“З усього, що вічне, найкоротший термін
у кохання” (Я. Вишневський)
Все в цьому світі складається з двох частин: з видимої (матеріальної, тілесної, доторканної...) та невидимої (нематеріальної, безтілесної, недоторканної...), куди не глянь. До прикладу, навіть наш мобільний — і він також... Його видима (матеріальна, тілесна, доторканна...) частина нам добре знайома... Його невидима (нематеріальна, безтілесна, недоторканна...) складова — наші спогади, переживання, емоції стосовно того, як довго та старанно ми "призбирували” на нього гроші (або радість від подарунку, або, навпаки, шок через те, що це “всього лише телефон”, а очікувалось чогось більшого...). Це всі наші телефонні розмови. Зрештою, це той же мобільний радіозв'язок, який уможливлює наш “контакт зі світом”. І так із будь-чим.
І дуже часто (а то й практично завжди) основною, вирішальною, визначальною частиною є саме ця невидима (нематеріальна, нефізична, безтілесна, недоторканна...). Як дев'яносто невидимих відсотків айсберга, які колись потопили того, якого “практично неможливо було потопити”. Навряд чи хтось купує той же мобільний телефон з метою лише милуватись зображеним на ньому надкушеним яблуком... (хоча цей світ такий непередбачуваний... :) якщо раптом така людина читає це — напишіть мені, буде тема нового блогу)))
Те саме стосується і подружжя...
Його видима (матеріальна, тілесна, доторканна...) частина, “вершина айсберга”, всім добре знайома... Церемонія вінчання (РАГС чи церква, чи і те, і інше разом) — батьки плачуть (“наша доня/син вже так виросли...”), гості нудяться і вже чекають початку “забави” (навряд чи хтось їсть перед походом в зал, де столи гнуться... А тут той ксьондз/“жіночка у РАГСі” так довго то всьо говорять...), кортеж весільних авто навпаки не проти, що все затягується (хіба що це друзі/знайомі/рідні, тоді питання з “лічильником” не актуальне. Хоча в цьому разі їх сміливо зараховуємо до категорії “гості нудяться і вже чекають...”). Потім буде спільне проживання у спільному помешканні, спільні речі, спільні діти і ніби-то спільне життя...
Невидима частина подружжя (нематеріальна, безтілесна, недоторканна...) — це те, про що у момент одруження більша частина гостей та родичів, які за великим рахунком жодної участі в житті пари досі не брали (і як це часто буває на щирих українських весіллях, “дорога родина” має чи не єдину нагоду познайомитись: “А, то Ви теж від молодого? А, то ви вуйка-свата-брата, що по стрийковій лінії..?”), навряд чи знає. Це те, що наречені, які за хвилю стануть подружжям, в той момент принесли у своїх серцях... (або не принесли...) Це та спільність внутрішня, яка мала би бути визначальною причиною спільності зовнішньої — чи ЛЮБЛЯТЬ одне одного, чи довіряють собі та партнеру, чи готові, чи, врешті-решт, розуміють, що роблять? Адже все це і є ті “дев'яносто невидимих відсотків айсберга”, та основна, вирішальна, визначальна частина подружжя, на якій воно триматиметься... (або ні...)
"Та ну!, — скажете/подумаєте/мугикните Ви, — якщо вже до ТАКОГО дійшло, то само собою розуміється, що пара мала б бути в курсі"! Хм... У переважній більшості випадків якраз так само думають родичі, друзі, батьки, а не рідко і самі молодята... Думають, що вони в курсі... А на практиці стається, як у місті Ковель Волинської області. Чи як у кожного третього подружжя, яке, згідно статистики, щороку розпадається... Або хтось хороший актор, або хтось не туди дивився...
На практиці дуже часто молодята, обіцяючи одне одному “...любов, вірність, чесність подружню і що не залишу тебе аж до смерті...”, розуміють ці слова кожен по-своєму... Хтось під кожним з них готовий розписатись (під “аж до смерті” навіть двічі), а хтось таким особливо і не переймається (а оце “аж до смерті” розуміє як “аж до смерку”)... Те саме з підписами і печатками в РАГСі — для когось це лише свічка на торті, головними інгредієнтами якого є одне на двох серце, одна на двох любов, одне на двох життя, а хтось наївно сподівається, ніби після такого “урочистого моменту” з державного прапора на пару зійде справжнє взаєморозуміння, єдність, любов і все, чого ще бракує і чого будуть бажати гості на забаві...
Іншими словами, на практиці дуже часто кожен “в'їжджає” в подружжя з власним поняттями і уявленнями... І тут не завше йдеться про великі чи високі речі... Згадалась пара, за якою якось спостерігав особисто: Вони сиділи поруч на лекції, і поки щасливо замріяна наречена подумки раділа тому, що в Неї найкрасивіша на світі сукня, уявляла, які в Них будуть красиві діти і який “балдахінчік” Вони зроблять над ліжком малечі, наречений тим часом прозаїчно “поїдав” очима дівчину з іншої пари... “І це Вони через декілька днів будуть обіцяти одне одному вірність, чесність і любов до смерті”, — подумалось мені тоді... Звичайно, кожному своє... Та дивлячись на Неї, дуже сумнівався, що Вона була в курсі того, що відбувалось поруч... Або хтось хороший актор, або хтось не туди дивився...
О так, ми вміємо “випорожнювати” речі та поняття і вже звикли надавати пріоритет насправді непріоритетним складовим. Значущість речі чи явища вирішувати з огляду на власні потреби, а оскільки так і простіше, і нерідко зручніше=вигідніше — вся увага видимій (матеріальній, тілесній, доторканній...) реальності... Тому тепер не лише зустрічають по одягу, але й проводжають із запитанням: "Де купив?"... Тому в нас людина в білому халаті, з дипломом про медичну освіту і написом на дверях кабінету “Головний...” — ще не обов'язково лікар... Тому одруження — ще не обов'язково свято любові... Так, контракт, з розписаними ролями та обов'язками, не більше... Те, що колись вважалось закономірністю, тепер вважається варіантом типу “ну це вже в ідеалі”... А тим часом вдягаємо обручку (знак вірності одне одному), щоб потім при першому ж “перспективному” знайомстві непомітно її знімати... Все окей, це ж усього лише черговий аксесуар типу краватки від Versace чи сумочки від LV — без нього не кінець світу, але з ним все таки солідніше... А потім щиро дивуємось, чому ж це все “якось не клеїться...” О так, ми вміємо дивуватись...
Це правда, любов — чи не єдина по-справжньому вартісна причина для одруження (хоча цей світ такий непередбачуваний... :) якщо раптом Ви знаєте інший, не менш вартісний варіант — напишіть, буде тема нового блогу))) Хто живе серцем — той це знає... Більше того, це суть подружжя (а відлуння продовжує своє “ну це вже в ідеалі... ідеалі... ідеалі...”). Без любові воно перетворюється на шлюбний контракт, співпрацю на взаємовигідних умовах, підвищення кваліфікації, обмін досвідом, на все, що завгодно (фантазії не вистачить, щоб перерахувати всі варіанти, які коли-небудь мали/матимуть місце під цим сонцем), однак перестає бути тим, чим є у своїй суті. Але хто цим тепер переймається??? Головне — сукні, костюми, кортежі, фотосесії, подарунки... і, на додачу, роль Вінні-Пуха в сцені з бджолами, який щиросердечно прикидається хмаринкою... Хоча правда життя в тому, що потім боліло Вінні, а не хмаринку... І болітиме нас, а не міфічних персонажів типу “щасливий чоловік” чи “любляча дружина”...
Це правда, любов — чи не єдина по-справжньому вартісна причина для одруження. Хто живе серцем — той це знає... Однак і тут не все так однозначно...
З одного боку, одруження “по любові” ще не є самодостатнім і одноосібним гарантом майбутнього щастя. І не лише тому, що між “конхветно-букетним періодом” і будівництвом сім'ї така ж велика різниця, як між орендою номеру в готелі та будівництвом власноруч “з нуля” свого дому... Хах, ми в любові часто, як малі діти взимку: не встиг випасти перший сніг (і одразу ж починає танути), а ми вже санки тягнемо... Ще й обурюємось, коли інші намагаються нам пояснити, що ще зарано... Правда ж, як завше, десь посередині... Бо, виявляється, любов має свої фази, свої етапи і росте, подібно, як і людина:
а) любов немовляти – важлива тілесна близькість, тактильні відчуття;
б) любов дитини шкільного віку – бажання виключності, прагнення бути “одним таким єдиним/однією такою єдиною”;
в) любов підлітка – здатність до емпатії (співпереживання);
г) зріла любов – толкова основа хорошого подружжя і батьківства — здатність дарувати себе іншому, жертвувати себе;
Знаючи навіть основні риси, притаманні кожному з цих етапів, можна собі приблизно уявити, в чому полягатиме і як виглядатиме спільне життя пари, яка одружились в один із цих періодів...
З іншого боку, як виявляється, попри таку велику кількість написаного та сказаного про любов, ми занадто мало про неї знаємо... Попри те, що вже навіть 3-х літні діти співають: “А ты люби меня, а не люби мне мозги”, не так вже й багато з нас по-справжньому щасливі в любові... Частково тому, що дуже часто плутаємо її з власними прагненнями, страхами, прив'язаностями чи, що найчастіше, з захопленням. Дуже часто навіть одружуємось, думаючи, що любимо, хоча насправді так і не знаємо, який у любові присмак... Є безліч випадків, коли людина ну просто сохне за кимось, жити не може, а коли спитати, що саме так “зірвало голову” - у відповідь тиша або фраза типу :”ну як... ну просто... ну загалом...” А потім, коли цей “об'єкт” пізнаємо ближче і краще, коли відкриваємо для себе його характер, поведінку, звички, особливості, а разом з тим і його “птахи” — “любов” чомусь “проходить”... Проходить, бо насправді її й не було... Проходить, бо це було лише захоплення... Нехай навіть і 9-ти бальне за шкалою Ріхтера... Та все ж лише захоплення... Захоплення відображеннями, проекціями, тінями людини... Любов же “знає, що саме вона любить”...
А на додачу — якщо це й справді любов, то в кожного з нас вона буде іншої пори року, іншого кольору та відтінку, іншою на смак та запах, буде різнитись своєю радістю та болем, своєю прямолінійністю або глибиною... І якщо дехто в разі потреби готовий накрити собою гранату, підставитись під ніж чи пройти всі муки пекла, то хтось інший не лише не зробить такого ж у відповідь, але й узагалі любить ні більше, ні менше — як пісню про кохання...
Навряд чи найкращий (а через це в певному сенсі єдиний) танець усього нашого життя вдасться з будь-ким... В любові, як і в танці — треба шукати СВОГО партнера...