В укритті чи без світла – але завжди з нашими читачами: як команда 24 каналу пережила 2022 рік

Увесь цей рік команда 24 каналу була постійно з вами, в будь-яких ситуаціях. Та все ж, сьогодні ми хочемо трохи привідкрити для вас завісу того, що ж відбувається по той бік екрана за новинами та повідомленнями у наших соцмережах. То ж про те, як команда сайту 24 каналу пережила 2022 рік – читайте далі.

Цікаво Як світ показував підтримку Україні у 2022 році: знакові фото у синьо-жовтих кольорах

Загроза повномасштабної війни: не хотіли вірити, але були впевнені в ЗСУ

Ще з осені минулого року українські та іноземні ЗМІ писали про загрозу вторгнення. Ми не були винятком. І нас ці новини також тривожили. Та рік почався для нас із протестів у Казахстані – коли на Святвечір, після вечері з родиною, ми виходили писати новини про те, що там відбувається.

Закінчилися різдвяні свята, закінчився наш спокій. Зустрічі російської делегації з представниками США, ЄС та НАТО. Переговори про "гарантії безпеки" для країни-терориста, на фоні яких іноземна преса кричить на всі голоси про те, що от-от Росія почне повномасштабну війну. Десь відтоді й до того рокового дня ми працювали постійно з цією темою.

У кожного українця, який бачив новини про загрозу, виникали тривожні емоції, як і в нас. Та все ж, мусимо відзначити, що наша команда вірила в наших воїнів ще до 24 лютого.

Це було 13 лютого. Ми вирішили підготувати редакційний матеріал про загрозу вторгнення, оцінити всі ризики та дати відповідь на головне питання – як заспокоїтися на тлі тривожних новин. Тоді з'явилася врізка, яку ми використовували протягом наступних днів.

Пам'ятайте, що наші Збройні Сили готові дати відсіч ворогу будь-якої миті, тому ми під надійним захистом наших військових. Міжнародні партнери підготували пакет нищівних економічних санкцій проти Росії. Тому навіть якщо Кремль наважиться піти у наступ – то він отримає достойну відсіч.

Як і кожна організація, кожна компанія, ми обговорювали плани на випадок початку вторгнення. Перші плани були ще створені у березні 2021 року, коли Росія вперше стягнула війська під український кордон, говорячи про звичайні навчання. Восени та взимку доводилося планувати знову. Як розповідав генеральний директор ТРК "Люкс" Роман Андрейко, планів було 3 й усі вони залежали від того, що нас очікує:

• план А передбачав роботу за умов загострення на Сході. На такий випадок наша компанія придбала кілька генераторів;
• план Б передбачав евакуацію київського офісу до Львова. Саме цей план реалізовували після 24 лютого через обстріли столиці.
• був ще й катастрофічний план С – евакуація співробітників за кордон. Та всі розуміли, що це найменш ймовірний сценарій.

Ми мали чимало нарад, але всі обговорення зводилися до "Дай Бог, не знадобиться". Але самі плани були дуже й дуже простими – працювати. Чи у Києві, чи у Львові, чи у будь-якому іншому місті. Бути з вами – нашими читачами. Десь за таким планом ми й почали робочий день 24 лютого. З того дня життя нашої країни змінилося повністю. Ми не стали винятком.

Під сирени та вибухи, в укриттях, коридорах та ванних кімнатах: робота в умовах війни

24 лютого – ранок, про який кожен українець має що розповісти. Ми також. Для нашої команди цей день почався по-різному – редактори стрічки, а нині випускові редактори Олесь Друкач та Ірина Буртик були свідками початку повномасштабної війни – вона почалася саме на їхній зміні.

Новина, з якої все й почалося / Скриншот

Близько 5:00 більшість команди приступила до роботи після дзвінків від керівництва, а інші долучалися до роботи в міру того, як прокидалися. Є момент, який змушує нас зараз усміхатися – у той ранок ми були настільки налаштовані на роботу, що в якийсь момент новини закінчилися. Буквально. Коли випускові редактори кидали одну новину, то було одразу кілька охочих її взяти, тому що вже не було про що писати. Звучить дивно, з огляду на те, скільки новин тоді з'являлося, але так і було, тому що, як з’ясувалося, нас було забагато. Ті, хто вчора писав про спорт, шоубізнес, криптовалюту, ігри, подорожі тощо, того ранку писали про війну.

Шалений темп роботи переривали сирени. Хтось біг у паркінги, хтось у підвали, хтось ховався у ванних кімнатах чи коридорах. У кого був доступ до інтернету – продовжував працювати навіть з укриттів. Перший місяць війни ми працювали без вихідних – робота була нашою щоденною справою й кожен з нас розумів, для чого ми це робимо. Ми працюємо задля перемоги.

Якщо нас спитають, з яким повідомленням у нас асоціюється перший день вторгнення…. / Скриншот

Водночас як і багато інших ЗМІ та різних компаній, ми зіткнулися з проблемою фінансування. Основу нашого доходу до повномасштабного вторгнення складала реклама, яка стала не актуальною з 24 лютого. То ж нам довелося звертатися до вас, наші читачі. Саме з вашою підтримкою наша команда могла працювати, розповідати вам про найважливіші події України та світу, розбивати фейки російської пропаганди та протидіяти ворожим ІПСО.

Ніщо не зупинить новини, час яких настав: робота в умовах відсутності світла

Наступною проблемою, з якою зіштовхнулися українці стали удари росіян по енергооб’єктах, що призвело до відключень світла. А це все тягне за собою відсутність інтернету та зв’язку, що ускладнює умови роботи.

То ж нашій команді довелося пристосуватися до нових умов роботи. Мабуть, більшість із нас може вже назвати свої улюблені кав’ярні, в яких є генератори та інтернет, і в кожного є історії про те, як їх ласкаво просили покинути заклад, бо той уже зачинявся. Є навіть історії від колег про те, як вони працювали в Пунктах незламності.

Спогади нашої команди про рік, що минає

Анастасія Зазуляк, головна редакторка сайту

Минулий рік став для нас великим випробуванням. Наша редакція змінилася, зміцніла та попри всі складнощі дуже зросла. Війна нас не зламала, а ще більше об'єднала. Ми, як і всі українці, вперше почули сирени, вибухи, побачили ракети і навчилися спускатися в укриття. При цьому, завжди з нами був незмінний атрибут – ноутбук.

Ми працювали з бомбосховищ, підвалів, парковок, в аеропортах, торгових центрах, в авто, на кордоні. Під час першої повітряної тривоги і моторошної сирени ми не панікували і не розгубилися. Ми спершу повідомили про тривогу вас – наших читачів і глядачів, а тоді подбали про власну безпеку. Це відчуття обов'язку зрозуміють усі журналісти. Це наша лінія фронту, ми без жодного сумніву та з великою вірою стали на захист інформаційного поля 24 лютого о 4:45 ранку. З того моменту розпочалася наша особиста і спільна боротьба проти єдиного ворога. Поки Сили оборони України звільняють нашу землю, ми стояли і стоятимемо до останнього на нашому інформаційному фронті. 

Наталя Боднар, шеф-редакторка сайту

Ввечері 23 лютого я вперше за 5 років включила звук на телефоні. А перед 5 ранку мене збудила колега зі словами, що відбувається щось дивне. Вже за 15 хвилин "щось дивне" мало чітке означення – Росія почала масштабний наступ.

Я будила колег і чула від них найстрашніше питання "Наталі, війна?". Війна. Ми працювали нон-стоп і спали по 2 – 3 години. Мій світ ніби став віртуальним, де були лиш новини і чати. А з ними біль за все, що відбувалося, і гордість за потужний опір. Цей рік був божевільним. Він так багато забрав і так сильно змінив нас.

Одне з перших повідомлень, які були в робочому чаті 24 лютого, звучало так (писала Настя Зазуляк): "Цю добу працюємо 24/7. Втомилися, пішли поспати на 2 години і повертаємось. ЗСУ там, ми – тут". Минуло понад 9 місяців. Ми досі працюємо зі сховищ, коридорів і без світла. Страхуємо один одного за першої ж потреби. І залишаємось з головним принципом – захисники там, на фронті, а ми – тут, на інформаційному фронті. І кожне "дякую, що розповідаєте нашу історію" від переселенців, волонтерів, військових та інших людей – найцінніший опис нашої роботи. Бо разом ми прожили найскладніший рік. І разом рухаємось до перемоги.

Емал Набі, заступник головної редакторки

Ввечері 23 лютого я працював допізна, тоді ще на зміні випускового редактора. Вже тоді переслідувало відчуття чогось невідворотного. Уночі, після повідомлень про заблоковані злітно-посадкові смуги в аеропортах, для мене стало все зрозуміло. Дав собі слово не засинати, але втома таки здолала після виснажливого дня.

Ранок 24 лютого, мабуть, кожен пам'ятає по-своєму, я ж його запам'ятав заціпенінням –  через вираз обличчя сусідського хлопчика, який під час перших тривог сидів поряд із розгубленими батьками в холодному бомбосховищі. Заціпеніння тривало не довго. Від поганих думок, як не дивно, врятувала робота. Дуже, дуже багато пекельної роботи. Я взагалі майже не пам'ятаю період з кінця лютого до травня – відчуття часу просто зникло. Перші дні та тижні ми спали по 2 – 3 години на добу, якщо щастило. Зміна випускового тягнулася одним важким, повзучим, жорстоким днем. Сон став реальністю, а реальність перетворилась на кошмарний сон.

Цей рік був роком втрат та рубців, як особистих, так і кожного зокрема, які вже сприймаються, як особисті. Водночас цей рік став і роком неочікуваних здобутків, як особистих, так і кожного зокрема. Ми стали одним цілим, ми змінилися назавжди, ми бачимо в очах одне одного той самий погляд, ми запам'ятаємо цей рік на все життя і ніколи не забудемо тих, кого з нами вже немає.

Вероніка Климська, заступниця головної редакторки

6 і 7 січня, коли були протести в Казахстані, і 27 січня, коли стався розстріл нацгвардійців у Дніпрі, я думала, що пережила найгірші робочі зміни за 5 років у ЗМІ. Така наївна. 15 лютого вийшов мій текст про те, чому нам усім потрібно не наганяти паніку, готуватися і вірити в ЗСУ. У повітрі пахло тривогою, айфон з того часу я більше ніколи не м’ютила на ніч. Чекала тривожного дзвінка. Після нього усе було як в тумані – кілька тижнів робота у темпі 8 через 8 – робочі години і неробочі. Перший вихідний у середині березня.

Цього року мені було як зурочено: на мої зміни припадали найбільш трешові і стресові події. Іноді це навіть лякало і мотивувало більше не виходити на роботу. Але зрозуміло, що причина не у мені, а у північному сусіді. Із найжахливішого – вибух на вокзалі у Краматорську, влучання по Яворівському полігоні, теракти у Вінниці і Кременчуку, трагедія в Оленівці, вибухи у Львові на танковому і нафтобазі, влучання у Сергіївці, ракетні атаки по Дарницькому вагоноремонтному і житлових будинках у Києві.

P.S. Літак Ненсі Пелосі спокійно сів і відлетів, можливо, через те, що це були не мої зміни. Розсмоктування конфлікту у Косово теж, ймовірно, мій вплив, бо у мене тоді був вихідний.

Якщо без жартів, я обожнюю свою роботу і живу новинним трешем. Рік видався важким, але ми – стійкі і незламні і готові до нових викликів. І новини про смерть Путіна.

Ірина Вихрущ, випускова редакторка

24 лютого я мала вийти на зміну о 6 ранку. Прокинулась о 5 від вибухів. Спершу побігла до комп’ютера і включилась у робочі чати, а вже після почала будити чоловіка. Годину попрацювала, хоч на роботі були просто всі, а далі до пізньої ночі виїжджала з Києва до Тернополя. Дорогою бачила людей, які пішки йшли зі столиці, несучи в руках переноски з тваринами.

Київ. 24 лютого 2022 року, 6:00 / Фото Ірини Вихрущ

По приїзду відразу вийшла на нічну зміну. У випускових вона була таким вахтовим методом: 6 годин – сон, 6 – працюєш. Перший вихідний був десь за місяць роботи у такому режимі.

Я люблю свою роботу, але від потоку новин, який щодня переглядаю, стикаюсь з емоційними качелями. Мене легко розчулюють відео з дітьми, які збирають гроші на ЗСУ, з людьми, які зустрічають наших військових на деокупованих територіях тощо. Раніше пройняти мене якимись відео чи фото було складно.

З жовтня, коли Росія почала бити по енергетичній інфраструктурі, з роботою стало складніше. Якось так складається, що під час кожного масованого обстрілу я маю зміну. Під час тривоги втікаю в коридор і звідти під звуки вибухів працюю. У мене бронебійний коридор, обладнаний тепер під роботу. Там стоїть широка лава з тривожним наплічником і кухонний стіл, що став коридорним.

Під час масованої атаки, коли без світла та зв'язку залишився фактично весь Львів, де більшість нашого новинного відділу, журналісти, керівники, було складно. На зміні одночасно могли бути максимум 2 – 3 людей з жахливим інтернетом і майже розрядженими ноутбуками. Хтось намагався додзвонитися, сказати, що не має зв’язку, не може працювати. Це було складно, але ми впорались.

Працювати тепер доводиться так / Фото Ірини Вихрущ

Під час атаки Києва "шахідами" 17 жовтня застрягла на кілька годин на залізничному вокзалі. Помітила, як змінилась організованість людей. Ось вони заспокоюють дітей, беруть на руки тварин, не панікують, просто чекають, коли буде відбій, коли наші ППО дадуть відсіч. Відразу після відбою кинулась фотографувати обстановку біля вокзалу, для сайту.

Коли нема світла, я працюю при свічках і виставляю на ноутбуці найнижчий режим яскравості, аби він якомога довше не вимикався. Дивно, як звикаєш до всього – до нових реалій, умов роботи. І хоч, думаю, вся редакція неймовірно втомлена, але триматись допомагає, власне, та сама робота. Читач, який буде в курсі подій, якого ми заспокоюємо, готуємо до різних ситуацій та, сподіваюсь, теж допомагаємо йому триматись на плаву.

Ірина Буртик, випускова редакторка

Коли росіяни вперше завдали масованого ракетного удару по Україні, я була у Відні. Вперше за час повномасштабного вторгнення вирішила поїхати з мамою на вихідні "відпочити від новин". Втім, ранок почався з сигналу повітряної тривоги у додатку й повідомлень про вибухи ледь не всюди в Україні. У робочому чатику попросили допомоги, бо у всіх випускових періодично зникав зв'язок.

Через 1,5 години мені треба було їхати у аеропорт, щоб потрапити на літак до Кракова. До того часу зв'язок у наших пропав остаточно, мені лише вдалося зідзвонитися з головною редакторкою Настею, але розмова обірвалася вже на перших секундах. Кілька наших редакторів стрічки все ще мали можливість працювати і писати, тож треба було щось придумати, аби давати в роботу новини. На щастя, я завжди і всюди беру з собою ноут, куди б не йшла чи їхала. Мама, пригадую, дивувалася, для чого він мені, коли я їду відпочити. Я ще пояснювала, що "ну, а ж раптом щось станеться", але не уявляла, що ті слова будуть настільки пророчими. Тож працювала в той ранок фактично всюди: поки виселялася з готелю, в машині, всюди в аеропорту, робила тільки перерву на перевірку багажу.

Цікаво, що зв'язок тоді повернувся до першої з випускових за 5 хвилин до того, як підійшла моя черга на посадку. Ніби, так і мало статися. Ніби я мала на ті вихідні поїхати за кордон і мати стабільний зв'язок, а наші читачі могли й далі дізнаватися про найважливіше.

Коли у всіх випускових редакторів зник зв'язок, вся робота була з автомобіля у Відні / Фото Ірини Буртик

Іван Магуряк, редактор стрічки новин

Пам’ятаю, на початку року було дуже багато різних тривожних новин і була така собі невизначеність – що буде далі, як планувати своє життя. У лютому ставало морально важче, тому що кількість таких новин тільки зростала. За лічені дні до вторгнення доводилося працювати понаднормово.

23 лютого я працював до опівночі, тоді новини вже чітко вказували на те, що наступний день змінить усе. Увечері я писав новини про те, як російські "Гради" стріляють углиб Луганщини, на заводі "Титан" в Армянську евакуювали нічну зміну. Потім було звернення Зеленського і я написав останню за зміну новинку про те, що президент вирішив подзвонити у Кремль, але там ніхто не відповів. Я не хотів вірити у те, що от-от почнеться повномасштабна війна, але з тривогою на серці завершив зміну і пішов додому. Там я не міг заснути десь до 3:30. Моніторив телеграм-канали і чати. Наче все спокійно. Втома взяла верх і я заснув.

Той роковий день почався для мене о 8 ранку після дзвінка мами. Я заснув пізно, то ж не прокинувся тоді, коли більшість моїх колег уже приступили до роботи. Найбільшим здивуванням для мене було почути від мами, що вона чує вибухи. Не те, що мене здивували вибухи, здивувало те, що вони вже лунають на Львівщині.

А далі все, як 1 день. Робота, трохи сну, години у підвалі через тривоги, робота і так по колу. Коли через холодний підвал я захворів, укриттям стала ванна кімната. До слова, там я і зустрів під сирени свій день народження в перший місяць війни.

Цей день я запам'ятав не стільки через свято, а й через те, що тоді була майже рекордна кількість сирен / Фото Івана Магуряка

За цей рік було буквально все. Рік втрат і здобутків. Найбільше мене дивує те, що якби хтось спитав мене, який був найскладніший день роботи цього року, я б не сказав про 24 лютого, а про 11 листопада. Важко писати новини, коли в тебе очі в сльозах від всіх тих кадрів з нашого Херсона. Попереду ще не одне таке "11 листопада", але я, як і всі мої колеги, готовий.

Тепер от озираюся і важко повірити, що скільки всього довелося нам пережити за цей рік. Мабуть, українці сталеві люди, бо не всім під силу витримати все.

Тетяна Пона, промоменеджерка соцмереж

2022 в компанії мав початись класно: ми скидуватись на ялинку, таємний Миколай, крутезний корпоратив – я зрозуміла, що попрацюю серед найкращих людей. Але обставини трохи змінили наші плани на безтурботну зиму. Вже у січні – лютому нам довелось відмовитись від звичного графіку і працювати стільки, скільки було сил. Пригадую, що за кілька днів до 24-го лютого я фактично жила на роботі. 19 лютого мені випало дочекатись на звернення Байдена і я залила на YouTube відео із досі шокуючим для мене заголовком: "Росія збирається напасти на Україну, – Байден впевнений, що Путін вже ухвалив рішення". Тоді все наче перевернулось. І я нарешті зрозуміла, що всі моторошні прогнози, які я пишу – це моя реальність. Це те, з чим всім нам доведеться стикнутись.

23 лютого я працювала приблизно 15 годині. Десь о 1:00 я вирішила поїхати з офісу додому поспати, а мої колеги залишились на інформаційному фронті. В нюзрумі пролунало моторошне "Бувай". Сподіваюсь сьогодні ми більше не зустрінемось, але у мене дивне відчуття". Дивне відчуття було тоді у всіх. У повітрі кілька днів стояла напруга, був присмак війни, яка от-от прийде у кожен дім.

Вже за кілька годин мене розбудив телефонний дзвінок мого керівника. Тоді пролунало лише одне слово. "Почалось". І я точно знала, що почалось. Точно знала, що маю робити. Машинально підійшла до робочого столу, увімкнула ноутбук і вперше прочитала на ТОПі сайту 24 каналу заголовок "Росія напала на Україну..."

А далі все як в тумані. Ми працювали кожні 4 години, потім кожні 6. Починалась тривога, а я якомога швидше дописувала новину, щоб люди першими дізнались правду, і лише тоді бігла в укриття.

Працювати доводилося у коридорі / Фото Тетяни Пони

За цей рік я пройшла великий шлях на 24-му. Від контенту до стрічки, від випускової до ютуб-редакторки, і аж до промо-менеджера соцмереж 24 каналу. Попри всю складність найкращий колектив у світі залишався одним цілим. Ми ділились мріями і страхами, ми підтримували одне одного і дбали. Рік був складним. Але мені дуже пощастило воювати на інформаційному фронті поруч з такими "побратимами"-журналістами.

Софія Ковнір, редакторка стрічки новин

23 лютого ми з хлопцем тільки заїхали на нову квартиру, але 24 лютого нам довелося тікати з-під Києва, і ми поїхали у село Макіївка Чернігівської області. Я якось пару днів там попрацювала, але потім ми почули, що їдуть колони російських танків, і ми опинилися в окупації.

Окупанти залишили нас без зв'язку, бо розстріляли вишку, тому 21 день я не могла працювати. Було дуже важко морально, особливо коли ти не знаєш, що буде завтра, і коли не знаєш, що відбувається у світі та з твоїми друзями й близькими

Втекти з окупації ми змогли через 21 день, і тільки через поле, бо інша дорога була зайнята ворогом. Коли ми вже потрапили у Черкаську область, то я відновила свою роботу. Це було наче в тумані, бо працювати доводилось вночі. Новин було дуже багато, як і зараз, але це наша робота, тому переживемо.

Коли почала працювати на 24 каналі, то вже вникла в цей темп і тому працюю на радість собі та нашим читачам.

Альона Захарова, редакторка стрічки новин

Для мене повномасштабна війна почалася о 5:17 зі слів колеги: "Альонка, виходь на роботу, там щось почалося". "Там щось почалося" тоді звучало дуже розмито і не так лякало. Дякую, Настю, що прямо не сказала "почалася війна", бо я б напевно померла на місці від шоку. За хвилини 2, поки я вмикала ноут і думала, що ж там таке почалося, мій хлопець одразу ж відкрив телеграм. "Росія напала на нас. Стріляють всюди". Я не могла в це повірити, бо до останнього всім рідним і друзям говорила, що цього не станеться, що Путін не самогубець і він не зробить цього, якщо має бодай частинку здорового глузду. Але ні. Я помилялася.

Я почала роботу і першу новинку, яку я взяла, була із таким заголовком: "Гради" б'ють вздовж усього кордону, від Луганська до Житомира". Серце пішло в п’ятки. Руки тремтіли так, що я ледь попадала по клавіатурі. Тоді чи не вперше в житті я відчула фізичний біль за свою країну. Подумки я промовляла: "Будь ласка, тримайтеся. Київ, Харків, Суми, Чернігів, будь ласка. Тримайтеся". І з цього моменту почався наш інформаційний марафон. Я ненавиджу це слово. Ненавиджу марафони. Ми працювали вдень і вночі. Постійно. Один день переходив в інший і тягнувся вічністю. Було важко відрізнити, скільки часу ми вже живемо у такому стані. День? Два? Місяць, чи більше? Час тягнувся невимовно довго і водночас пролітав зі швидкістю світла. Сил працювати додавала підтримка колег. Нагадування, що ми робимо важливу справу, що люди потребують інформації і ті, хто сидять у підвалах тільки-но окупованих міст, повинні знати, що вони не самі.

Ранок 24 лютого 2022 року / Фото Альони Захарової

Потім почалися ракетні атаки на нашу енергетику. Працювати ставало все важче, але ми були б не українцями, якби не вигадували все нові і нові способи працювати. У машині, на заправці, в підземному паркінгу, у кафе та навіть у громадському транспорті дорогою до офісу. Будь-де та за будь-яких обставин.

Робота під час першого масованого ракетного обстрілу 10 жовтня / Фото Альони Захарової

За ці місяці я, як і всі інші українці, пережила всі стадії психології війни: жах, паніка, розпач, провина, відчуття, що я роблю недостатньо. Були і моменти абсолютного спустошення. Ніколи. Ніколи українці не забудуть всі ті звірства, на які пішли росіяни. Їхні руки будуть в крові невинних українських дітей до кінця віків.

Однак згодом на заміну прийшла злість, ейфорія та невимовна гордість. Попри весь цей біль і розпач, я так пишаюся українцями. Тими, хто не побоявся промовити ”Рускій корабль, іді на х*й”. І тими, хто йшов на озброєних окупантів, тримаючи лише жовто-блакитний шматочок прапору в руках. І тими, хто волонтерить, допомагає, працює, інформує. Ми вже непереможні. Вільні і нескорені. Були і залишимося такими завжди. Тому зараз, навіть у найлютішу темряву, я просто під'єдную роутер до павербанку, запалюю свічку, вмикаю ноут і продовжую працювати. Працювати і безмежно пишатися тим, що я - українка. Пишатися, що є я частинкою цього величного народу.

Інколи Доводиться працювати й у темному паркінгу / Фото Ірини Буртик

Юлія Рудь, редакторка соцмереж 24 каналу

Перший тиждень великої війни мене переповнювала лють. Я мала намір і спати, і їсти так, як треба, щоб якомога довше працювати. Я лиш пару раз просльозилась через перші загибелі Героїв і дітей. Пам'ятаю, що на четвертий день вперше поспала довше 3 годин. Потім півдоби лежала від безсилля. І плакала. І шкодувала себе. А потім включила Бумбокс, вмилась і продовжила працювати на інформаційному фронті далі. І далі робити все можливе, щоб окупанти відповіли за свої злочини.

Це навчило мене, що почуватись самотньою, це – норм. Боятись норм, і злитись, і відчувати вину, і нервувати, і помилятись. Я вперше чітко зрозуміла, що якісно відпочивати – це важливо. Тільки потурбувавшись про себе, ми можемо якісно допомагати іншим. І воювати на своєму місці далі. Головне не зупинятись і далі старатись на всі 100. На щастя, поруч завжди була моя команда готова мене підмінити. А я завжди була готова підмінити їх. Саме тому ми й переможемо – всі разом. Все буде Україна.

Як змінилася наша команда за цей рік

Зміни в редакції

Після 2022 року всі ми можемо сказати точно одне – ні ми, ні наше життя уже ніколи не будуть такими, як раніше. Ми всі змінилися. Чимало змін прийшло і в нашу команду.

У нашого сайту тепер нова головна редакторка – Анастасія Зазуляк, нова шеф-редакторка Наталя Боднар та нові заступники головної редакторки – Емал Набі та Вероніка Климська.

У всіх відділах також багато кадрових змін – хтось вирішив шукати себе в іншій сфері та пішов із команди, а хтось навпаки за цей рік став частиною нашої великої сім’ї.

Журналісти-волонтери

Багато наших колег вирішили не тільки боротися на інформаційному фронті, але й зайнятися волонтерством. Наприклад, заступниця головної редакторки Катерина Козачинська стала співзасновницею благодійного фонду "Як ти?", який займається забезпеченням наших воїнів аптечками та всім необхідним для того, аби допомогти зберегти їхні життя.

Випусковий контент-редактор Василь Денисюк часто проводить збори на необхідне для наших воїнів обладнання. Не раз нам вдалося закривати ці збори саме завдяки вашій допомозі. Так само ви допомагали закрити збір керівниці відділу Lifestyle Уляни Журби на дрони для її чоловіка, який зараз на фронті. І це лише маленька частинка волонтерської роботи нашої команди. Про це можна було б писати ще один матеріал.

Також ми відновили наш Благодійний Фонд 24, завдяки якому ми змогли провести не один масштабний збір. До речі, на сторінці фонду ви зможете знайти звіти за всі проведені нами збори.

Журналісти-воїни

А ще чимало наших колег зараз воюють на фронті. Ми вже розповідали про них в окремому матеріалі, але говорячи про рік нашої команди ми просто не можемо їх не згадати.

Зараз боронить нашу державу Славік Журба. За його плечима була АТО, а до повномасштабного вторгнення він працював у відділі Техно на нашому сайті. З початком вторгнення наш колега без жодних сумнівів вирішив піти захищати нашу країну.

Також на фронті зараз воює наш колишній дизайнер Сашко. У перші дні вторгнення пішов у військкомат і наш колега Анатолій Яворський. Сумарно майже 20 наших колег зараз на фронті, однак не про всіх можемо розповісти через специфіку служби кожного із них.

Хочу згадати і про колег 24 каналу, адже насправді ми всі одна велика сім'я і поділу як такого немає. Андрій Костюк, який відстояв кількагодинну чергу і мобілізувався у перший день повномасштабного вторгнення. Андрій Жолоб – і лікар, і журналіст, і ведучий на радіо, і лідер музичного гурту "Бетон", а з травня – ще й військовий медик у найгарячіших точках,
– розповіла Анастасія Зазуляк, головна редакторка нашого сайту.

І не можемо не згадати про нашу велику втрату. Наприкінці березня у боях під Попасною на Луганщині загинув оператор нашого телеканалу Юрій Олійник. Наш колега служив у 24 окремій механізованій бригаді імені короля Данила. За його плечима також була АТО, після якої останні 4 роки знімав військові проєкти, щоб популяризувати Збройні Сили України. А ще працював над проєктами "Ми", "Ми 2.0", "Трансплантація", "Зберегти життя", а також над створенням проєкту "Інтерв'ю24". У межах цього проєкту за 2 місяці до повномасштабного вторгнення ми з Юрієм записували інтерв'ю з ВІЛ-позитивною жінкою – так ми з ним і познайомилися. Тепер же Юра – наш небесний воїн.

Пам'яті Юрія Олійника: дивіться відео

 

24 канал у 2023 році

Важко передбачити, що чекає на Україну наступного року. Хочеться вірити, що через рік ми напишемо ще один такий матеріал, у якому розповідатимемо про те, як ми працювали в той день, коли наша держава перемогла у війні.

Що б нас не чекало далі – ми залишатимемося з вами, будемо інформувати вас про все, що відбувається в Україні та світі. Дякуємо кожному з вас за довіру та підтримку, дякуємо за те, що залишаєтеся з нами. Наступного року в нас буде багато новин, багато проєктів, багато історій.

Наступний рік для команди 24 каналу буде переможним. Нас знову чекають безсонні ночі, знову багатогодинні зміни, знову нічні дзвінки від редакторів. Ми писатимемо заголовки про звільнення всієї Херсонщини, Запорізької області, Луганщини, Донеччини і обов'язково про звільнення Криму. Ми писатимемо нон-стоп про українські прапори у кожному сьогодні тимчасово окупованому місці, про покарання для всіх вбивць і про відбудову України. Ми закарбуємо ім'я кожного, хто віддав душу і життя за нашу Україну. Ми готові до вирішальних боїв на інформаційному полі бою,
– наголосила Анастасія Зазуляк.

На завершення ми б хотіли подякувати нашим воїнам, які боронять нашу державу. Саме завдяки вам ми можемо працювати та жити у своїй країні. Завдяки вам ми можемо зараз елементарно писати про наші спогади, згадувати початок війни мов страшний сон і чекати перемоги – адже ваша сила надихає і дає віру в наше майбутнє.

Слава Україні та її героям! Вічна пам'ять та вічна слава тим, хто поклав своє життя за Україну!