Звичайний будинок звичайного населеного пункту на Луганщині, якого торкнулася війна. Будинок-привид. Забиті вікна, потріскані стіни, по яким "працювали" з важкого озброєння, жодного натяку на життя.
Читайте також: Вік – не перешкода: як 84-річна жінка армії допомагає
Не знаю, чому він заворожив мене. Таких будинків на сході України десятки тисяч. Навіть поруч із ним – "сусіди" без дахів. Стою і намагаюся уявити: хто тут жив? Коли в їхніх вікнах було скло й світло, чи були вони щасливі? Чи виглядали у ці вікна діти, чекаючи, поки закінчиться дощ і можна бігати по калюжах? А коли виглядали дорослі, то кого: українську армію чи "русскую весну"?
Спитати б про власників цих вікон у жіночок, які проходять повз. Та вони не розкажуть, адже, тільки побачивши камеру, починають проклинати тих, хто "приехал показывать нашу беду". Дивно, але ці прокльони не зачіпають. Напевно, тому, що коли п'ять років поспіль чи не щодня пропускаєш крізь себе чужий біль, перестаєш відчувати. Будь-що.
Не переставайте відчувати. Не забувайте, що в нашій країні йде війна. Нехай ці вікна будуть нагадуванням: треба підтримувати свою армію, щоб не спостерігати, як вулицями твого міста йдуть солдати з чужими шевронами. Зробити це можна тут.
Читайте також: За десятки метрів від ворога: відважний боєць "Джин" про бойові новинки агресора