Україна – знову сіра зона Європи? Звернення до іноземних дипломатів

Навіть, коли ця підтримка спричиняє вам фінансові збитки (як, наприклад, взаємні торгові санкції Росії та ЄС), ви відстоюєте те, що не можна купити за гроші – принципи та ідеали.

Навіть коли українська влада не виправдовує наших і ваших сподівань щодо боротьби із корупцією, а постійно скочується до притаманних собі схем та інтриг, ви не опускаєте руки, а продовжуєте боротьбу. Так само як її продовжують українці – які борються із щоденними злиднями, продажними чиновниками та архаїчною державною системою, іржа якої постійно гальмує наш рух з минулого.

Разом із вами ми не дали перетворити українські землі на море крові. Я вірю, що з кожною хвилиною наближається день, коли Україна звільнить від окупації ті свої території, де наших громадян вбивають, катують, грабують, ув'язнюють у тюрмах та психіатричних лікарнях. Ті – це окуповані території, де сьогодні іще панує агресивний світогляд російської держави, яка за багатовіковою традицією протистоїть людській гідності і свободі.

Кріпосне право – фактично, рабство – було відмінене у Російській імперії лише у 1861 році. В той рік, коли британський фізик Джеймс Максвел зробив першу в історії кольорову фотографію, а французький медик Поль Брока відкрив, яка частина людського мозку відповідає за мову. Думаю, ця історична паралель переконливо свідчить, яка прірва відділяла й досі відділяє російське суспільство від західних ідеалів пізнання світу та людини.

Але крім Росії ми маємо битися із ще одним набагато небезпечнішим внутрішнім ворогом. Цей ворог – державна недбалість до розвитку своїх громадян.

Мова йде про гуманітарну сферу, що після набуття Україною незалежності була або занедбана, або віддана на поталу корупціонерам, які по цеглинках розтягували мистецькі школи, стадіони та басейни, культурні центри в містах та селах. І це – лише найбільш очевидний результат відсутності державної гуманітарної політики в незалежній Україні. Насправді ж ця відсутність є однією з причин того, що нинішня війна взагалі стала можливою. Бо не маючи гуманітарного фундаменту, не розуміючи себе, свою країну і навколишній світ, наші громадяни й стали жертвами сепаратистських технологій і окупації. Однак цю причину ніхто належним чином не аналізував і не поспішив виправляти навіть після початку російської агресії. Ми й досі живемо за принципом "Держава окремо, людина окремо".

Цього березня ми з однодумцями започаткували у соціальних мережах акцію #SOSмайбутнє. Її мета – провести інвентаризацію реального стану соціо-культурної сфери і створити реальні інструменти виходу з гуманітарної кризи.

Олег Скрипка підтримує акцію #SOSмайбутнє

В рамках акції ми збираємо та поширюємо інформацію про ті заклади гуманітарної галузі та історичні пам'ятки України, що зараз доживають свої останні дні, якщо їх терміново не врятувати.

Ми були приголомшені відгуком, що отримали у перші ж дні від початку акції. Це демонструє, що українці справді втомилися жити у гуманітарній руїні. З усіх куточків країни люди почали надсилати фотографії того, в якому апокаліптичному стані знаходяться тисячі будівель, що мали б працювати на людський розвиток. Але непрацюючі басейни в нас використовуються для реклами продажу наркотиків – телефони дилерів там залишають прямо на стінах. Колишні стадіони завалені пластиковими пляшками з-під пива. Замість мистецьких шкіл з'являються зали начебто заборонених азартних ігор, а на місці спортивних майданчиків виростають розважальні комплекси із стриптизом і саунами.

Навіть на цьому жахливому тлі Міністерство культури продовжує подальшу ампутацію гуманітарної сфери. Анонсована нещодавно чергова "реформа" початкової спеціалізованої освіти, що загрожує зникненням мистецьких шкіл як таких, вже виклика величезне обурення учнів, батьків та педагогів. Але з боку Міністерства у відповідь вони почули лише звичні бюрократичні реляції.

Якими ж є наслідки такого скалічення гуманітарного ландшафту України?

Протягом десятиліття Україна, за висновками міжнародних інституцій, тримає лідерські позиції із дитячого алкоголізму. У 2014-му році ми зайняли друге місце у світі з кількості смертей від спиртних напоїв.

Кожний четвертий підліток курить свою першу сигарету у віці 10 років. Показники паління серед дорослих є надзвичайними – 42% чоловіків курять щоденно.

Бідність та відсутність культурної або спортивної альтернативи роблять з українців заручників не тільки алкогольної та тютюнової індустрій, але й азартної. Однією з найдоступніших, найзвабливіших розваг для молодих українців стають ігрові зали – по суті, казино – де наші співвітчизники роблять ставки на диво, намагаючись отримати легкі гроші. Та в результаті у 2014-2015 роках українці залишили на сайтах онлайн-казино майже мільярд доларів.

Ми впевнено рухаємось донизу в Індексі людського розвитку ООН. І найстрашніша цифра – за 25 років українців стало менше майже на 10 мільйонів.

Це і є результатом відсутності перспектив отримання освіти, культурного та фізичного розвитку. Безперспективність веде до особистої, а потім і суспільної депресії. А потім – до трагедій.

Але українські злидні не є чимось унікальним навіть в рамках новітньої історії Європи.

40 років тому Велика Британія знаходилась в економічному стані, що був не набагато кращим за нинішню бідність України. Британія стала першою з країн розвиненого світу, яка звернулася по економічну допомогу до Міжнародного валютного фонду у 1976-му році. Фунт стерлінгів ставив рекорди з знецінення – як гривня протягом останніх років. Громадянам періодично відключали електроенергію в цілях економії. Країна була охоплена постійними страйками та знаходилась в полоні страху від терактів, що влаштовували сепаратистські угруповання. Вражаюча схожість із сьогоднішнім українським життям, чи не так?

Сумною відповіддю на соціально-економічну кризу з боку британської молоді стало шалене зростання злочинності. За період з 50-х років до початку 80-х кількість зареєстрованих злочинів у Британії зросла більше, ніж в сім разів – до трьох мільйонів щорічно. Водночас вдвічі зросла кількість молодих британців, які мали справу із наркотиками: у 70-х роках 10% молоді зізнавалися у вживанні наркотичних речовин.

Майбутнього нема! Майбутнього немає для тебе! – скандувала група Sex Pistols свій гімн покоління кінця 70-х.

Але у 80-ті та 90-ті роки державна культурна політика зробила свою справу. Фінансування численних проектів гуманітарного розвитку стало тим антидотом, який поборов і наркотичну залежність (в середині 2000-х ці цифри вже знизилися у порівнянні з показниками 70-х), і злочинність (вона також знизилася після пікового зростання у 90-ті).

Значною мірою цими досягненнями британці можуть завдячити своєму фонду Національної лотереї Good Causes – що спрямовує доходи від продажу лотерейних квитків на підтримку культури, спорту, розвитку громад. За 23 роки свого існування цей фонд профінансував гуманітарну галузь Великої Британії на 36 мільярдів фунтів – тож не дивно, що ця країна згодом стала одним із лідерів креативних індустрій усієї планети.

Ще один приклад, з іншої острівної країни – Ісландії. В кінці дев'яностих років її охопила справжня гуманітарна катастрофа: 42% підлітків у віці 15-16 років зізнавалися, що були п'яними хоч один раз впродовж останнього місяця. 23% щоденно палили, а 17% вживали марихуану.

Ісландський уряд взявся вирішувати цю проблему і кардинально збільшив видатки на спортивні клуби, заняття музикою, танцями та малюванням. Для незаможних родин були виділені спеціальні стипендії, що мали бути використані саме на те, аби діти з цих сімей могли розвиватися у соціально здоровому середовищі.

Результатом стало стрімке падіння популярності цих сумнівних видів розваг – алкоголь, тютюн, наркотики – серед молодих ісландців. Так, лише 5% підлітків (замість колишніх 42%!) сьогодні вживають алкоголь. Кількість щоденних курців знизилася до 3%. А як розвиток спорту серед молоді позначився на успіхах країни, ми побачили під час Євро-2016.

Ці приклади означають: подолати ту гуманітарну кризу, що зараз охопила Україну, можливо. Але для цього треба докласти зусилля державного рівня.

На жаль, наша держава сьогодні не в стані проводити притомну гуманітарну політику. Точніше сказати, наші функціонери у владі не бачать сенсу в тому, аби займатися гуманітарною галуззю і інвестувати в неї державні кошти – навпаки, залишки гуманітарної інфраструктури стають інструментом персонального збагачення.

Дача родини фон Мекк, Копилів, Макарівського району

Усі реформи в Україні сьогодні робляться лише під тиском двох сил – громадянського суспільства та західних партнерів, що виділяють на реформи гроші і перевіряють те, як вони використовуються. Ми маємо реформу фінансової сфери, судової системи, реформу поліції. Та на жаль у пріоритеті реформ не з'явилася найважливіша, гуманітарна реформа – від якої залежить наше спільне з Європою майбутнє.

Я прошу вас, наших друзів і партнерів, з якими ми об'єднані спільними цінностями – не залишайте гуманітарну сферу України без допомоги. Вона потрібна саме зараз.

У 90-ті роки саме іноземні інституції відкрили для українців сучасну культуру та врятували для гуманітарної галузі багато професіоналів – які лише завдяки грантовим проектам могли продовжувати працювати у сфері мистецтва. За повної відсутності державного фінансування в Україні, саме допомога наших партнерів змогла попередити тотальний гуманітарний колапс.

Минуло два десятиліття, нашою державою керує вже п'ятий президент, але ситуація із гуманітарною галуззю не змінилася.

Занедбаний дитячий спортивний клуб "Спарта" у Каневі

Держава замовчує голос громадянського суспільства, яке наполягає на терміновій гуманітарній реформі. Доказом цього стала боротьба проти законопроекту про Фонд гуманітарного розвитку, який був цинічно заблокований владою у парламенті.

Нагадаю, одним із зразків для створення цього проекту було законодавство Естонії – де з початку 90-х років працює фонд "Культурний капітал", що фінансується за рахунок надходжень від продажу алкоголю і тютюну (фонд отримує 3,5% з акцизів) та з прибутку операторів ринку азартних ігор (46% відповідного податку надходять саме у "Культурний капітал"). Коли працює такий механізм, то, незважаючи на будь-яку економічну або політичну кризу, держава автоматично інвестує гроші у розвиток своїх громадян, своїх креативних індустрій. Саме так маленька Естонія і стала одним з титанів IT-галузі у Європейському Союзі. І саме тому у 2011 році Таллінн був оголошений культурною столицею Європи – лише за сім років після того як Естонія стала членом ЄС.

Українським чиновникам підтримувати гуманітарну галузь своєї держави невигідно – вигідно ділити між собою надприбутки з алкоголю, цигарок та гральних закладів. Вигідно робити вигляд, ніби в країні нічого особливого не відбувається. Вигідно замовчувати страшну статистику, зроблену міжнародними організаціями.

Але навіть якщо держава сьогодні лише чинить нам опір, громадянське суспільство – розробивши проект гуманітарної реформи за європейським законодавством – має чітку дорожню карту того, як виходити з нинішньої катастрофи. Якщо держава зараз сторониться вирішення гуманітарної кризи, то ми мусимо повністю взяти цей процес у свої руки.

І в цьому ми потребуємо вашої підтримки.

Поки держава зріє до розуміння справжніх потреб українців, ми вже не маємо права втрачати жодної хвилини. Втрачати українських дітей, які могли б стати митцями чи спортсменами, а замість того стають жертвами пагубних пристрастей.

Спільно ми можемо створити альтернативний інструмент відродження українського суспільства – міжнародну незалежну платформу з міжнародною наглядовою радою, яка втілить справжню гуманітарну реформу. Реформу розвитку, сенсів буття, майбутнього. Саме так ми створимо і де-факто незалежну, сильну та безпечну Україну, яка буде набагато більш комфортним сусідом для європейських держав.

Наслідком того, що в Україні продовжиться нищення соціо-культурної сфери, буде величезна сіра зона прямо на кордоні з Європейським Союзом, охоплена соціальними хворобами та керована (гібридним шляхом) Росією. Ми станемо міфологічним Мордором – і насправді ми вже впритул наблизилися до цього стану.

Україна може пройти той шлях, яким пройшли Велика Британія, Ісландія, Естонія. Я вірю, що ми можемо подолати нашу соціальну кризу, навіть коли вже знаходимось на розхитаному мості понад гуманітарною прірвою. Переконана, ми, громадянське суспільство, можемо перейти через цей міст – але зробити це швидше та без втрат ми зможемо за допомогою наших міжнародних партнерів.

Читайте також: У Києві вручили ювілейну премію "Київська пектораль"