Досі хочу вірити, що це помилка, – інтерв'ю з дружиною загиблого на Азовсталі бійця "Бродяги"

Данило обожнював дружину і донечку, однак служба в полку захисників Маріуполя була для нього на першому місці. За тиждень до повномасштабного вторгнення Росії захисник, відчуваючи небезпеку, вивіз сім'ю з Маріуполя. Сам же залишився з побратимами на базі. Аліна каже, що чоловік був на своєму місці, зі своїми людьми. І знав, що може загинути.

До теми 30 років прожив як 90: історія Максима Кагала – загиблого у боях за Маріуполь чемпіона світу

Звісно, боєць за першої можливості дзвонив рідним, надсилав їм фото і відео. Маленька донька звикла до тата і досі питає, де він, шукає його. Однак 15 квітня життя сім'ї назавжди змінилося – Данило загинув. Аліна більше не отримує нових повідомлень і фото від чоловіка, не має, що показати доньці. 

Зараз сім'ї загиблого Героя потрібно пройти ще один важкий період – упізнання його тіла і всі необхідні експертизи. А тоді з почестями попрощатися з ним.

Аби зберегти спогади про Данила, ми поговорили з Аліною – про них, про їхню сім'ю, про життя до повномасштабної війни, дружбу в полку і важкий період боротьби у Маріуполі. 

Данило пішов на війну у 17 років

Аліно, розкажіть про вас і про чоловіка – як ви познайомились, одружилися?

Я корінна жителька Маріуполя – народилась і завжди проживала в Маріуполі. Мій чоловік – з Луганська. Коли в 2014 році почалися активні бойові дії зі сторони країни-агресора, Данило, бувши 17-річним підлітком, вже брав у них участь.

Потім у 2015 році чоловік у Києві підписав контракт на службу в полку захисників Маріуполя, який базувався на території міста.

Ми ж познайомились у 2016 році, коли Данило вже був військовим у Маріуполі, брав участь у бойових операціях. У стрічці рекомендацій інстаграму я лайкнула його друга, якого знала заочно. І після цього в одній із соцмереж мені написав молодий хлопець: "Я тебе, напевно, бачив". Я відповіла, що "ні". А він мені: "Ну тоді давай побачимось". І в той же день ввечері ми зустрілися.

Коли я його побачила, це була от така справжня картина військовослужбовця: одягнутий у форму, пахне солярою і цигарками, трохи обгорілий, і смішний, дуже смішний. Ми познайомились, коли мені було 17, а йому – 18 років. Ми просто дружили, спілкувались, він був дуже душевним хлопцем, усміхненим. Тоді я не уявляла його військовим, думала: "Це просто якийсь смішний хлопець, але ніяк не військовослужбовець". З часом ми стали зустрічатися, дуже активно жити – ми подорожували, гуляли, дуріли, знімали відео, починали жити… 

Данило та Аліна на початку стосунків їздили в Карпати, на озеро Синевир / Фото надані редакції

А одружились ми після оборони Світлодарської дуги в 2019 році. Данило з побратимами поїхали на завдання в Донецьку область, це був довгий виїзд, на кілька місяців. Вже тоді були втрати…

Це зараз Україна бачить, які сильні втрати серед захисників. А для нас вони і тоді були – для нас війна не почалася 24 лютого, вона почалась тоді, коли вперше стріляли в людей.

Так-от тоді влітку Данило повернувся з довгого виїзду і освідчився мені. А восени ми одружились. Через рік, у 2020-му, в нас народилась донька, яку ми назвали грецьким ім’ям Теона. Маріуполь ж грецьке місто.

Захисник Маріуполя Данило з донечкою Теоною / Фото надані редакції

Ви весь цей час жили в Маріуполі, так?

Так, у Маріуполі. У мене там була своя квартира, ми разом жили, облаштовували її, завели собаку. Потім ще одну. Так, у нас були 2 собаки – хаскі Кай і французький бульдог Міла. На жаль, через війну вони померли. Кай був для Данила другом, він часто брав його на полігони, це був його молодший товариш.

Загалом чоловік завжди працював – він був людиною, яка віддана службі, віддана тому, чим займається. Він постійно був на роботі у полку до 6, 8 години, і будь-який дзвінок, який стосувався роботи, був першочерговим – він знову біг туди, виїжджав, куди треба по службі.

Данило часто брав із собою на службу вірного друга – собаку Кая / Фото надані редакції

 

Ви розповіли, що Данило пішов воювати у Луганську в 17 років, де тоді була гаряча фаза війни. Він був ще підлітком. Ви розпитували чоловіка, чому він став військовим у такому молодому віці?

Так, я завжди в нього питала, чому. А він завжди відповідав: "А як по-іншому? Це моя країна, моя територія, як я можу вчиняти інакше? Кожна людина, яка має якусь силу і думає адекватно, знає, що так треба робити". Тому він і пішов на війну, навіть не обдумував це.

Колись Данило був футбольним фанатом, мав своє побратимство. А вболівальники – вони ж такі патріоти!

Цікаво Коли Діма повернеться, на 4 дні закриємось помовчати і поплакати, – наречена бійця "Азовсталі"

Позивний "Бродяга": де б не кинув рюкзак – там йому комфортно, головне, щоб в Україні

А як Данило потрапив у полк бійців Маріуполя? Знаю, що на початку війни в 2014 році ваш чоловік був в "Айдарі".

Так, спочатку він був в "Айдарі". А потім так склалися обставини, що йому запропонували піти у полк захисників Маріуполя. Ну, тоді це ще був батальйон, який згодом переформатувався у полк. Чоловік був радий, зв’язався з людьми, які теж туди йшли, і цілеспрямовано пішов у полк. Він складався з таких же активістів, як і мій чоловік.

Спершу полк базувався на території Урзуфа, а потім – у Маріуполі. Чоловік був звичайним гранатометником, рядовим солдатом.

У Данила був позивний "Бродяга", чому він обрав саме такий?

Чоловік говорив, що просто почув цей позивний у якомусь фільмі. Але не дарма він мав такий позивний, це ніби з картинки. Коли ми познайомились, він був як бродяга-військовий: земля, брудні руки, нігті, такий прокурений одяг, навіть якщо ти не куриш, то курить хтось поруч, запах полігону, багаття. І він виглядав як бродяга, у хорошому сенсі. Такий любовний бродяга, такий цікавий. Без дому, з купою ідей, бажанням жити.

Він був з тих людей: "Де б я не кинув рюкзак – там мені комфортно, там мій будинок – головне, що на території України". Тому він "Бродяга".

Данило бачив, що в лютому ситуація нагніталася і вивіз сім'ю з Маріуполя

Війна для вас, для вашої сім'ї у буквальному сенсі слова почалася ще 8 років тому. А вже 24 лютого люди прокинулися від звуків вибухів по усій країні. Як для вас почалася повномасштабна війна? Тоді ви вже не були в Маріуполі?

Я була не в Маріуполі. Знаєте, мій чоловік за роки служби став абсолютно іншою людиною – був футбольним вболівальником, а потім раптом став таким строгим чоловіком. І до війни він віднісся дуже серйозно. Він бачив, що щось має бути. Ситуація в Україні загалом була нагнітаюча. Хоч ми відганяти ці думки, хотіли купити будиночок, раділи, що була можливість будувати своє життя, розвиватися. Але все нагнітало і нагнітало. Тому за тиждень до початку вторгнення Данило сказав, що я маю поїхати з міста, бо в нас маленька дитина, я не маю водійських прав і якщо щось таки станеться, він буде на службі і ніяк не зможе нас вивезти.

Тому за тиждень до того чоловік вивіз нас у Дніпро і я не відчула той біль, який відчувають мешканці Маріуполя. У Дніпрі ми чули, як у небі були літаки, як бомбили аеропорт, але це все було віддалено і не так, як у Маріуполі.

Бувши тоді в Дніпрі, я дуже злилась на чоловіка і говорила, щоб він щось придумав і я повернулась додому. Він казав, що я не можу їхати назад у Маріуполь, а я казала, що "повернусь, що я завтра прокинусь, купую білети і їду". Це було 23 лютого. А 24-го я прокинулася від того, що вже літали бомбили і все почалося.

Спочатку все було страшно, але не так, як події, які ми бачили в новинах потім. Данило одразу був на службі. Він мало що розказував мені про роботу, завжди говорив: "Тобі цього не треба, тебе це ніяк не має стосуватися". Він інколи щось розповідав, надсилав фотографії і відео, але все головне залишалось на службі.

І війна спершу була звичайною, полк до неї готувався. Хлопці всі ці роки активно займалися, тренувалися, розвивали свої навички. Вони постійно були в русі – тиждень вдома і місяць на полігоні на курсах. Тому Данила часто не було вдома, але він відігравав колосальну роль як чоловік і батько, він був прекрасним і робив для нас максимум. Але на першому місці в нього завжди була служба – він дуже любив і цінував пацанів, які були з ним у полку. Для нього вони всі були сім’єю, і для мене теж, ми дружили сім’ями.

Данило з побратимами на службі в полку захисників Маріуполя / Фото надані редакції

"Бувало, що за день дізнавалася по 5 імен загиблих знайомих": про пекло війни в Маріуполі

У перші тижні війни ви мали нормальний зв'язок з чоловіком? Могли з ним говорити чи списуватися? Яка була ситуація в самому місті?

Перші тижні служби в Маріуполі було страшно, але нормально, бо чоловік був більш-менш на зв'язку і міг мені відписати, розказати, як він і як хлопці. Але потім зв’язок почав обриватися і він міг не писати по 3 дні. Ми не говорили телефоном, а більше списувалися, він казав: "Все нормально, все в порядку, все добре".

Потім все загострилось і це було пекло – ти прокидаєшся і не знаєш, чиє ім’я почуєш (ім'я військових, які гинули в Маріуполі – 24 канал). Усі для тебе такі рідні і ти розумієш, що в місті ще перебувають дружини військових, з якими ти спілкуєшся, твої подружки…

Вони встигли виїхати з Маріуполя, поки він не опинився в окупації?

Так, рідні всі виїхали протягом тижня. Деякі до останнього не вірили, до останнього сиділи в місті. Але коли вже почала авіація бомбити, не просто були вуличні бої з технікою, – всі почали виїжджати. Я зі всіма ними контактувала, перший час навіть жила з подругою, чоловік якої теж військовий, наш найкращий друг.

На жаль, у Маріуполі загинули багато наших захисників, наших Героїв. Ви знали багатьох з них?

Я боялася почути ім’я знайомих бійців, не знала, що говорити, що робити, і не вірила у це все. І кожен день нове ім’я... Бувало таке, що я дізнавалася по 4, 5 імен загиблих знайомих на день. Розуміла, що це все мої люди, що це не формат "скинули якийсь пост в інстаграмі про загиблих, тобі шкода, але ти не знаєш цю людину". Ні, ти знаєш її, переписуєшся з нею, проводиш час... Тоді вже було тяжко, дуже тяжко.

Бої йшли по всій території, по всіх районах. Сказати, де саме був мій чоловік, важко, тому що вони відпрацьовували в різних квадратах – куди посилають, там і працюють. Вони не вибирали, де брати участь у боях.

Важливо Важкі ампутації, дехто втратив житло: в Україні почали збір на звільнених захисників "Азовсталі"

"14 квітня у нас була шоста річниця стосунків. 15-го – чоловік загинув"

Бої в Маріуполі постійно загострювалися, ставали пекельними. Тоді наші військові перейшли на "Азовсталь". Данило ще потрапив туди?

Так. Коли він попав на "Азовсталь", це був такий переломний момент, було тяжко. І він говорив, що важко, я бачила його стан, мені було дуже боляче.

Чоловік дуже переживав, тому в нього не було зв’язку і, по суті, він не знав, що відбувається у мене. Не було доступу до новин, куди по Україні прилетіло, тому він був максимально пригнічений. Данило, звичайно, не показував це, завжди мені писав, що "все нормально і не можна думати про погане".

Данило у Маріуполі / Фото надане редакції

14 квітня в нас була річниця – 6 років стосунків. Я його привітала, побажала, щоб ми ще довго були разом. 6 років – це все так швидко пролетіло. Я все пам’ятаю, все прекрасно пам’ятаю. У нас все було так добре, все йшло поступово – стосунки, потім сім’я, дитина, ми жили прекрасним життям. І все змінилось…

15 квітня Данило загинув.

Вам відомо, за яких обставин чоловік загинув на "Азовсталі"?

Так, це була авіабомба. Він з іншими бійцями були в бункері і, наскільки я знаю, відпочивали. Данило тоді мені довго не писав. Я в принципі звикла, що ми не переписувались постійно протягом дня. Це більше було в форматі – я прокинулася, вранці він мені написав: "Все в порядку, добрий ранок", і це мене заспокоювало. А тоді він написав мені останній раз о 6 вечора 14 квітня. А потім всю ніч не писав, і вранці не написав. І в мене були найгірші передчуття. Я ще з подругою говорила, вона каже, що такого не може бути. А я відчувала... 

Ввечері 15 квітня я дізналась, що він загинув. Це важко казати, але Данило був на своєму місці зі своїми людьми, зі своїми хлопцями. Він знав, що колись це може статися, що він може загинути.

У Маріуполі хлопці робили різну роботу – виїжджали на бої, відпрацьовували усе, поверталися у штаб. Усі військові виконували роботу, яка не була їм властива. Просто робили те, що у них добре виходило.

Денис Прокопенко завжди опікувався бійцями. Мені здається, для Данила він був наставником. Він на нього дивився, і не скажу, що хотів бути таким самим, але точно хотів перейняти від командира певні якості.

"Донька питає, де тато. А я не можу їй нічого показати"

Ви розповідали донечці, що тато загинув?

Ні, вона не знає. Їй лише 2 роки. Вона його постійно шукає, постійно говорить: "Де тато?". Хоч вона ще дуже погано говорить, але звикла записувати Данилу якісь відео, кожен вечір дивитися його фотографії. І коли людина жива – це все по-іншому, є нові фотографії, а тут…

Наше життя зупинилося 14 квітня, коли було останнє повідомлення від нього – це останнє, що я можу показати донечці. Більше я нічого не можу їй показати.

Данило постійно телефонував дружині й донечці з Маріуполя / Фото надане редакції

Я вже говорила про це з психологом. Знаю, що треба сказати Теї, що тата більше не буде, поговорити з нею, хоч це дуже важко з дитиною.

У нас не був формат шлюбу, коли з'явилася дитина і я займаюся нею, а він – службою. Він був таким же татом, як я мамою, у нього були свої обов’язки, він дуже любив Тею і хотів бути з нею за першої можливості. Тому це дуже боляче.

Данило з дружиною Аліною і донечкою Теєю / Фото надані редакції

 

Я не знаю, як в майбутньому поводитись, бо ми втратили дуже хорошу людину, гідну. Данило не був зі слабких людей, він – душа компанії, це нереальна людина. І я так говорю не тому, що ми його втратили. Я завжди ним захоплювалась. Він не такий, як усі. І це величезна травма для всіх – для нас, для друзів, родичів, тому що вони не розуміють, як так, тільки не він, тому що він – незвичайний. Веселий нереальний хлопець.

"Хочеться вірити, що це все помилка": сім'я проходить етап розпізнання тіла

Спецслужби зараз займаються поверненням тіл загиблих з "Азовсталі". Не знаєте, тіло чоловіка вже передали?

Це важкий етап для нас всіх, тому що ми проходимо цей біль зараз. Зрозуміло, що пройшло багато часу і загиблих важко розпізнати. Тим більше це була не просто смерть... Це жахливо, за яких умов вони загинули.

Тому зараз триває ще один складний етап, який нам належить пройти. І це довгий етап. Тільки протягом 2 місяців ми зможемо дізнатися, хто з них хто.

Тому ми не знаємо, є він там, чи ні. Мені взагалі як дружині хочеться вірити, що це все помилка. Просто помилка. І я розумію, що я як будь-яка людина, що любить, хочу вірити, що це помилка. Я не можу повірити, що ми вже більше ніж 2 місяці не підтримуємо зв’язок. І що це – кінцева точка, що мені належить так жити далі.

"Військові полку у Маріуполі були для нас сім'єю. Данилу пощастило з оточенням"

Зараз хлопці, з якими Данило був на "Азовсталі", у полоні. Їх мають обміняти. Тримаєте зв’язок з їхніми рідними, дружинами?

Залишилася дуже обмежена кількість хлопців з нашого кола спілкування, які були близькі нам. Вони в полоні, інколи виходять на зв’язок, коли є можливість, говорять, що все в порядку, що там нормальні умови, і годують їх нормально.

Хоча думаю, що там у будь-якому разі погані умови, тому що вони полонені. Я дуже сподіваюся, що найближчим часом їх повернуть, тому що багато хлопців дуже близькі нам.

Важливо Частина Героїв повернулися додому: перші фото й відео звільнених з полону бійців "Азовсталі"

Знаєте, це взагалі дуже важливо вибороти нашу перемогу. Я втратила все і чекаю, щоб хлопці повернулись, тому що це наша частинка, це теорія їх 6 рукостискань – вони бачили більше, ніж я, вони були з Данилом, і часто мені щось розказували. Наша підтримка – вона не така, як підтримка інших людей, тому що для них це такий же біль, як і для мене.

Я знаю, що дівчата зараз активно працюють над цим питанням (звільненням бійців з полону – 24 канал) і співпрацюють з різними організаціями, у тому числі Червоним Хрестом. Ми сподіваємося, що третя сторона буде на окупованій території, засвідчить, що там відбувається, і допоможе скоріше повернути наших хлопців.

Ми теж на це дуже сподіваємося.

Яка взагалі була атмосфера між військовими? Що Данило розповідав про службу, побратимів? Бо хлопці навіть зараз часто в розмовах згадують хороші моменти з Маріуполя, з "Азовсталі". Вони справді були сім’єю.

Маріуполь завжди був для нас таким острівцем, де військові були не просто службовцями – вони для нас були сім’єю. І чоловік ставився до того дуже трепетно. Він спілкувався з хлопцями, і для нього це не було в форматі "я з командиром чи з підлеглим", а в форматі "я з другом".

Данило і Микита Надточій, який зараз виконує обов'язки керівника полку, на "Азовсталі" / Фото надані редакції

Вони всі дуже тісно спілкувались, ми родинами ходили один до одного в гості, зустрічались, гуляли. За ці роки практично у всіх народилися діти. Наші діти гуляли один з одним. Це була велика сім’я. Це було весело, класно.

Коли знайдеш хорошого друга, то відчуваєш з ним і проблеми, і щось хороше. Тому я завжди по-хорошому заздрила Данилу – він знайшов місце, де відчував себе собою, почувався добре зі своїми людьми. У мене такого в житті не було, а йому пощастило бути в такому оточенні.

Данило записував відео дружині з "Азовсталі": запис наданий редакції

 

"Хочу, щоб про Данила пам'ятали. Він зробив величезний вклад у нашу свободу"

Що плануєте далі робити? Ви зараз в безпеці?

Я зараз в небезпеці, але не тому, що тут небезпечно, а тому, що Україна в небезпеці. Щонайменше, я перебуваю на території своєї країни і ніколи не планувала виїжджати, тому що боялась втратити зв’язок з чоловіком. І це не тільки про телефонний зв’язок – це просто зв’язок, тому що ми на одній території.

Мені дуже шкода, що за цей час ми не мали можливості бути з ним, з дитиною. Хоч він цього і не хотів, він хотів нас вивезти, вберегти. Але я б далі, до останнього, хотіла залишатися на території нашої держави, і не хочеться нікуди втікати.

Хочеться допомагати країні, не бути осторонь, бо це наше спільне горе. Чим більше людей намагаються хоч якось бути активними – репостами в соцмережах, фінансовою допомогою – тим далі ми будемо просуватися вперед. Поки Данило був живий, я старалась збирати гроші на дрони, активно вести соцмережі. І мені далі хочеться допомагати, чим можу, просто зараз емоційно важкий період.

Можливо, мрієте про щось зараз, маєте мету?

Навіть не знаю. Просто хочеться, щоб у дитини все було добре, і хочеться прийняти наше горе, втрату. Якось доблесно нести це, тому що я дружина "Бродяги", я дружина військового. Я маю не тільки ходити і страждати, я маю твердо проносити спогади про чоловіка, бути прикладом, з силою говорити про нього. Щоб про Данила знали – не просто, що він бродяга, хуліган і двіжовий пацан, а всю його історію, прожиту в Маріуполі, про все, що він пройшов. Який величезний вклад він зробив у нашу свободу, наше мирне життя, нашу можливість спокійно попити кави, спілкуватися з друзями. Це те, чого я хочу.

Аліна з чоловіком Данилом / Фото надані редакції

 

Напевне, останнє, що я хотіла у вас запитати – чи є щось, що б ви хотіли або плануєте зробити в пам’ять про чоловіка? 

Я дуже хочу реалізуватися як жінка і бути достойною опорою для дитини, тому що зараз я і тато, і мама. Це перше, чим я займаюся, що мені під силу.

А далі хотілось би зробити щось глобальне, але наразі не можу конкретизувати. Я хочу, щоб про нього пам’ятали.  І в будь-якому випадку це буде. Я не буду зупинятись, не буду сидіти на місці.

Хай би все так і вийшло. Дякую вам за цю розмову, силу і любов.

Герої помирають. Але пам'ять про них не помре ніколи. 
Слава Данилу Кириченку й усім бійцям, які віддали найдорожче – життя – за нашу свободу. Ми завжди будемо пам'ятати вашу відвагу і жертву. Співчуття рідним і знайомим.