ШЛЮБ, КОХАННЯ, ДВА ЖИТТЯ...

"На все треба дивитись з певного кута і відстані. Якщо ти не бачиш - значить занадто близько стоїш..." (з к/ф "Кінець гри" )

Не прожили разом і року... Причина Її категоричного небажання навіть знаходитись в одному приміщенні (а Він в цей час “наївно” хотів бути батьком саме ЇХНІХ дітей, прокидатись і засинати саме з Нею в обіймах , бо саме Її обіцяв “любити в радості і горі...”) звучала по-жіночому загадково і незрозуміло (щоб не сказати інакше) навіть для Нього, який Її знав (чи, як виявилось, думав, що знав): “Коли ти мене на собі оженив (!?!?!), я була в глибокій депресії...” Тепер депресія, бачте, пройшла, Вона роздуплилась і ніяк не може зрозуміти, хто ж це опинився поруч в Її житті і Її ліжку...

Він мовчав... Не знав, яке з лавини питань озвучувати першим... Як це часто роблять, коли спрацьовує захист чи просто стає важко думати, почав з несуттєвого... Хоча розмова тоді так і не склеїлась... З-поміж інших причин також і тому, що половину з Її слів, по-жіночому загадкових і незрозумілих (щоб не сказати інакше) навіть для Нього, який Її знав (чи, як виявилось, думав, що знав), він не розчув через якийсь незрозумілий шум у вухах, який з'явився разом із лавиною думок... А може то був шум падіння серця, яке ніби ввійшло у нескінченне піке... Він не знав... Раніше у голові так ніколи не шуміло... Навіть тоді, коли пропустив “двоєчку” і незчувся, як опинився в горизонтальному... Одне, що вже тоді Він зрозумів чітко — головне питання так і залишиться неозвученим... І так все зрозуміло — любов нервово покурювала за дверима “чужого” номеру для молодят... Їхнього номеру... "Не отрекаются любя"... Вона не любила... Всі інші питання вже не суттєві...

...Типова історія, суть якої в різних варіаціях повторюється, мабуть, відколи існує подружжя. Причини розлучень, причини одружень... Різноманітні. Фантазії не вистачить, щоб перерахувати всі варіанти, які коли-небудь мали/матимуть місце під цим сонцем (хоча цей світ такий непередбачуваний... :) якщо раптом є ще більш “епатажні” варіанти — пишіть, буде тема нового блогу :))... Одружуємось з різних причин... Бо:

- вже задовбався/задовбалась відмовчуватись під час, останніми роками вже планових, сімейних розмов про те, як батьки хотять онуків...;
- боїмось під кінець життя залишитись самотніми...;
- “я такий нещасний/така нещасна на самоті, от якби зустріти її/його — от тоді було б щастя...”;
- невчасно “кинута” кимось фраза типу “стільки часу зустрічаєтесь, пора би вже...”;
- “на зло” (в цьому пункті перелік тих, кому такий “теракт” мав би “зіпсувати життя”, свого часу навіть мене вразив...);
- звикли одне до одного... (просто якась шкідлива звичка, чи що);
- роки вже підпирають — пора соціальний статус міняти ("ше пару днів — і в нас на районі я одна така/один такий залишусь...");
- “Так а з ким іще? Мені більше ніхто не пропонував (і не факт, що коли-небудь запропонує)”...;
- спільні інтереси (ні-ні, не ті, коли однакові фільми, книги і захоплення. Це вже давно вважається пережитком підліткового періоду... Інтереси типу “бізнес” або “ким би я був/була, якби не її/його тато/мама...”);
- “долітались”...;
...бо... бо... бо в різний спосіб стаємо заручниками обставин. І навіть якщо сумніваємось...

Пригадалось, як здоровенний "накачаний" наречений в момент подружньої обіцянки в церкві не міг вимовити слова... А потім на оці блиснула сльоза... Явно без присмаку щастя... І запанувала дуже довга (чи може тоді так здавалось) незручна для батьків і гостей (всі раптом почали хвилюватись... кожен про своє...) тиша... Про його обставини в той момент можна було лише здогадуватись... Хоча весілля все одно відбулось... Ну так, спробуй в нас в останній момент передумати!!! Це ж лише в американських фільмах Джулія Робертс може дозволити собі “розкіш” черговий раз втекти з-під вінця... А в нас — горілка куплена, зал замовлений, гості прийшли (навіть ті, яких другий-третій раз в житті бачу...), це ж який сором (особливо перед тими гостями, яких другий-третій раз в житті бачу...), це ж потім до кінця днів будуть говорити... Тому, мабуть, краще догодити всім, окрім себе, а потім, забутому цими “всіма”, з нетерпінням чекати цього самого “кінця днів”...

...Хоча... Згодом на сцену життя виходить маестро час з його відомою здатністю лікувати... І ми, “вилікувані”, технічно знаходимо причини для розлучення, бо розуміємо:
- попри таке сильне бажання батьків мати внуків, більше декількох годин на тиждень вони з ними “не витягують” фізично... (а стосовно партнера - дивись пункт "вагітність");
- подружжя — погані ліки від самотності і воно ще не гарантує її відсутність... (словами героїні Сандри Буллок з фільму “Передчуття” [Premonition]: “Ми з чоловіком були сусідами, і все, що в нас було спільного — двоє дітей... І як виявилось, мій сусід мені брехав...”);
- ми не можемо дати того, чого самі не маємо... Саме через цей простий принцип нещаслива людина не може дарувати щастя іншій... (а коли з метою “даруй мені щастя” одружуються двоє таких нещасних, навіть Голлівуд з його “хеппі ендами” тут безсилий... Зрештою, народ рано чи пізно втомлюється бути в ролі “фабрики щастя” і хоче... просто бути собою. А для іншого це — чергова причина розлучення, мовляв: “Поруч із ним/нею я колись була такою щасливою/таким щасливим, а тепер...”);
- а та фраза типу “стільки часу вже зустрічаєтесь, пора би вже...” тепер лише підкреслює те, що впродовж довгого “конхветно-букетного періоду” не туди дивились і не на те звертали увагу...;
- “на зло” комусь псувати собі життя мабуть все-таки не варто взагалі (воно ж у нас одне!), як і, зрештою, робити що-небудь “на зло” взагалі... (першими забруднюються ті, хто з брудом працює...);
- звичка — лише частина нашого життя (в когось більша, в когось менша), але коли іншому даруєш УСЕ своє життя (включно з тими ж таки звичками) — це, мабуть, все-таки щось більше... (завжди буду пам'ятати подружжя, яке жило в нас у дворі у Кам'янці-Подільському... Після того, як у дружини відмовила нижня половина тіла і вона опинилась в інвалідному візку, чоловік “не пішов” і не позбувся її, як позбуваються поганих чи обтяжливих звичок, але вони продовжували йти рука в руці по житті. Хоч він вже й не почує поруч своїх кроків цокання її підборів... Не кажучи вже про решту...);
- той час, який підпирав колись, підпирає і тепер (правда вже дещо по-іншому)... на те він і час... але мабуть єдине, над чим він не має влади — наше щастя (звісно, якщо воно справжнє, базується не на тимчасових змінних і взагалі, якщо воно у нас є...);
- і те, що “нема з ким” ще не означає, що треба взагалі (як там у "Бумбокса":
“Краще вже ніяк, ніж абияк...
...краще вже ніхто, ніж аби хто...
...буду одинак я, одинак.
Краще вже ні з ким, ніж аби з ким
Є ще шахи, гольф, журнал "Максім"...);
- коли кількість людей у сфері спільних інтересів типу “бізнес” або “ким би я був/була, якби не її/його тато/мама...” зросте до декількох десятків, зрозуміємо, що насправді це називається не “чоловік/дружина”, а “співробітник” або “партнер по роботі”... (а ще якщо потім пощастить зустріти когось, хто в цій сфері навіть “алфавіту не знає”, але попри це з ним/з нею чомусь так добре... навіть краще, ніж з рештою... тоді розуміємо, наскільки помилялись...);
- вагітність сама по собі, як би це "безвідповідально" не звучало на перший погляд, ще не є причиною для одруження... Особливо, якщо це єдине, що пов'язує пару (крім імен, які вони встигли спитати одне в одного під час знайомства в ліжку наступного ранку...). От дивиться Вона потім на сусідню сім'ю і не може зрозуміти, чому там вітчим/названий тато так сильно любить здавалося б чужих дітей, а тут ніби-то рідний — а так...(не на порожньому ж місці в нашому народі з'явилась приказка: “Не той батько, хто породив, а той, хто виховав...")

Та все це згодом... А тим часом... Тим часом "вдох-выдох и мы опять играем в любимых"...

А! Ледь не забув! І як же це я так..?! Є ще одна можлива причина.... Та, про яку співають в піснях, пишуть у віршах, про яку плаче дощ і сміється сонце... Любов...

Далі буде...