Збройні Сили України – це гордість і натхнення, наші спокійні ранки й вечори. Це світло в наших домівках, це спокій і можливість будувати плани на майбутнє. Це слова захоплення у різних куточках світу і взірці для наслідування. Це сльози радості й біль втрат. Так багато тепер означають для нас ці три літери – ЗСУ. Такої шаленої трансформації зазнали змісти, вкладені у них. Від розграбованої армії за часів президента-втікача до найдосвідченіших, найсміливіших воїнів з надсучасною зброєю та вміннями.

Цьогоріч відзначаємо День ЗСУ по-особливому – в умовах повномасштабної війни.

Важливо Ні вогняні вали, ні ракетний терор нас не здолали: чому Україна перемагає

Після 24 лютого багато українців з різних куточків країни, людей різних професій і віку прийняли важливе рішення – стати на оборону рідної землі. Серед них наші колеги — працівники компанії ТРК "Люкс". Їхні сміливі історії читайте у матеріалі 24 каналу.

Славік Журба до повномасштабного вторгнення був учасником АТО. На фронт потрапив ще студентом, служив у добробаті. Маючи бойовий досвід, розумів, що велика війна можлива.

Я говорив, що таке накопичення армії – це пружина, яка рано чи пізно вистрелить. Тому війна буде, але вже відкрита, без жодних прикрас, не гібридна, а повноцінна. І тоді гримнуло 24 лютого.

Для Славіка все одразу було вирішено – треба йти. Залишалося лише підготувати морально себе і своїх рідних. А також докупити певну амуніцію, якої йому бракувало.


Рішення йти на війну прийняв одразу після повномасштабного вторгнення / Фото з фейсбуку Славіка Журби

"Я мав власний бронежилет, комплект форми, берці зимові. Однак деяких речей не мав – рюкзака, шоломів. Я не був впевнений, що мені дадуть все необхідне у ЗСУ. Чому? Бо розумів, що почалася велика війна, масово мобілізують людей і на всіх не вистачить всього необхідного", – пояснює наш захисник.

Як покаже досвід, Славік з рішенням добре підготуватися не прогадав. Він зібрався, владнав усі справи й 7 березня прийшов у військкомат.

Сказав: "Добрий день, хочу служити". Вони запитали: "Будеш у 24-тій бригаді?". Я подумав: я на 24 каналі, а мені пропонують 24 бригаду, то чому б і ні? Я погодився. 8 березня мене офіційно призвали.

Баула не дали, але форму видали. Того ж вечора вже у військовій частині усіх присутніх запитали, хто вже завтра, тобто 9 березня, готовий відправлятися на фронт. Погодилося багато людей. Але їх відсіяли дуже швидко. Поставили контрольне запитання про те, в кого є бронежилет і каска. Зі 100 людей броніки були лише в 3, а каска і бронежилет були лише у Славіка і ще одного хлопця.

А далі почалася служба у 24 бригаді: "Я служив у розвідвзводі 2 батальйону. Потім мене перевели у 5 роту, де й служу досі на посаді оператора дрона".


Славік здобув нову спеціальність – оператор дрона / Фото з фейсбуку військового

На запитання про те, чому пішов воювати, Славік відповідає коротко: "Бо треба. Тут не діє хочу – не хочу".

Спершу захищав рідну землю від ворога на Сході.

Після оборони Попасної у мене мало дах не поїхав. Я очі собі видирав. Обстріли постійні, моральний дух на нулі. Я навіть думав, що піду у повну відмову, не буду більше воювати. Проситиму, аби запхали мене у взвод матеріального забезпечення.

Але потім зібрався до купи й поїхав знову. "Бо хто як не ми", – пояснює боєць. Слід захищатися, бути в обороні, але потрібно і наступати. У результаті Славіка разом з бригадою занесло аж на Південь.

За журналістикою наш колега сумує, адже це – робота його мрії. Він захоплюється історією, астрономією.

Під час роботи на 24 каналі, у розділі Техно, я займався тим, що мене цікавить. А найкраща робота – це твоє хобі. Я за цим дуже сумую, мені цього дуже бракує. Коли зараз читаю новини, думаю, скільки всього я пропустив, пропускаю і пропущу ще, поки вся р*сня не виздихає.

Славік чекає перемоги, щоб знову займатися улюбленою справою. А ми чекаємо, коли на Техно знову виходитимуть його цікаві статті.

Служить Сашко разом з братом-близнюком. На фронт чоловіки вирішили піти, бо переконані, що це – священна для України війна.

Потрібно позбутися ярма русаків і розвивати свою країну. Це священна війна, тому просто не було морального права не піти на неї.

Сашко ще у 2021 році знав, що буде повномасштабне вторгнення. Він слідкував за багатьма військовими спільнотами, багато читав і розвивався у військовій справі.

Пригадує, що 24 лютого ще працював, але совість почала його повільно точити: мовляв, треба щось робити, а не просто сидіти. Так разом з братом записався в тероборону.

Просиділи певний час недалеко від дому. Жили у казармі, виконували певні завдання в тилу. А потім поїхали, кочували по Україні. Як піхота багато копали. Зараз час від часу їздимо на навчання, розвиваємося.

Разом з побратимами військові закріплюються на звільнених територіях, окопуються. А найголовніше – чекають, коли їх переведуть у серйозніший підрозділ, бо хочуть застосувати всі вміння і знання, які здобули.

"Тут ніяк без самоосвіти. Якщо ти не спроможний сам, тебе ніхто не навчить. Десь доросли, і була можливість", – пояснює захисник.

Сашко воює разом з братом / Фото надане 24 каналу військовим

Не усі наші колеги можуть розповідати, де саме вони воюють і на яких позиціях. Це – питання безпеки і служби. Зокрема, поділитися, де саме та чим займається, не може Анатолій – особливості служби не дозволяють. Однак на фронті опинився, як сам описує, за стандартною схемою – як тисячі інших.

Почалася війна. Я офіцер запасу – старший лейтенант. Пішов у військкомат, пройшов медкомісії. Пізніше мені подзвонили й викликали.

А далі почалася служба.

У день повномасштабного вторгнення Андрій був у Львові. Прокинувся о 8 ранку від дзвінка батька: "Спросоння почув сирени, але подумав, що, як завжди, навчальні. А вже тато сказав, що почалася війна".

Перші відчуття Андрія були дуже змазаними й непевними. "Ніби ти розумієш, що відбувається і навіть приблизно знаєш, що треба робити. Та насправді ти нічого не розумієш і нічого не знаєш", – пригадав він.

В обід того ж дня провідниця в поїзді взяла мене "зайцем" зі Львова до Первомайська.

Це місто на Миколаївщині, де хлопець народився. Там навчався у школі, там живуть батьки, бабуся, дідусь і маленький брат Андрія. "Тоді я точно знав, що буду там потрібніший і чомусь була впевненість, що у Львові все точно буде гаразд".

військовий Андрій Костюк
Андрій вирішив йти на війну у день повномасштабного вторгнення / Фото надане 24 каналу захисником

А вже 26 лютого мобілізувався у військо. Щоправда, мобілізувався, звучить занадто легко. Насправді ж треба було відстояти кількагодинну чергу, бо охочих було, м'яко кажучи, чимало.

Ще навчаючись в університеті, Андрій закінчив військову кафедру і здобув фах військового психолога. Тому 26 лютого змінив професію журналіста на посаду психолога. Почав служити в одному з підрозділів протиповітряної оборони.

На щастя, в Первомайську все було порівняно спокійно. Тому влітку захисника відправили на Схід. Частина його підрозділу вже виконувала там бойові завдання.

Для багатьох насправді незрозуміло, чим саме займається психолог на фронті. Андрій пояснив, що на військовій кафедрі до цього також не готують.

Ти маєш стати другом для всіх. Тим, кому можна довіритись і хто зможе знайти потрібні слова та заспокоїти в потрібний момент.

Андрій поділився з нами, що багатьом людям бракує звичайного щирого спілкування. Бракує людини, яка поцікавиться, як їхній настрій, чи нічого їх не хвилює. "От я і був цією людиною. Займався, як це називають в ЗСУ, морально-психологічним забезпеченням".

Андрій Костюк
На війні Андрій отримав поранення / Фото надане 24 каналу захисником

З серпня боєць почав працювати на С-300, обороняв українське небо.

На жаль, у вересні під час бойової роботи наш розрахунок потрапив під ворожий обстріл. Усі залишилися живі, але кілька людей, зокрема і я, отримали поранення.

Далі було лікування в Краматорську, Дніпрі, Львові. Усюди – допомога і доброзичливе ставлення від людей і просто неймовірна праця лікарів.

"Чесно кажучи, про таке я раніше тільки читав і дивився в кіно. Було важко повірити, що все це відбувається насправді".

Андрій відзначив ще 3 дуже важливі речі, про які не міг не сказати. І з ними важко не погодитися.

  • По-перше, українські сили ППО – титани. Як і всі наші Збройні Сили.
  • По-друге, психологічна допомога – це дуже важливо, хоча в нашому суспільстві звернутися до психолога чомусь досі вважається чимось дивним. Саме тому нам, як ніколи, потрібні кваліфіковані психологи.
  • По-третє, 6 грудня – завжди особливий день в житті його сім’ї. Батьки Андрія військовослужбовці: "І нехай цьогорічний день ЗСУ буде ще одним приводом сказати, як сильно я їх люблю і наскільки вдячний за те, що в житті стали для мене найголовнішим прикладом і найкращими друзями", – підсумував він.

Андрій – і лікар, і журналіст, і ведучий на радіо, і лідер музичного гурту "Бетон", а з травня – ще й військовий медик. Каже, що не був супергероєм, який 24 лютого одразу побіг записуватися у військкомат. Спершу працював травматологом. Лікував поранених на фронті, а також біженців, які приїхали з інших міст України.

Однак згодом отримав мобілізаційну повістку.

І 20 травня, у день народження моєї дружини Яринки я поїхав на навчальну базу. Там провів понад місяць. Мене вчили, як стати військовим медичним офіцером, розповідали, у чому полягатиме моя робота.

Після цього вирушив на фронт. Досвід журналіста допомагає у комунікативних справах, коли доводиться співпрацювати з медичними підрозділами інших бригад, налаштовувати роботу хабів, де перебувають медики з кількох бригад. "Вони приймають усіх поранених незалежно від бригади і підрозділу. Бо всі ми робимо одну справу, допомагати нам потрібно всім одночасно", – пояснює чоловік.

На війні Андрій рятує життя наших захисників / Фото з фейсбуку Андрія Жолоба

Андрій веде у мережі записки доктора Жолоба. Називає їх спробою донести до мирних людей, яким є життя військового, не лише медика.

Розповідаю, як відбувається соціально-побутове життя солдата на війні. Тут є і готування їжі, і музичні вечори, які ми самі собі влаштовуємо. Я ж не просто так 2 гітари сюди привіз.

На війні є і сумні, і веселі моменти. Але ми краще запам'ятовуємо приємні. Їх, ділиться Андрій, абсолютно не бракує. "Тут дуже багато святкувань днів народження, спільний порятунок поранених собак. Це такі моменти, які нас мотивують і підвищують нашу самооцінку".

Одна з улюблених історій Андрія із записок доктора Жолоба – ситуація з госпіталю, коли до пораненого з ампутацією по плечовий суглоб руки прийшла дружина зі сином. Разом вони вийшли погуляти. В один момент жінка завбачливо підбігла до чоловіка зі сторони, де ампутована рука, і сказала сину: візьми батька за руку.

"Це дуже зворушливий момент, який дає зрозуміти, що сімейна взаємопідтримка – це справжній скарб. Адже цей військовий, найімовірніше, не повернеться вже до ЗСУ, а психологічно перестати бути воїном дуже важко".


Андрій влаштовує на фронті музичні вечори / Фото з фейсбуку Андрія Жолоба

Після війни наш колега планує повернутися додому, кадровим військовим себе не бачить. Жартує, що коли виросте, мріє стати музикантом.

Я хочу виступати на великих сценах, записувати альбоми, їздити з концертами в тури. Це велика мрія всього мого життя.

Музикою він займається понад 20 років, однак лише останні 4 роки це почало давати результати. "До того мені всі казали: подорослішай, почни займатися дорослою роботою". Хлопці з групи "Бетон" регулярно проводять репетиції. У гурту виходять спільні з іншими групами проєкти. "Наші пісні з'являються в іноземних збірниках. І скажу по секрету – попереду у нас кілька цікавих міжнародних анонсів зі суперзірками світової рок-сцени", – ділиться Андрій.

Окрім майже 20 чоловіків, які захищають Україну на землі, маємо ще одного оборонця вже з небес. Бо війна – це не лише перемоги, звільнені міста й села, українські прапори на будівлях. Це ще руйнування, втрати і біль.

Юрій Олійник – телеоператор 24 каналу – загинув у бою біля Попасної на Луганщині наприкінці березня. Захисник служив у 24 окремій механізованій бригаді імені короля Данила.

Пам'яті загиблого оператора 24 каналу Юрія Олійника: дивіться відео

Близькі пригадують, що Юрій був із тих людей, які першими оббивають пороги військкоматів, коли починається війна. Так було спершу у 2014 році, а тоді й під час повномасштабного вторгнення. Війна була з ним, але не напоказ. Він не говорив про неї, натомість розповідав про гори й походи. Це було його захопленням.

Чоловік останні 4 роки знімав військові проєкти, щоб популяризувати Збройні Сили України. А ще працював над проєктами "Ми", "Ми 2.0", "Трансплантація", "Зберегти життя", а також над створенням проєкту "Інтерв'ю24". Зокрема, знімав розмови з ВІЛ-позитивною, "День у швидкій" та інструкцію з першої домедичної допомоги, які вийшли якраз напередодні 24 лютого.


У бою за Україну загинув оператор Юрій Олійник / Фото 24 каналу

286 днів тому життя кожного з нас змінилося. Усі ці дні ми, журналісти, продовжуємо тримати інформаційний фронт. З наших будинків, офісів, часом укриттів пишемо новини, знімаємо сюжети зі звільнених територій, підбадьорюємо один одного в радіоефірах. Ворог систематично влаштовує для нас світлові перешкоди. Та це дрібниці. Ми у відносній безпеці завдяки нашим захисникам і захисницям, які щохвилини наражають своє життя на небезпеку на кожному з понад 1 000 кілометрів активних бойових дій. Завдяки, зокрема, нашим колегам ми живі, сміємося, плачемо, переживаємо, злимося, ненавидимо, захоплюємося. Ми пишаємось ними і дуже чекаємо їх вдома й знову на роботі.

І дякуємо кожному і кожній, хто є частинкою світу ЗСУ!