Вчать уроки по відеозв'язку й присвячують книги: щемливі історії військових про розлуку з дітьми

Уроки по відеозв’язку, казки перед сном через екран і книжки, присвячені найдорожчим, стають містком між фронтом і домом. Документальний фільм "Причина жити. Діти" з циклу "Подвиг бути людиною", створений командою "Назустріч сонцю"‬ за підтримки Міністерства культури України, розповідає про родини військових – матерів, батьків, дружин і дітей, які чекають своїх рідних і підтримують їх. Про це читайте на 24 Каналі.

Читайте також "Герой серед нас": Харків попрощався з медиком, якого Росія вбила прямо у швидкій 

Історія "Моряка", який загинув за місяць до народження донечки

Вдова загиблого військовослужбовця ЗСУ "Моряка" Людмила Моряк розповіла, що часи, коли її чоловік Сергій брав участь у важких боях, до нього прийшло переосмислення життя. Він колись подзвонив своїй мамі й сказав: "Якщо в мене після війни буде змога, я дуже хотів би усиновити двох хлопчиків і двох дівчаток". 

А тут я з таким комплектом – з двома хлопчиками та двома дівчатками (діти Людмили від попереднього шлюбу, – 24 Канал). Це просто була рідна душа, з якою чомусь ми одразу вирішили, що це та людина, з якою ми маємо бути до маразматичної старості. Звісно, про це треба було сказати й дітям. Вони цього не очікували, 
– поділилася Людмила. 

Донька загиблого військовослужбовця ЗСУ Поліна зізналася, що коли вперше побачила Сергія, то він їй дуже сподобалось, аж очі запалили. А Макс (брат Поліни, – 24 Канал) спочатку не зрозумів трішки, а коли зрозумів, то сильно зрадів й одразу всьому селу розповів, що в нього є тато – крутий військовий. 

Документальний фільм "Причина жити. Діти": дивіться повне відео

Сергій був досить зайнятою людиною в підрозділі. Але час від часу родина дуже любила, коли ввечері у нього не було виїзду, і він міг зідзвонитися, провести рум-тур. А Людмила разом з дітьми розповідала свої пригоди. Максим час від часу розповідав, хто його ображав у садочку. А Поліна гарно малює, тож більше запитувала його, як там щось намалювати, а Сергій їй підказував.

Він у них душі не чув. Він казав: "Я розумію, що я вже старий вояка. У мене щось може бути не так. Я дуже хвилююся за це". Він працював з психологами, щоб якомога краще спілкуватися з дітьми. Читав багато літератури з цього приводу, 
– розповів Ігор Семиліт – "Джокер", командир відділення ББС 66 ОМБр ЗСУ, побратим "Моряка". 

За його словами, Макс і Поліна були для нього його рідні. Навіть коли він їздив на машині, то у нього ззаду було підписано з одного боку Макс, з іншого – Поліна, щоб вони не сварилися, де кому сідати.

Рішення про те, що дітей має бути більше, прийшло до пари досить швидко – через два місяці після початку стосунків, зізналася Людмила. Бо вони зрозуміли, що таких людей має бути більше.

Це (народження дитини, – 24 Канал) було його одне з найголовніших бажань в житті. Він багато чого перепробував у житті. Залишилося тільки залишити нащадків після себе. Він дуже цього хотів. Потім через якийсь час він прийшов і каже: "Можеш мене привітати, у нас дві смужки", 
– сказав побратим "Моряка".

Він зазначив, що теж має двох дітей, яких дуже любить. "Джокер" намагається привчити себе знаходити більше часу, щоб спілкуватися з дітьми. Йому дуже подобається ритуал, який є у брата. Він дзвонить до дружини та читає казки на ніч своєму сину. Хотілось би теж запровадити з часом. Це підтримує зв'язок із дітьми, перемикає цей тумблер від воїна до цивільної людини, до батька.

На перше серцебиття дитини Сергій вирвався в Київ. Він разом з дружиною зайшов до кабінету, і дуже хвилювався. Людмила тоді жартома сказала лікарці: "Хлопчик 48 рочків, перша вагітність, дуже хвилюється". Але він був дуже щасливий.

Відчувалося, що у нього тепер більше відповідальності. Наприклад, не тільки за себе, за своє життя, за хлопців, а й за дітей, за Мію, яка на той момент ще не народилася, 
– додав ветеран ЗСУ, побратим "Моряка" Владислав Нікітин.

Сергій познайомився з Діаною – старшою донькою Людмили, коли вона була повнолітньою. Але за цей короткий проміжок часу він дав їй повноту батьківської любові. Усе, що вона не отримала за 18 років, отримала за цей рік. У них було багато важливих розмов. Коли Сергій з'явився в житті, Людмили та її дітей, Діана була на певному роздоріжжі. Вона хотіла йти на фронт. Напевно, заслуга Сергія у тому, що вона не пішла воювати одразу, зізналася жінка. 

Людмила була впевнена, що з її чоловіком не може трапитися нічого страшного. Він переконав у цьому родину. Щоразу, коли Сергій не з'являвся певний час на зв'язку, серце дружини було спокійним. Вона розуміла, що телефон міг бути виключеним, щось могло піти не так, але все буде добре. 

Але саме у цю ніч я відчула, що він загинув. Я дуже часто вставала останнім часом вночі. Я встала о 1:20. У мене ніби щось всередині обірвалося. Я подивилася на годинник. Думаю: "1:20. Ще дві години, і він буде на зв'язку". Коли пройшло все-таки декілька годин, і він не відповідав, я написала його другу "Джокеру", 
– розповіла дружина загиблого військового.

Побратиму "Моряка" Ігорю Семиліту було дуже важко дзвонити Людмилі й повідомити про загибель її чоловіка. Мабуть, декілька годин наважувався, щоб зателефонувати. 

"Мені було важко наважитися назвати його татом, дуже соромилась, а тепер жалкую, що не назвала його татом", – поділилася донька Поліна. 

Сьогодні Людмила вдячна долі за рішення не відкладати життя на потім. Бо поява Мії у цьому житті – це диво, що в такій маленькій крихітці є продовження чудової людини, людини Всесвіту, великого сенсея, вчителя.

Я вдячна Всесвіту за наші мрії, за те, що він показав дітям приклад мужності, людяності, доброти, щедрості. Я йому вдячна за побратимів. Вони створили чат, щоб ми не залишалися самі, щоб ми відчували їхню присутність і підтримку. Вони заїжджають, привозять подарунки дітям. Їм так само як і нам, дуже не вистачає Сергія, 
– додала Людмила. 

Хвилина мовчання щодня в школі, гімн для її дітей набув нового змісту. Під час хвилини мовчання всі інші діти також шанують, зокрема, їхнього тата. 

Татусі-воїни пишуть в окопах книги дітям 

Офіцер 40 ОБрБО ЗО корпусу морської піхоти ВМС ЗСУ Максим "Чуб" Парфіненко розповів, що його теперішня дружина Іванна Голуб – мати-героїня. У неї шестеро дітей від попереднього шлюбу, а він має восьмирічного сина Артема. 

Діти хвилюються, особливо Артем. У перші дні він взагалі ще якісь смс скидав: "Тату, все нормально? Живий, здоровий?". Як будь-яка дитина, він, можливо, не до кінця усвідомлює всього того страшного, що зараз відбувається на фронті. Але діти розуміють, що тато захищає їх, дім, землю.

У період перебування в АТО у 2015 – 2016 роках Максим почав писати. Уже трішки пізніше вирішив спробувати себе як дитячий автор. Його перше оповідання було дитячим. Саме там головний герой – хлопчик, якого звуть Артем. Він живе у звичайній родині, у звичайному будинку. Але під час розвитку хлопчик перетинається на своєму життєвому шляху з магічними істотами. Це була казка саме по Артема, якому вона присвячувалась.

Є такі таємниці, якими, наприклад, діти можуть поділитися з тим, кому вони довіряють. Ці моменти, коли вони телефонують, чимось діляться, радяться. Якщо ми спілкуємося двоє з кимось, якщо дитина просить, каже: "Я хочу запитати. Я зробив таке, як бути?", то ці розмови лишаються між нами. Це дійсно приємно. Якщо дитя до тебе звертається і щось питає, значить вважає твою думку корисно для себе, 
– сказав офіцер 40 ОБрБО ЗО корпусу морської піхоти ВМС ЗСУ.

Хоч татусі зараз далеко, але є безліч способів, як підтримати спілкування з дітьми. Якщо ви вважаєте, що треба щось сказати рідним, близьким, не відтягуйте це до завтра, не чекайте якоїсь слушної нагоди. Бо хтось скаже, що буде слушна нагода завтра, післязавтра. Усі ми живемо під час війни. Хоч це звучить, можливо, трішки боляче і навіть грубо, може не бути того часу. Може так статися, не дай Бог, щось не сказав, чимось не поділився або когось не обійняв.

Капітан підрозділу 132 ОРБ ДШВ ЗСУ Андрій "Бетмен" Максимчук пригадав, що були бойові завдання і моменти, де він і його побратими майже втрачали віру. Але Андрій завжди згадував про дітей і слова старшого сина: "Ми тебе відпустили на війну, щоб ти її виграв, а не для того, щоб не повернувся або повернувся вже не живим".

Майже перед повномасштабним вторгненням молодший син запитав мене: "Тату, можеш написати книжку про драконів?". Звичайно, я не відмовлю йому. Ніби я завжди їх писав, кажу: "Так, зможу". Коли я почав її писати, це був блок управління реакторами в Чорнобилі. Знайшов там листочки, узяв ручку і почав все писати. Записував окремі історії хаотично, а пізніше вже носив ці папірці. Маючи при собі військовий планшет, я перетворював це у книжку, 
– мовив Максимчук. 

Він не говорив, коли вже написав книжку, а попросив, щоб видавництво відправило відразу на адресу до дітей. Молодший син Андрія тоді ще не вмів нормально читати, складав якісь букви. Старший йому читав. Вони просто пищали від радості.

Що відчувають матері, які йдуть на фронт?

Засновниця БФ "Свої", ветеранка ЗСУ Леся Литвинова поділилася, що намагалась менше думати про дітей під час виконання завдань. Тому що її зводила з розуму неможливість бути поряд з ними – це одночасно і тримає, і добиває. 

Може, для чоловіків це трошечки по-іншому. А у жінки немає правильного рішення – або воювати, лишити дітей, але відстояти їм країну і мати шанс на якесь майбутнє, або лишитись з ними. І так, і так погано. Там мені було соромно за те, що я не з ними. Я відчувала свою шалену провину перед ними, 
– зазначила Леся Литвинова.

Усі її побратими, в яких діти, завжди підтримували дуже тісний зв'язок з ними. З дружинами складніше. І взагалі чим довше йде війна, тим, на жаль, складніше зберігати стосунки тим, хто розірваний між фронтом і тилом. Це не про довготривалу відсутність людини поряд. Це про прірву в досвіді. Зокрема, в емоційному. Як її штопати – незрозуміло. Чи вдасться її заштопати – незрозуміло. З дітьми трішки по-іншому. Це інший рівень стосунків.

Мій побратим вчив з дитиною уроки по відеозв'язку. Завжди, коли є час, то "діставай, поїхав". Але це класно, добре, 
– розповіла ветеранка ЗСУ.

Якраз перед днем народження свого сина Віталіка у Лесі був "вихід". Вона записала довге відео з привітаннями, відправила Полічці, одній зі старших донечок. Й попросила, "якщо у неї не буде зв'язку, перекинути Віталіку". Але Лесі пощастило. На позиціях був Starlink і вона навіть змогла привітати сина в день народження. 

"Виходили з цієї позиції якраз в ніч з його дня народження на наступний день, за годину до опівночі. На виході потрапили під обстріл. А бігти далеко. Я біжу до посадки, в якій можна буде укритися, а до неї бігти півтора кілометра. Я біжу і прямо вголос домовляюсь з Богом. Кажу: "Мені треба ще годину протриматися. Не зараз. У дитини більше ніколи не буде дня народження. Почекай годинку. Дайте добігти", – додала Леся.