і переконання. Тож, аби мати сталу аудиторію, слід творити для цього середньостатистичного монстра, всі інші підтягнуться. Це просто: наприклад, М1 працює на молодь 18+, яка живе у місті, здобуває вищу освіту і любить розкішні дрібниці. А Теленеделя працює для домогосподарок 30+, що мають двоє і більше дітей, проводять вільний час на дачі і знають на пам’ять усіх серіальних героїв.

Монстр Савіка Шустера (а з ним — і Кисельова) полюбляє яскраві вогні, аплодисменти за кадром і перших осіб держави, гарно загримованих і з "правильними" меседжами на вустах. Йому подобається, коли гола феменка свариться з вдітим Колесніченком. Коли Богословська бігає по студії за Юлею Володимирівною. І коли на 9 травня вкотре обговорюють, кто прав, кто віноват. Словом, йому подобається імітація процесу вирішення проблеми, а не саме вирішення. Це як вертеп — Ісус давно народився, помер і воскрес, але щороку у шопці відтворюється його народження, лише з деякими змінами.

У Віталія Портникова монстр — культурніший. Ні, він теж середньостатистичний, але культурніший. Все через те, що якось мало йому хліба і видовищ. Було б незле, якби під час дискусії таки народжувалася чітка думка щодо того, як вирішити проблему. Цей монстр також їсть пельмені перед екраном і рятувати країну збирається десь післязавтра. Але надія в тому, що хліба і видовищ йому таки замало.

Якщо серйозно, то перші випуски "Polit Club" здивували відсутністю сенсаційності, пафосу і гламурної приреченості на обличчях головних спікерів. Та й головні спікери теж дивують — Ірина Бекешкіна, Доній той самий, молоді журналісти, голодувальники з-під Українського Дому.

Ми не звикли до такої якості політичних шоу. Більше, ми навіть подумати не могли, що таке буває. Ну, а навіть, якщо буває, то хіба таке може бути цікавим? Хе-хе, ще й як! Не лише цікавим, але й надихальним!

Грубо кажучи, і країна у нас ділиться на дві тарґет-групи. Одні — дивляться Савіка Шустера, інші — Віталія Портникова. Інших —меншість. Але еліта завжди складає дрібку відсотків. Аби була. Еліті головне — бути, надихатися, надихати і чинити.

P.S.: і якщо, як це водиться, в Україні завжди винуваті євреї, то хай краще винуватим виявиться Портников, а не Шустер.