Опора Майдану: воїни-афганці відрізняють "чужих" за поглядами

Як і багато хто з теперішніх євромайданівців, вони прийшли сюди після кривавої бійні у ніч на 30-те. Цих людей сюди вивели не сині прапори із зірочками, не очікування Угоди про асоціацію, не мрії про євромайбутнє і вступ до ЄС. Їх вивели сюди жахи сучасного і батьківська нетерпимість через побитих дітей.

Саме ці люди у червоних камізельках ветеранів мені здавалися найбільшими оборонцями всього Майдану, які ночами незворушно стоять на барикадах, а вдень набираються сил на нову напружену ніч "невідомості". І саме тому у мене цілий день назрівала думка поспілкуватися із ними поза завісою їхньої войовничості. Хоча всередині у мені панувала думка, що мені скажуть "дитинко, тут сидять серйозні дяді, тому краще йди фотографуй йолку". Не тому, що я вважала їх якимись пихатими, а тому, що вони мені здавалися дійсно воїнами, яких не варто турбувати. Але мені було цікаво...

Під час одного із недільних віч на Майдані я таки прийшла до місця їхньої дислокації. Два велетенських намети біля Стелли Незалежності на Майдані (по ліву сторону від виходу з "Глобуса") огороджені дерев'яним півпарканом, на варті якого стоїть молодий хлопчина років 18-ти і старший чоловік під 50-55 років (жодних імен у цьому матеріалі я навмисне не називаю), без камізельки, але із серйозним обличчям. Багато позіхак обходили намети з різних сторін, намагалися сфотографувати чи зайти всередину, на що хлопчина без жодної міміки просто казав "не заходьте, будь ласка, і не потрібно фотографувати".

— Доброго дня, — звернулася я до старшого чоловіка, — а можна поговорити із ветеранами?

— Ви хто? — питає дядько.

— Журналістка, — відповідаю.

— Що за канал? — допитав він.

— 24...

— А де камера? — перебив хтось із прохожих.

— Я сайт, хочу показати, як живуть ветерани на Майдані. Пустите? — кажу я і витягую посвідчення і фотоапарат із натяком, що таки трохи познімаю.

— ...Зачекайте, я зараз уточню.

Хвилин із 10 він уточнював, після чого підійшов чоловік років 45-ти.

— То ви із 24?

Киваю, що так.

— Ходіть до нас, ходіть до нас в намет, ви не збрешете!

Тут ніхто не спав, і навіть склалося враженні, що присутні чекали, що зараз в них "будуть гості". Чоловік одразу став розповідати про усіх, хто в наметі, показав "ліжка", де ночують ветерани. Тут було доволі холодно... тобто, тепліше, звісно, ніж на вулиці, бо тут стояла якась невеличка "буржуйка", але порівняно із деякими наметами активістів не надто тепло і комфортно для життя і ночування. І, що при тому одразу спростую чи підтверджу: тут не було жодного натяку на алкоголь; як сухий закон панує на усьому Майдані, так не є виключенням і намет афганців. Зрештою, завівши мене до намету місцевий "гід" одразу запропонував чаю.

— Оцього хлопця зніміть! Він киянин, найпершим тут був... крупним планом візьміть, — каже мені.

Я намагаюся зловити його на відео, але він опускав голову і потім просебе усміхнувся.

— Головне, щоб усі знали, що в нас тут "сухий закон"! Крім чаю нічого немає! — каже один із ветеранів, посьорбуючи чай із білого пластикового горнятка.

Коли стала розмовляти із афганцями (на момент мого приходу їх тут було 5, а коли я уже з ними прощалася — більше 10), спершу лунали звичайні логічні слова, "ми — за мирну акцію", "стоятимемо до кінця"... тільки от боязко стало, коли на питання "коли ж та перемога?" мені відповіли "якщо буде кров, то чекати не довго". Щоправда, після двох зачисток із кров'ю (30 листопада і 11 грудня), подій на Банковій 1 грудня і ламань дальніх барикад 10 грудня, чекати можна чого завгодно і афганці готові до цього як ніхто інший. Бути відвертим, то вони із розумінням і припущенням саме такого розвитку подій сюди й їхали. І про це вони теж відверто кажуть.

Дехто з них живе у Києві, дехто чергується і живе тиждень тут, а на тиждень повертається додому, є й такі, які від 1 грудня тут.

"Всі воїни афганці мають дітей, дехто онуків і ми не хочемо, щоб вони жили у цій поліцейській державі! Ми стоїмо тут на Майдані не заради того, щоб набивать кармани, а щоб наші діти нормально жили. Ми достойні жити так, як живуть у Норвегії, Швеції, Фінляндії, Данії, Німеччині... кажу як батько трьох дітей", — підхопив короткі фрази своїх колег один із афганців.

— А на Майдан приходять звідтіля, з антимайдану?, — питаю.

— Ооо, буває, звісно... і "тітушки".

— Як ви визначаєте "тітушок" від євромайданівців?

— У тих, хто прийшов за покликом серця сюди — очі горять, а у "тітушок" очі тупі, вони як роботи.

— Як часто "тітушки" сюди навідуються і провокують?

— Та щодня десятками їх виводимо. Щоправда, мирно, не б'ємо їх.

— Що роблять ті "тітушки", як виглядає найпопулярніша провокація?

— Вони часто по кілька людей заходять і починають перепалки між собою: сваряться, кричать, хтось починає кричати "допоможіть". Тим самим намагаються показати, буцімто на Майдані безлад, ображають сторонніх.

— І серед журналістів є провокатори! — каже інший ветеран, — То ви скажіть іншим журналістам, щоб також правдиво показували Майдан і усі провокації.

— Скажу...

Потім мені багато розповідають про ніч зачистки, багато із них просить сказати своє звернення: переважно просять колег, які ще не у Києві приїжджати сюди.

"Сам я командир 3-го взводу ветеранів Афганістану. Я був тут у ніч зачистки на 11 грудня. Живу не тут, у таборі, а в Києві. Тієї ночі мені зателефонували і сказали, що розпочалася зачистка Майдану. Я із товаришем із Бродівської спілки офіцерів прибіг. До того часу уже зняли барикаду біля будинку профспілок. Коли ми прийшли, люди звідти уже тікали, їх наздоганяли, били. Й тоді ветерани стали по периметру, людей пропустили за себе. Силовики дійшли до нас, побачили на нас амуніцію й ми сказали їм, що їх ми не пропустимо й стоятимемо на смерть. Вони зупинилися... Людей було мало й було дуже важко: наші хлопці бігали від барикади до барикади, у залежності від того, яку зачищали силовики. Я телефонував своїм товаришам, аби під’їжджали і людей таки щоразу більшало. Усіма можливими способами серед ночі вони сюди таки добиралися, ставали із нами у ланцюг й обороняли Майдан", — розповідає один із ветеранів, який став учасником розгону.

Каже, тої ночі "Беркут" і Внутрішній війська йшли 5-ма шеренгами на одну ветеранів, позаду якої стояли жінки... далі — сцена.

"Постійно була потрібна медична допомога. Жінки втрачали свідомість, були й побиті, у декого були розбиті голови. Але медики впоралися... А коли закликала боронити Майдан Руслана, то хотілося стояти на смерть. Це правда. Я повернувся назад, побачив її на сцені й думаю, ну йолки-палки, та треба стояти", — пригадує він.

Один із афганців на камеру говорити не хотів, каже "чого мені піаритися, я так вам скажу дуже важливу річ" (я включила диктофон).

"2 людей тут — з Алатау (Сибір), 10 — із Караганди, 12 грузинів, 2 — із Рязані і близько 10 із Пскова. І всі вони ставили барикади, і всі вони стримували штурм, росіяни допомагають нам", — каже чоловік.

Усі вони тут неймовірно різні, але кожен із них готовий у будь-яку мить вистрибнути із цього намету і захищати Майдан... і це багато вартує... і за це їм хочеться подякувати!