Головний день народження в Росії, або Навіщо росіянам "водка"

Якщо ж взагалі нема, чого святкувати – свято можно просто вигадати: то який-небудь "день лаптя" відмітити, то коров'ячим навозом на дальність покидатися, а то – проголосити "день народження русской водкі".

Читайте також: Планета п'є: чому алкоголь потрапляє у новини?

Втім, цей день, який святкуватимуть в Росії 31 січня – справді важлива для цієї країни дата.

Звичайно ж, сама собою та водка – аж ніяк не російський винахід, так само, як інші "скрєпні" та "сакральні" символи Росії: японська матрьошка, турецький самовар або індійська балалайка.

Відомо, що на Русі (яку росіяни традиційно вважають "стародавньою Росією", хоч з тим же успіхом можна було б вважати нинішніх арабів-єгиптян нащадками фараонів – просто через те, що вони вирішили себе схоже називати) цей напій, горілка ("горюча вода"), був відомий ще з XI століття, а до Московії "біле хлібне вино" (так вона називалася в російській мові попервах) було завезене зі Скандинавії тільки у XVI столітті, приблизно в один час, коли цар Петро Перший вирішив "привласнити бренд" Русі та назвати своє царство "Россійской імперієй". Тож можна сказати, що Росія, як така, народилася вже далеко після водки. Або – завдяки?

Далебі, історичні факти ніколи не заважали росіянам вважати будь-який винахід своїм власним. Тож і водку вони зарахували в "русскіє" через те, що 31 січня 1865 року казанський хімік Дмитро Іванович Менделеєв захистив докторську дисертацію з назвою "Рассуждєніє о соєдінєнії спірта з водою".

Саме він, на їх думку, винайшов ту водку, яку вони знають, до якої вони звикли та яку п'ють без міри в будь-який день року. П'ють настільки багато, що в офіційному звіті Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ ООН), в переліку даних про кількість вживаних в різних країнах світу спиртних напоїв є ремарка про те, що "дані з Російської Федерації не піддаються обліку". Ну й, звичайно, питимуть її 31 січня, радісно святкуючи "скрєпний, ісконно русскій празднік".

Фото із відкритих джерел

Більше горілок, хороших та різних!

В російській мові у слова "водка" – більш, ніж сто синонімів та додаткових визначень. Наприклад, її відрізняють на смак – гірка, анісовка, бруснична, звіробій, імбірна, лимонна, персикова тощо. Або – на дозу: мєрзавчік, штоф, поллітра. Чи – на колір: бєлєнькая, зелена, топаз, мутна.

Її проклинають (проклята, розлучниця), демонізують (зелений змій), величають (гербова, казенка, флагман), звертаються до неї з пошаною (біляшка, пасідім-пагаварім) або з презирством (водяра, ригаловка), її порівнюють із жінкою (блондінка, злодєйка с наклєйкой), нагадують про виготівника (бринцаловка, єрофєїч, сибірська), а також про місце та час розпиття (завалінка, хрещенська, обручальна, мороз, святкова)...

Водка зберегла в своїх назвах пам'ять про розгул фальсифікатів (пальонка, солярка, хамло, сивуха) та про високу якість (очищена). Вона натякає росіянам на свій зв'язок з природою (сучок, дергач)... Справді, одне лиш це розмаїття назв та визначень дає чітку уяву про те, що без водки русському – нікуди.

В цій чудовій лінійці, яка охоплює, загалом, майже весь світ кріпких напоїв, є невибаглива та проста назва: сорокоградусна. Саме з цим відсотком спирту й пов'язують твердження про те, що водка – це національний винахід росіян. Що означає в даному випадку "національний" – важко сказати. Національний – це традиційний, а національні традиції, як правило, формуються століттями та ще й в даному випадку – певно, мається на увазі, що будь-який русський може та вміє ту водку виготовляти.

Ну, про те, що "водка – стародавній російський напій", говорити не можна, позаяк сама Росія з історичної точки зору – аж ніяк не стародавня, а московити – то ще не Русь. Насправді, російська водка з'явилась, як ми вже з'ясували, в 1895 році, а напис на пляшці "водка" – так і взагалі, вперше став використовуватись в СРСР вже в 1936 році.

Щодо того, що сам Менделеєв "науково довів", що водка має бути саме 40-градусною – це теж міф. Менделеєв у своєму дослідженні вивчав взагалі інші речі, а стандарт 40% спирту був уведений російським міністром фінансів М. Х. Рейтерном в 1866 році. Сам же Менделеєв вважав, що ідеальна пропроція для водки – це 38%, а дисертація його славетна досліджує питому вагу розчинів спирту та води в залежності від їх концентрації та температури.

Наразі існують водки й 38-градусні, й 40-градусні, й навіть 45- та 56-градусні – а то й більше, на любителя.

Водка в малих дозах корисна в будь-якій кількості

В старій радянській стрічці "Афоня" герой Борислава Брондукова питає в героя Євгена Леонова: "Третім будеш?".

Кадр з фільму "Афоня"

Це – як то кажуть, класика жанру: радянські ханиги зазвичай намагалися розпити "поллітру" саме втрьох. Чому? Навіщо потрібен оцей третій, якщо справжній русський може хильнути півпляшки разом? Хтось каже – мовляв, аби не вельми напружувати фінанси, адже третина півлітрової пляшки "на носа" – цілком прийнятна "доза". Насправді ж, пляшку водки випивали втрьох, аби не дуже "закосіти", бо інакше могли й до витверезника запроторити.

От воно – мистецтво! Як хильнути та не попастися? Не тільки "силовикам" – в СРСР з водкою були пов'язані кримінальні історії, значно страшніші та небезпечніші...

Рівнесенько 60 років тому народилося поняття "водочний туризм", якого запровадили жителі Фінляндії. На той час там панував жорсткий "сухий закон" і фіни стали в післявоєнному СРСР великим винятком з усіх народів світу. До Радянського Союзу, який перебував за "залізною завісою", вони приїздили, аби... набухатися, причому, за їх уявою – практично надурняка. В основному, це були представники бідних верств фінського населення, отримувачі соціальних виплат, яким, з одного боку, було дорогувато купувати "благородні" коньяки з віскі, які в Фінляндії так-сяк, але продавалися, а з іншого – плювати на те, що Радянський Союз ще зовсім недавно з ними воював та відкраяв частину їх території.

В середині 50-х років фінська марка коштувала в СРСР дорого вже через те хоча б, що за валютні операції "світила" 88 стаття Карного кодексу РСФСР – так званий "метелик", за яким винного могли покарати навіть на смерть.

Що ж робили фінські безробітні? Вони купували в себе вдома пару-трійцю простісіньких джинсів або пару пакетів дефіцитних в Радянському Союзі жіночих колготок та продавали їх за рублі просто на кордоні. Фарцовщики перепродавали їх вже потім втридорога, теж ризикуючи знайомством з прокуратурою, але фінів те вже не турбувало. Бо пити на ці рублі вони починали вже у Виборгу.

До Ленінграду ж, куди пересічний фінський турист прагнув потрапити, аби, за легендою, набратися величі русської культури в Ермітажі та Ісаакієвському соборі, він потрапляв, як тоді казали, "в состоянії нєстоянія".

Читайте також: Як різні види алкоголю впливають на настрій та вашу поведінку

Трасу Виборг – Ленінград називали в ті часи "дорогою водки". Будь-який фінський злидень почував себе в "північній столиці Росії", мов племінник барона Ротшильда.

"Туристам" вистачало стандартних совєцьких готелів – аби вони були розташовані поблизу від рюмочних, ресторанів та інших подібних "культурних скарбів", де працювали цілі мафії, які обслуговували закордонних гостей (від гардеробника до директора закладу).

Навідувалися зазвичай компаніями – це називалося в ленінградському жаргоні "національна збірна Фінляндії по літрболу". Зазвичай, аби нажертися компанією з 5-6 осіб, вистачало "загнати" ресторанній обслузі одну-дві пари джинсів. З ресторану до готелю їх вже розвозили "в хлам".

В готелі адміністраторка, яка теж була причетна, розподіляла їх по номерах. До речі, для адміністраторок таких готелів це був неабиякий зиск: при середній зарплатні в 120 рублів вони могли за тиждень заробити таким чином до 300 рублів. І завжди в готелях була "заначка" – батарея водки, призначена для "опохмєла".

Не забували себе й прибиральниці з горничними – втім, вони продавали фінам не стільки водку, скільки себе. Вішали на двері табличку "Не входити, прибирання" – і вперед. Для ошалілих від щастя фінських злидарів це обходилося також недорого – пара колготок чи аж пакуночок з парфумом. Ну, а потім, після "прибирання", з відра з'являлася все ж таки пляшка "біленької" – за знайомство...

Тож зрозуміло, чому за робочі місця в таких готелях давали шалені хабарі. Втім, весь цей персонал також "під Богом ходив" – точніш, під працівниками органів. З міліціянтами та прокурорськими слід було ділитися, від них слід було відкупатися – скажімо, за фінську пухову куртку, яка вчасно потрапляла в потрібні руки, можна було відвести від себе того самого розстрільного "метелика" – 88-му статтю.

Чим цінна людині водка?

Пересічний алкаш відповість на це просто – аби забирала. Шкідлива вона для здоров'я чи ні, чиста чи каламутна – плювати, аби "вставляло". Насправді ж, "чистота" водки – це умовність, розповсюджений міф: мовляв, всілякі сивушні масла роблять алкогольні напої токсичними. Це не так – найбільш токсичним у складі водки був та залишається сам етиловий спирот. Тож водка, як розчин цього етилового спирту – токсична сама по собі.

Втім, усвідомлення цього, як відомо, мало кого зупиняє. За даними ВООЗ (нагадаємо, без Росії), європейськими чемпіонами з літрболу наразі є литовці – пересічний житель Литви вживає 18,2 літра чистого алкоголю на рік. І цей показник перевищує показник десятирічної давнини одразу на 4 літри.

Скільки п‘ють в Росії – нікому не відомо. Водка допомагає сяк-так примиритися з оточуючою дійсністю, здолати горе та залити радість. "З водкой по жизні" – це ще й неабиякий фактор російської економіки – в минулі часи, ще за імперії, монополія на водку забезпечувала аж третину річного бюджету. І це при тому, що всі російські правителі принаймні робили вигляд, що з тим "зеленим змієм" нещадно борються.

Хіба що Борис Єльцин ніякого вигляду не робив, а залюбки напивався сам, танцював на дипломатичних прийомах та хапав перекладачок за різні місця... В одній із серій славетного американського мультсеріалу "Симпсони" є такий собі вимірювач алкогольного сп'яніння. На шкалі написано: "підшофе", "п'яний", "лика не в'яже", "Борис Єльцин".

І тут слід згадати друге визначення "національного напою"– його може виготовити будь-який русський. Самогон варили завжди та всюди. Це теж було незаконно, теж загрожувало карами, але було напрочуд вигідно. Тому що "казенкою" в Росії ніколи справа не закінчувалася – треба було якось перечекати до відкриття відповідних магазинів. Цілком за Венедиктом Єрофеєвим, який писав у книзі "Москва – Петушки":

Які часи для русських – найважчі? Від закриття винно-водочних магазинів до їх відкриття. А які – найщасливіші? Від відкриття винно-водочних магазинів до їх закриття.

Тож ті, хто не міг дотерпіти до того відкриття – бігли за знайомими "секретними" адресами. Самогонні апарати розходяться в Росії, ніби гарячі пиріжки – це не банальщина, а заголовок статті в одній фінській газеті.

В селищі Победа в Ленінградській області є єдиний в світі завод унікального напрямку – він виготовляє самогонні апарати. Він завалений замовленнями вщент і обсяги продаж зростають вдвічі за рік. З 5 тисяч штук в 2015 році до 10 тисяч в 2016-му. Ці апарати женуть все, що завгодно: чистий алкоголь, віскі, ягідний "кріпак".

Цікаво, що серед покупців – багато фінів. Тих самих, які раніш приїздили до Ленінграду "повеселитися", та їх синів, які вирішили, що не варто метелятися світ за очі, якщо можна просто купити додому "агрегат".

Певно, це єдине російське свято, з яким сусідів хочеться привітати. Пийте, сусіди дорогі, пийте – хоч залийтеся. Нам лише не наливайте, ми не фіни. Коли надійде час викидати вас із української господи – з Донбасу, з Криму – то для цього українцям твереза голова знадобиться. А ви вже як собі знаєте...

Читайте також: Пацієнти нехай зачекають: у Росії лікарі влаштували застілля під час роботи