"Ні війни, ні миру на Донбасі": про майбутнє Мінських домовленостей

Правда полягає в тому, що нинішні обставини в Україні, ЄС, США не дають підстав для чітких прогнозів. Більш-менш прогнозованою є лінія поведінки РФ, але від того не легше.

Керівництво України впродовж року скоригувало свої підходи до тематики Мінських домовленостей. Якщо на рівні декларацій ми і далі чуємо про відданість тому, що визнається як таке, що не працює, то на рівні кулуарної та публічної дипломатії все більше і частіше чути критику і заяви, спрямовані на ревізію окремих пунктів Мінських домовленостей (декларації, а не реальні дії у цьому напрямку).

Але підстав зробити висновок, що офіційна Україна взяла переговорний курс на торпедування Мінських домовленостей шляхом розмивання трактувань окремих пунктів, немає.

Швидше за все, мова йде про банальне бажання президента Порошенка уникнути як внутрішньої критики (через суспільний консенсус несприйняття факту міжнародного тиску на Україну виконувати політичні положення МД без припинення вогню та широкого невдоволення окремими положеннями МД), так і зовнішньої критики (звинувачень у зриві виконання МД). У протилежному випадку Україна зробила би хоч якісь спроби використати провалений процес підготовки "дорожньої карти МД" для зміни трактувань, встановлення невигідних для РФ часових рамок виконання окремих пунктів тощо. Або скористалась би низкою вигідних для себе резолюцій міжнародних організацій для офіційного ініціювання перегляду трактування, порядку виконання чи навіть змісту положень МД.

Фактично на сьогодні українська дипломатія вирішила нічого не робити з МД, а просто чекати зміни міжнародних обставин, що насуваються.

Такими обставинами, перш за все, є інавгурація президента США Дональда Трампа, президентські вибори у Франції та парламентські в Німеччині, скасування санкцій проти РФ.

І якщо усі ці обставини назагал ускладнюватимуть міжнародне становище України, то, наприклад, ймовірне чи очікуване скасування санкцій проти РФ як наслідок виборів у Франції та Німеччині фактично означатиме карт-бланш для української влади у виході з процесу МД. Це, з одного боку, ускладнюватиме безпекову ситуацію нашої держави, але полегшуватиме позиціонування БПП та НФ під час прогнозованої кампанії дострокових виборів в Україні, дозволить зняти провладній коаліції частину тягаря критики та навіть створить додаткові можливості для ведення пропаганди (вже сьогодні ми бачимо активне спекулювання темою "повномасштабної агресії РФ" як засобу відволікання уваги від внутрішніх проблем).

Консервація ситуації "ні війни, ні миру", очевидно, потрібна і для підтримання олігархічного консенсусу, оскільки війна фактично перетворилася для "власників Донбасу" на джерело збагачення.

Тому квола невиразна позиція України в переговорному процесі навколо Мінських домовленостей нині пояснюється як відсутністю ідей та бажання проводити активну політику щодо врегулювання українсько-російського конфлікту, так і, можливо, міркуваннями про отримання потенційних політичних та інших вигод.

Позиція США (очікувані упродовж наступних кількох місяців зміни позиції) залишається наразі невідомою. Дональд Трамп, це вже цілком очевидно, шукатиме можливість нормалізації відносин з РФ. Також дуже ймовірно, що у намаганні реалізувати свої плани він буде схильний ігнорувати опозицію Конгресу та експертної спільноти США (хоча треба відзначити, що ця опозиція є, і до того ж дуже серйозна). Сьогодні в США великою групою впливових політиків та експертів фактично відкрито проголошено кампанію "не дозволити Трампу розміняти Україну на нормалізацію з РФ". Участь частини українського держапарату в цій кампанії є чи не єдиним позитивним прикладом намагань України якимось чином впливати на своє майбутнє.

Серед можливих результатів дебатів у США може бути втрата інтересу президента Трампа до "українського питання". При цьому, не виключено, що гіпотетична (пророкована багатьма) згода з РФ послабити підтримку України та зменшити присутність США в нашій державі, не означатиме в розумінні Трампа заборону на комерційне співробітництво з Україною, в тому числі у сфері оборонного виробництва.

Також привертає до себе увагу передвиборча обіцянка Трампа зняти обмеження на видобування енергоносіїв в США. Найбільш вірогідно, це призведе до того, що світові ціни на енергоносії можуть піднятися дещо вище нинішнього рівня, але встановитися на рівні недостатньому для відновлення російської економіки чи хоча би належного фінансування усіх її поточних витрат включно з війною в Сирії та утриманням Криму, Донбасу та інших тимчасово окупованих територій (Придністров'я, Абхазія, Осетія).

Очікувані зміни в американській та європейській політиці в 2017 році природно підказують Росії необхідність зосередитися не на пошуку дипломатичних варіантів реалізації Мінських домовленостей, а на скасуванні міжнародних санкцій проти себе, а також досягненні максимальної військової переваги в Сирії як запоруки початку "великого торгу" зі США на максимально вигідних умовах.

Законсервована ситуація "ні війни, ні миру на Донбасі" фактично перетворюється на стратегічний політичний та дипломатичний ресурс Росії (аби лише вистачало фінансування, а в решті цей конфлікт не створює серйозних проблем для РФ, яка завжди матиме можливість обміняти його на щось корисне).

І реалізація МД, і тимчасове "затишшя" переговорного процесу навколо МД однаково вигідні Росії. Тимчасову паузу в "мінському процесі" Росія, як і раніше, використовуватиме для нарощування військової присутності на Донбасі (як засобу перешкодити Україні раптово "врегулювати" ситуацію військовим шляхом) та інституційного розвитку "Л/ДНР".

Очевидно, усі ігри навколо зустрічей народного депутата Савченко з громадянами Захарченком і Плотницьким є частиною цього плану (щоб "привчити" українців до необхідності та ефективності прямих переговорів з "Л/ДНР" не виключено, що росіяни підуть на забезпечення часткового успіху місії українського нардепа – звільнення та обміну кількох або і частини заручників).

Втягнуте у виборчу кампанію керівництво Франції та Німеччини не матиме впродовж найближчих шести місяців можливості педалювати тематику Мінських домовленостей. Натомість РФ посилить роботу з країнами-слабкими ланками ЄС, а також з тими політичними партіями в ФРН та Франції, що опонують президенту Олланду та канцлеру Меркель.

В активі української дипломатії на європейському напрямку залишатимуться низка держав регіону (Румунія, Литва, Латвія, Естонія та інші), а також достатньо велика і впливова кількість членів Європарламенту та зростаюча кількість експертів з питань зовнішньої політики та безпеки, що занепокоєні агресивною політикою РФ в Європі.

Несподіваної трансформації може зазнати роль Польщі. З одного боку в Польщі існує традиційний антиросійський дискурс. З іншого боку, польські сантименти до історичних подій у взаєминах з Україною будуть активно використані Росією у кампанії по підриву європейської політики підтримки нашої держави шляхом знеславлення України, як країни неофашизму, антисемітизму тощо. Нинішнє керівництво Польщі має складну дилему – як розвивати український напрямок зовнішньої політики без шкоди для відносин з ядерним правим націоналістичним електоратом? У найближчій перспективі для України загостриться питання ставлення до Польщі – друг у подоланні проблем чи проблема?

Інтерес для України становитиме неприховане бажання Польщі стати частиною переговорного процесу з приводу врегулювання "українського питання". Але пасивна позиція української дипломатії щодо МД навряд чи дозволить скористатися цим бажанням Польщі у конструктивному ключі.

Читайте також: Задача України: зрив Мінських домовленостей