Рецепт успішної держави, або Як наша країна нагадувала товстуна?

Але це, м'яко кажучи, не зовсім так.

Прагнення вимірювати власний вплив на світові події переважно розмірами країни і чисельністю населення країни – рудимент міжнародних відносин XIX-XX століть, коли питання "Скільки у нього дивізій?" було одним з головних для оцінки потенціалу держави та його запасу міцності. Однак в сучасному світі куди важливіше показники економічні – обсяги ВВП, залучених інвестицій, доходи на душу населення і середня заробітна плата в динаміці.

Чи може Україна похвалитися досягненнями в цих питаннях? 1-2-відсоткове зростання ВВП в сучасному світі (навіть з урахуванням вкрай непростій ситуації на Донбасі) навряд чи спроможне вразити потенційних інвесторів. Транзитний потенціал вимагає належного забезпечення якісними магістралями, про що влада почала піклуватися тільки останнім часом.

Запаси чорнозему і площі орних земель дозволяють нашої країни бути активним гравцем на світовому ринку продовольства. Однак цього, навіть дуже важливого вектору розвитку, безумовно, недостатньо для повноцінної реалізації потенціалу України. Найнижча в Європі зарплата, низька тривалість життя і мізерні показники по багатьом напрямах – такою є сувора українська реальність.

Захоплюватися виключно площею території і чисельністю населення небезпечно. Власне кажучи, цей урок Україна повинна була вивчити за 25 років своєї незалежності. Відсутність ефективних перетворень, готовність проїдати радянську спадщину, проте не реформувати економіку і політичні відносини створили наївний україноцентризм, який передбачає заміну реформ всеохоплюючою гордістю за країну.

Так, Україні є ким і чим пишатися, але об'єкти гордості повинні бути реальними і підштовхувати до змін. Агресія з боку Росії повинна була підкреслити цю аксіому, адже Крим багато в чому втрачений через брак адекватної політики на півострові, жителі якого проголосували в 1991 році за незалежність України.

Настав час визнати: світ не обертається навколо України, і навіть Європа не прислухається беззаперечно до будь-якого сигналу, що доноситься з території держави, розташованої в її центрі. Анексія Криму і конфлікт на Донбасі як безпрецедентні події за кілька десятків років привернули увагу до України, продемонстрували міжнародну солідарність з нею як жертвою агресії, але аж ніяк не зафіксували проукраїнські настрої світової еліти. Перед нею, вибачте, стоять і інші потужні виклики, українська криза – не єдина проблема на порядку денному міжнародних відносин.

До останнього часу спроби України заявляти про себе часто були непідготовленими, але від того не менш амбітні. Наша країна нагадувала товстуна, який вирішив, що значної живої ваги і зручного спортивного костюма досить для участі в змаганнях на високому рівні. Ряд поразок та зношений костюм стали повчальним уроком. Наша країна вже понад два з половиною роки захищає свою суб'єктність у протистоянні з небезпечним агресором, маневрує, обростає м'язами. Їй співчувають, підбадьорюють, але не поспішають виконувати за неї необхідну роботу.

Саме тому усвідомлення шкідливості самопроголошеного україноцентризму має стати однією з основ національної ідеї. Досить жити ілюзіями непорушності Будапештського меморандуму, час конкретними діями відповідати власним претензіям на вплив в Європі. Нам необхідно здійснювати реальні перетворення і не чекати милості з будь-якого напрямку.

Не лише для євроінтеграції – улюбленої іграшки багатьох політиків, але для підвищення якості життя українців. Наша країна повинна наповнювати свій потенціал, про який сказано багато пафосних слів, конкретними конкурентними перевагами, що дозволяють державі рухатися вперед. Інших рецептів створення успішної держави в конкурентному світі фактично не існує.

Читайте також: Консервация кризиса, или надолго ли Арсений Яценюк сохранил свой портфель?