Без їжі, лікування та командування․ Як гинуть російські строковики на Бєлгородщині

Редакція 24 Каналу отримала доступ до телефонів загарбників, взятих у полон на Харківщині. Деякі з них спілкувалися з військовослужбовцями, які несуть службу у прикордонних з Україною населених пунктах Бєлгородщини. З численних листувань, які ми не можемо публікувати у відкритому доступі, можна зрозуміти, в якому становищі перебувають росіяни у Вовчанську та інших українських селищах, а також у російському прикордонні. Детальніше про те, чим обернувся для армії вбивць наступ на Харківщину, читайте у матеріалі.

Санітарна зона формується, але є нюанс

10 травня 2024 року російські військові здійснили чергову масовану спробу наступу вглиб Харківської області. Після артилерійської підготовки загарбникам вдалося просунутися на декілька кілометрів від кордонів у бік села Липці та до міста Вовчанськ. Певною мірою з наскоку, вони окупували декілька населених пунктів у сподіваннях швидко розвинути наступ й досягти чи то наблизитися до Харкова, чи вийти на оперативний простір для тиску на куп'янсько-лиманський напрямок. 

За півтора місяця запеклих боїв, воєнні злочинці не змогли зробити нічого, крім як утворити два невеличких плацдарми на півночі Харківщини. Їх стратегічне значення у цій війні дорівнює ефективності крейсера "Москва" на дні Чорного моря, адже володіння кількома селами та частиною Вовчанська не дає росіянам ніякої переваги на лінії бойового зіткнення. Особливо з урахуванням того, що до цього наступу вся Бєлгородська область була суцільним плацдармом для атак росіян. Ба більше, ця ворожа територія являла собою потужну базу для концентрації сил та засобів, логістичного забезпечення своїх військ на окупованих територіях Харківської області в бік Куп'янська, а також північної частини Луганської області.

Обстрілювати наші населені пункти росіяни могли без серйозних для себе наслідків, оскільки союзники забороняли Києву вести вогонь по території Росії із західної зброї. Відповідати ж виключно українським озброєнням Сили оборони могли лише дуже обмежено через недостатню кількість всього.

Обстріл Харкова з боку Бєлгорода / Фото Вадима Бєлікова

Бункерний фюрер Путін, коментуючи початок наступу на Харківщині, назвав це формуванням "санітарної зони". Мовляв, аби українські ДРГ не могли настільки вільно почуватися на Бєлгородщині, треба відігнати лінію фронту якомога далі від Росії. Але події розвивалися зовсім не так, як уявляв собі косплеєр Гітлера.

Україні довелося перекидати резерви, аби обмежити просування окупантів. Натомість росіяни вчинили так само, тільки б забезпечити собі просування. Жодна зі сторін не досягла завдяки цьому якихось суттєвих послаблень ворога на інших ділянках фронту. Проте цивілізовані країни дозволили нашим захисникам гатити по території Росії майже з усіх видів зброї, крім балістичних та крилатих ракет. І без того напівзнищені російські прикордонні міста та селища буквально за кілька днів перетворилися у стерті з лиця землі населені пункти.

Село Козинка Бєлгородської області, яке розбомбили самі ж росіяни / Фото з телеграму Петра Андрющенка

Частина засобів ППО, якими вбивці щодня тероризували Харків, перетворилися на брухт, а російські угруповання, які вільно почували себе на власній землі, опинилися у зовсім не завидному стані.

Знищена з HIMARS пускова установка С-300 у Бєлгородській області / Фото російських окупантів

Нікому не потрібні "обезголовлені" строковики масово гинуть

Перш за все варто відзначити, що чималий відсоток військовослужбовців, залучених в обслуговуванні, логістиці та охороні Бєлгородської області, складають російські строковики. Тих, кого навіть згідно з нечинними законами не можна відправляти на війну, Кремль залучає у бойових діях на власній території. При цьому формально ніяких боєзіткнень на Бєлгородщині нема. Москва просто ігнорує той факт, що суміжні з Україною землі перетворюються у суцільну "сіру зону".

Російський добровольчий корпус та легіон "Свобода Росії" вільно проходять через російський кордон / Фото легіону "Свобода Росії"

Жодних кадировців, що мали б охороняти регіон від "нападу НАТО", в зоні досяжності нашої артилерії, нема. Кадрових військовослужбовців у своїй переважній більшості відправили штурмувати Вовчанськ та інші українські міста.

Підрозділи так званих "учасників СВО" базуються якнайдалі від кордону, а в усім відомих селищах типу Шебекіного, Уразового, Ржевки та Нової Таволжанки перебувають лише окремі прикордонні загони ФСБшників, а також 18-20-річні строковики.

Як повідомляють джерела руху "Атеш", на Курщині російсько-український кордон охороняли так само здебільшого загони строковиків, які й зазнали найбільших втрат у перші години прориву. Кадрові військові підрозділи та так звані "нацбати" почали перекидати, коли ситуація геть вийшла з-під контролю. Розгублених строковиків з поля бою виводити не збираються.

Про це розповідав у голосових повідомленнях батьку солдат строкової служби армії вбивць, на ім'я Микита.

Російські строковики – це і є охорона кордону / Фото російських ЗМІ

Тато підлітка у цей час був у Вовчанську. Згідно з розповідями юнака, у червні-липні 2024 служба у прикордонні стала неймовірно небезпечною. По позиціях строковиків у селі Мала Орловка (територія Росії) постійно прилітає що з мінометів, що з важкокаліберної техніки. При цьому безпосереднього командування у підрозділах, що складаються з юнаків, просто не існує:

У третьому батальйоні у штурми двох командирів перевели. Нашого ротного спочатку "на яму" кинули, а потім також у штурми. 5 днів сиділи під обстрілами взагалі без командування. Лише по рації кричали назад не відступати. Ніхто з офіцерів до нас їхати не хоче… коли нас перекидали на Бєлгородщину, з Оренбурга було 8 пацанів. Лише я залишився, всі інші 200-ті. Безпілотник у будинок прилетів, ми їх там і залишили. А їхати забирати не будуть. Прикинь, майор каже, загинули на навчаннях.

У відповідь на це повідомлення батько Іван лише написав Микиті, що вони, ймовірно, більше не побачаться. Утім, через 3 доби він відправив голосове повідомлення, в якому розповів, що він та ще двоє росіян кілька днів лежать у канаві поранені. На евакуацію ніхто з них не сподівається, їжі немає, а замість води окупанти вимушені пити чай на сечі.

Закінчилося листування в середині липня. Син написав батьку, що перебуває у госпіталі, оскільки йому відірвало ногу після прильоту ракети GMLRS. Втім, йому ще пощастило, оскільки на опорному пункті, на якому перебував строковик, загинуло 36 осіб. Вижило з них лише 4.

Батько ж Микити цього повідомлення не побачив, адже на той момент вже перебував в українській лікарні. Його у вкрай важкому стані знайшли українські військовослужбовці, які й надали окупанту першу допомогу та відправили його до шпиталю.

Пускають на штурм 20 осіб, за ними – наступних. І так доки не відіб'ють посадку

Практично всі полонені росіяни у діалогах як зі своїми рідними, так і з українськими військовослужбовцями, скаржаться на те, що офіцерам абсолютно наплювати на кількість втрат. Заради просування вперед на якихось десять метрів, росіяни здатні покласти сотню людей. При цьому в усій російські армії впровадили вкрай жорстку систему покарань. 

Там, куди я потрапив, лише одні "косяпори". Будь-який "зальот", і людину пхають в штурмовики. Нам по рації кажуть, мовляв, зараз група пройде через вашу позицію, у них завдання захопити посадку. У хвилі по 20 осіб. Перших розбили, сунуть другі. Потім – треті. Щоб трьох українців вибити, поклали 89 бійців. В одній із хвиль семеро під кущем сховалися, далі йти боялися, по них наша ж арта відпрацювала,
– розповідав своїй жінці про ситуацію на Куп'янському напрямку окупант із позивним "Монгол".

У "м'ясних штурмах" Росія розмінює десятки життів за квадратний метр української землі / Фото бійців 79 окремої десантно-штурмової бригади

Цей же ж загарбник майже у кожному діалозі з рідними скаржився на те, що у них вкрай погано з забезпеченням. Їжу та воду на передові позиції ніхто не привозить, лише раз на добу намагаються скинути із безпілотника. Втім, такі спроби рідко завершуються успіхом, а у випадку, коли операція пройшла вдало, росіяни мають лише по 300-400 мілілітрів води на двох. Сухпайків їм так само критично не вистачає, а самостійно вирушити в тил за боєкомплектом та провіантом бійцям суворо забороняють.

Троє наших пішли назад, аби їжі нам принести. Їх просто свої кулеметом скосили за наказом комбата. Хороші хлопці були, надійні, у першому штурмі вижили, а потім така смерть від своїх… Рідним кажуть, зникли безвісти, може, ще у дезертири запишуть.

Бойовий шлях "Монгола" закінчився наступного дня після розповіді про розстріляних загородзагоном росіян. Його разом із трьома поплічниками відправили вибити українських захисників зі спостережного пункту біля села Синьківка. Утім, замість того, щоб штурмувати позиції, загарбники вирішили скласти зброю й здатися. Тепер вони чекають на обмін та повернення додому, хоча розуміють, що їх знову відправлять на війну.

Ротний забрав телефон із картами, група потрапила в полон

Не менш епічною є історія окупанта з Казані, на ім'я Олексій, якому довелося спілкуватися з матір'ю виключно за допомогою смс-повідомлень з кнопкового телефону. Згідно з наказом командування, у всього підрозділу загарбників офіцери відібрали смартфони. Саме через це розвідувальна група, якою командував Олексій, і потрапила у полон. 

Під час виходів я наносив у програму AlpineQuest точки, аби не заблукати й мати можливість повернутися назад безпечним шляхом. Не знаю, як підемо завтра,
– написав окупант в останньому повідомленні. 

Через кілька годин семеро загарбників вирушили на завдання в тил нашим військовим, однак зорієнтуватися на місцевості вони не змогли. Тож через два дні блукань росіяни випадково прийшли на позиції однієї з легендарних українських бригад.

Зрозумівши, що опір не має сенсу, воєнні злочинці вирішили здатися в полон, але один із них відкрив вогонь у бік солдатів ЗСУ. Із всієї групи вижив лише Олексій, який отримав поранення двох ніг. Наразі його життю нічого не загрожує.

Поранених відправляють воювати навіть на милицях 

Ще один полонений окупант, на ім'я Алмаз, попав у полон, маючи гіпс на правій нозі. В одному з боїв за селище Глибоке на Харківщині, він отримав осколкове поранення правої гомілки. Утім, замість повноцінного відновлення йому лише наклали гіпс у стабілізаційному пункті, після чого відправили назад. На штурм загарбник із Салавата вирушав на милицях, як і ще двоє його товаришів по зброї. Результат цієї атаки легко передбачити.

У нас всіх "трьохсотих" назад завертають. Лише важких у Росію відправляють. Руку зламав – штурмуй з однією. Ногу перебило – не проблема. З мене уламок витягли, гіпс наклали, дали два дні відлежатися і кажуть – давай у бій. Мовляв, нічого страшного, повільно йтимеш, а там товариші допоможуть. Через годину висуваємося, у нас із 10 осіб четверо з пораненнями. Що ми наштурмувати зможемо?
– обурювався Алмаз у листуванні з донькою. 

Аналогічні випадки, коли командування фактично позбавляє особовий склад можливості вилікуватися після травм та поранень, фіксують українські захисники на різних ділянках лінії зіткнення. Подібний підхід обумовлений у першу чергу тим, що в росіян виникає серйозна криза з поповненням особового складу. Кількість охочих заробити на війні шляхом власної смерті зменшується з кожним тижнем, тоді як Путін та його поплічники воліють попри будь-які обставини просувати фронт вперед. А для цього, на думку кремлівських генералів, "на м'ясо" можна пускати і поранених, і хворих, і всіх, хто навіть не здатен тримати в руках зброю.

Поранені та повернуті на фронт російські військові під Вовчанськом / Скриншот з відео російських окупантів

Контракт закінчується лише після смерті

Загальна проблема, яку обговорювали полонені практично у всіх переписках, – тотальний обман. Кожному з них перед відправкою у зону бойових дій обіцяли службу далеко від фронту, кожному гарантували ротації, відпустки та повернення додому після закінчення строку контракту. Утім, на практиці виявилося, що заяви на відпустки практично нікому не підписують, ротацій як таких на нулі не існує, а контракти автоматично пролонговуються.

При цьому заробляти на війні вдається лише одиницям щасливчиків, адже більшість буквально протягом тижня-двох перебування на фронті або гинуть, або отримують важкі поранення. Ті ж, хто "затрьохсотився" настільки, що їх не повертають на війну, опиняються покинутими державою вже у своїх містах. Нікому не потрібні "ветерани СВО" не можуть знайти собі роботу, держава дає їм лише копійчані соцвиплати, на які неможливо прожити. Словом, варіантів для тих, хто повернувся з війни важкопораненим, практично не залишається. Аналогічно із зеками, що встигли відбути контракти за часів "вагнерівців": їх дійсно відпускали на волю через пів року чи рік служби, однак більшість із них по поверненню додому скоює нові злочини, опиняється за ґратами, і знову їде вбивати українців. Тільки тепер їх війна триває вже до самої загибелі.

Фактично ж окупанти, які приїхали на нашу землю заробляти гроші за скоєні воєнні злочини, з підписанням контракту опиняються в умовах, з яких не існує прийнятного виходу. Командування не ставить їх ні за що, відправлятиме на забій, та забезпечуватиме по мінімуму. Лише іноді політруки підкидають солдатам фейки на кшталт такого, що обговорюють окупанти зараз. Мовляв, незабаром Путін накаже замінити 200 тисяч осіб з передової на свіжі війська, а ще 150 тисяч демобілізують. Тільки от місяць тому вище військове командування запускало у своїй армії чутки про готовність України до швидкої капітуляції, а десь на початку 2024-го генералітет запускав та підтримував наратив про захоплення територій Донбасу й оголошення Москвою закінчення війни. Словом, аби росіяни на передовій мали хоч якусь надію, їм постійно "кидають кістку" у вигляді якихось нічим не підкріплених обіцянок.

Однак факт залишається фактом: на всіх ділянках фронту загарбники гинуть тисячами, але продовжують виконувати накази командирів, оскільки бояться їх більше, ніж смерті на полі бою. Те саме стосується строковиків, які юридично не перебувають на війні в Україні, але при цьому вони є учасниками повномасштабних боєзіткнень на власній території. У 2022-му після кількох місяців війни Путіну довелося наказати вивести строковиків із зони бойових дій на нашій території. Це питання виявилося одним із чутливих для російського суспільства. Утім, наразі 18-річні підлітки гинуть вже не на чужій землі, а на Бєлгородщині, а росіянам на це глибоко наплювати. Так само як і на сотні тисяч контрактників, які або взагалі не повернуться додому, або стануть "самоварами".