Я так і не спитала в Дмитра ні його телефон, щоб домовитися про інтерв’ю або щоб просто поговорити, ні інші контакти. А він міг би розповісти купу історій про Луганський аеропорт, своїх побратимів, Щастя. Отак мені і звучить в голові просто його фраза "становлення нації відбувається на Сході".
Ця війна, окрім горя, зробила ще щось значуще з людьми. Солдати там всі разом прикривають один одного і всіх. Бізнесмени, студенти, лікарі, офісні працівники, старші, молодші, зовсім молоді, одружені і "зелені", батьки сімейства і чиїсь сини. А до них їздять волонтери, які теж були кимось до війни. Кожен жив своїм життям – хтось активніше, хтось тихіше, а тут кидонуло всіх в один казанок.
От дивлюся в сюжетах, на фотографіях на наших чоловіків і зрозуміти не можу, що з ними відбувається, коли приходить рішення йти добровольцем. Чи то вроджена сміливість, чи виховання. Бо любити країну в нас всі розумні, але йти на війну, стати волонтером чи парамедиком… Кілька років тому про це ж точно ніхто з них не думав. І жінки наші може не думали, що такими сміливими можуть бути.
За більше ніж 1,5 роки оточення змінилося практично у кожного українця. Друзі, які були на все життя, залишилися у багатьох десь у минулому житті. Але, так само, практично у кожного з’явилися нові знайомства, з різних областей, які можуть допомогти, з якими можна справді дружити. Західняки їдуть на Схід, східняки – на Захід. Ми всі перемішалися. Закохуються і одружуються пари з різних регіонів, яких познайомила війна. Діти пишуть листи воякам, а ті знаходять цих дітей і один одному дякують за порятунок. Допомагаєш один раз і вже не можеш зупинитися. Починаєш довіряти своїм співвітчизникам. Розумієш, що це і є твоя нація.
Хочеться написати простіше і без цих пишномовних слів, але розумію, що Дмитро з 80-ї був правий – не просто нація зароджується на Сході, а наш Схід з усією своєю трагічністю відкрив у нас націю.
Читайте також: Мотивуючі історії українських бійців, які розпочали бізнес у мирному житті