Про українську мову і російськомовних патріотів

Один по одному російськомовні блогери, журналісти, інші дописувачі виходять в ефір та чистою (я б навіть сказав – вишуканою, бо слідкують за правильністю своїх дописів) українською мовою пояснюють, що вони є білінгви, що українською мовою вони або володіють з дитинства, або опанували її протягом цих трьох років – саме через те, що вирішили самі для себе питання своєї ідентичності. Вона українська. Але – кажуть декотрі з них – все ж таки ми звикли думати російською, а коли починаємо розмовляти українською, у нас виходить значно гірше. Тож що буде ліпше – питають вони – український російськомовний патріот, який має змогу на 100 відсотків точно та розумно викласти свої думки російською мовою, чи змушено україномовний, який стане плутатися у відмінках та 80 відсотків свого розумового потенціалу витрачати на слідкування за тим, аби до його української не втрапили русизми?

Я гадаю, ви вже зрозуміли, чому я вважаю це прогресом. З двох підстав. Перша – це тому, що ще пару-трійку років тому ці люди, до яких я маю неабияку повагу за те, що вони взялися за вивчення української, просто не стали б забивати собі голівоньку тай відповідали б звичною російською. Нині вони вже вважають за необхідне обгрунтовувати свої думки з цього приводу саме українською. Це означає, що значення української в Україні за три роки якісно збільшилося і російськомовні патріоти відчувають необхідність довести насамперед собі, а потім вже й своїм опонентам, що українська для них не чужа. Це можна лише вітати.

Друга ж підстава – всі ці люди зробили над собою необхідне зусилля, покинули свою руськайизичную зону комфорту та почали вивчати та вживати українську. Я вірив, що так буде, але навіть не сподівався, що це відбуватиметься такими швидкими темпами. Відверто кажучи, я вважав і вважаю, що екстремістські вибрики на кшталт волання "українська або смерть", звинувачення російськомовних в колаборантстві зі запарєбрікавимі мишебраттями та принагідне жбурляння їм в обличчя грошового дріб'язку, скоріш, відвернуть цих людей від українства, аніж підштовхнуть. Проте, виходить, що Україна цим людям виявилась дорожчою за деяких україномовних екстремистів, яких нетерплячка підбурює до відвертих дурниць. І це також є вельми втішним, як на мене.

Проте, оця остання спроба відмахатися від подальщого вживання української замість російської є трохи дитячою, на мій смак. "Дивіться, я можу спілкуватися українською, я це довів, а тепер відчепіться, дайте спокій". Або: "Ми вже старі, треба дітей навчати, нехай вони зростають україномовними, а ми вже якось доживемо руськайизичними". Любі мої та хороші, це все одно, як отой Іпполіт Матвєєвіч Вороб'янінов з німецькою: "Гебен зі мір бітте... ну, це я знаю...".

Вивчити мову чи навіть знати її – це тільки перший, бодай і великий, крок. Вилазьте, мої хороші, зі своєї зони комфорту, робіть наступний крок. Вживайте українську у вашому повсякденні. На вулиці, на роботі, ба навіть у сім'ї. Я знаю, що неприємно. Я знаю, що комусь соромно, бо на русизми тягне. Я знаю, що почуваєш себе, ніби тобі до язика чавунну гирю причепили і ти мусиш нею туди-сюди метеляти, втрачаючи легкість думок та раз по разу червоніючи за те, що змушений згадувати те чи інше слово... Я все це знаю – і знаєте, чому? Бо сам все це пройшов.

Чотири роки тому моя українська тихо спала собі й прокидалася лише тоді, коли треба було розповісти галицького анекдота або похизуватися знанням солов'їної перед жалюгідними невігласами з расєйщіни, які й гадки не мали, що українська – то є справжня мова, а не "малоросійськоє нарєчіє". Розбудив та змусив працювати її я цілком свідомо. Це є вираз моєї позиції. Я хочу, аби українська мова жила. І, якщо я цього справді бажаю – я мушу щось для цього робити, мушу з російськомовного перетворюватися на україномовного, як би це попервах не було важко. Бо інакше я – ледар і насправді не так вже того й бажаю.

От і ви, мої любі російськомовні українці, які тепер, через три роки, стали білінгвами – будіть свою мову, змушуйте її працювати. Оцей період, коли і страшно, і соромно, і незручно – він напрочуд швидко минає, по собі знаю. І колись настане момент, коли ви не станете вже переходити з друзями на посиденьках на російську, бо ж "всі розмовляють російською, чого я буду викобенюватися?" (каюся – сам цим ще грішу... але скоро вже зовсім припиню), а навпаки – ваші друзі почнуть переходити на українську. І діти ваші, розмовляючи поміж собою українською, не будуть змушені вже з помітним акцентом говорити вам по телефону: "Да, мама, я надєл шапку", а скажуть те ж саме українською, бо й спитає мама українською: "Синочку, ти шапчину вдягнув, як я казала?". І сни вам насняться хороші-прехороші, солодкі-пресолодкі... українською мовою. Як дід Панас завжди й зичив.

Читайте також: "Мне удобнее по-русски", або Що робити, аби рідна мова "не заіржавіла"