Ця війна кожного українця самого з собою

Напевно, переконувати, пропагувати єдність – помилка. Вона або є, або відсутня. На прикладі одвічних пропагандистських антагоністів Донецька і Львова спробуємо розкрити питання нашого спільного відчуття того, що відбувається.

Про єдність говорити легко шаблонними словами, однак спробувати осягти спільне коріння, спільні цінності та цілі – от що значно важливіше. Саме тому пропонуємо думки людей спільних професій (покликань, соціального становища тощо) з Донеччини та Львівщини, аби зрозуміти, що ж саме єднає їх у їхньому бачення життя та себе в ньому. Далі у тексті – добірка роздумів «східняків» та «західняків» про актуальні для країни та них самих питання.

Денис Ткаченко останні 15 років прожив у Донецьку, де був проукраїнським активістом. Хоч родом він з Кіровоградщини, більшість свідомого життя присвятив саме Донбасу. Тепер, після виїзду з окупованого міста, він займається волонтерством – допомагає українським армійцям.

Ірина Вовк - львів’янка. З початку АТО очолила фонд допомоги військовим “24”, який передав на передову обладнання, форму та інші необхідні речі на понад 2 мільйони гривень. Під час бойових дій сама неодноразово побувала на фронті в якості волонтера і журналіста.

Патріотичне недовиховання

Денис: Якось я 2004 року довго пробув у США. І прапори кругом. Той патріотизм, який у них вихований, ми до такого рівня дійдемо ще не скоро. І це діє. Значить можна виховати патріотизм культурними способами, це можливо. Має бути якась золота середина, не ідеологія як така, але щось.

Зараз те, що відбулось у Донецьку – наслідок патріотичного недовиховання. Причина в тому, що ця територія історично, культурно, інформаційно була виключена з українського контексту і включена в російський. Навіть не зовсім російський. Був створений такий довготерміновий проект, я його спостерігав давно, принаймні 15 років. Я бачив, як поступово завантажуються «нові програми». Цей особливий ментальний контекст був спеціально розроблений для цієї території. Я бачив очі хвилі істерії в ЗМІ з приводу української мови, це все відбувалось штучно… Формувався от цей інформаційний ідеологічний пласт. Медіа, заклади освіти, партії, регіональні еліти, бізнес – все заточувалось на це. Але це стало можливим, бо Україна не змогла цьому протистояти, нічого не протиставила цьому. От це була причина, а наслідком стало те, що люди, які були включені, по суті, в російські мас-медіа, підтримали «денеер». Але не треба переоцінювати й цю підтримку, вона теж не була дуже високою, це теж створювалось штучно. І зараз ми маємо ці «денеер», «еленер» як продукт, який формувався мінімум 15 років.

Ірина: Я давно говорила, що на Донбасі, саме на території Донбасу, не Приазов’я чи Слобожанщини, живе дуже багато людей, яких насильно туди переселяли з інших регіонів. Це “славнозвісні” 30-ті роки, коли українців звідти просто вирізали, вистрілювали, вивозили - винищували. І заселяли людей здалека і зазвичай це люди були неінтелігентні, тобто таких людей, для важкої роботи. І я проглядаю паралель, що ці люди, які ось так заселились, що їхнє світобачення і неукраїнськість з самих коренів, вона і вилилась на сучасних поколіннях. Чомусь не було активних бойових дій на Слобожанщині, північніше на Луганщині.

Багато українців під впливом цієї проросійської більшості та пропаганди просто закривали очі на те, що там робилося. І от коли ці люди усвідомили, що бомблять їхні хати, що українська армія дійсно звільняє міста, то вони усвідомили, що відбувається насправді. Чомусь патріотичним став Сєвєродонецьк. Я зустріла багато людей в Лисичанську, Слов’янську, Краматорську, які зі мною говорили українською мовою, добре відзивались про українську армію. І це прості люди: продавці в магазинах, пенсіонерки… Тому я думаю, що вся причина того, що сталось - це отакі історичні факти “чисток” і сьогоднішня пропаганда.

Денис: Історики давно висунули теорію фронтира, коли все нове, якісне, сильне виникає на межі. Для того, щоб воно виникло, необхідна присутність протилежності. Зокрема, козаччина так виникла. І те, що виникало у нас – щось подібне. Сформувалась невелика кількість, але дуже мотивованих людей, для яких і був сенс життя – боротьба за українські ідеали. І це було довго, десятиліттями. По суті, ціла генерація сформувалась з цим смислом. Це як природня реакція на явище, цього не могло не виникнути.

У Львові могло статись те саме, тут купа «вати»

Ірина: У нас у Львові купа “вати”. Я “ватою” називаю навіть тих, хто зараз роз’їжджає по дорогих курортах і бухає. Це хіба не “вата”? У Львові таке саме могло статись, що зараз у Донецьку. Тут є багато “озабочєних” тим, що вони поляки. Я, наприклад, ніколи в житті себе не ідентифікувала з якимось іншим народом, ніж з українським. Але є люди, які дуже люблять похизуватись своїм польським корінням. Як на мене, було би достатньо пари диверсантів у Львові, щоб, не так трагічно, як у Донецьку, але влаштувати якісь заворушення. На Закарпатті це цілком реально. Показово те, що з Правим сектором там відбулося. До того ж, на Закарпатті є один такий активний русин, зараз у Москві мешкає. І от він активно просуває ідею, що русини на Закарпатті - окрема нація, мало не окрема держава. Цілком може бути у будь-якому регіоні, крім центральних. Знову ж, все в історію. Ті території України, які довго були під чиєюсь окупацією… потім це дається взнаки. Хтось навпаки ненавидить Польщу чи Австро-Угорщину за те, що відбулося з їхньою сім’єю. А хтось не був би проти приєднатись. Але хіба у тій же Польщі тебе чекають з відкритими обіймами? Так само люди на Донбасі чекали, що Росія їх прийме. А зараз виявилось, що ніхто нікому не потрібний і навіть “денеерівці”, яких поранило і які лежать у російських шпиталях, вони ж нікому не потрібні. В Україні пораненому хлопцю всі гуртом збирають, а там їм ніхто не скинеться і копійкою.

Допомагаю армії бо… війна.

Ірина: Я помагаю армії тому що я українка. В першу чергу. Я ідентифікую себе з Україною, я переймаюсь, вболіваю за країну. Серед перших добровольців, які пішли в АТО, були мої друзі і знайомі. Багато моїх друзів не повернулись. Це такі моменти, коли розумієш, що якщо не ти це сьогодні зробиш, то за тебе того не зробить ніхто. Буває, дивишся на ту велику-велику кількість “вати”, яка у Львові є і які нічого взагалі не роблять: оті пацани, які збираються на Площі Ринок, бувають і потім вночі волають “Слава Україні” і співають гімн, ледве попадаючи рукою на серце. От тоді і випливає оце “лайно”. Львів, звісно, патріотичний, але… Тут хтось або дуже-дуже сильно підтримує армію, тому що він патріот до глибини кісток, або люди, яким зовсім однаково.

Денис: У кого був цей досвід, той знає, що таке перебувати на окупованих територіях, а потім виїхати. Виїхати і тоді на блок-посту майорить український прапор… до тебе звертаються, як до свого… Я багато їздив туди-сюди і я завжди виїжджав як в чисті землі. Я завжди казав, що це чисті землі і це не жарт. Це фізичне відчуття, що я вдома, що я в просторі, де я можу бути таким, яким хочу бути. Де немає загрози того, що мені бути собою забороняється. Я досі пам’ятаю це відчуття, досі його переживаю: я видихаю і розслабляюсь, бо це світло. І 200 метрів відділяє його від темряви. Там інше повітря, там інше відчуття, я там інакше дихаю. Це «Мордор». Толкіен писав про цю битву добра і зла, вона ведеться. Вона ведеться постійно, але зараз в Україні вона ведеться там. Це не просто якісь ідеологічні питання… Це питання нашого виживання. І навіть це більше. Це питання виживання нашого духовного! Тому що там – загибель усього живого. Там править дещо вороже не просто Україні, а вороже людству. Як би це міфічно не звучало, але саме це причина того, що я займаюсь тим, чим займаюсь.

Скажімо так – ця війна – питання більше, ніж питання нашого виживання. Можна не воювати і втратити значно більше, можна відмовитись від чогось дуже важливого внутрішньо, зрадити себе і знехтувати реально важливими речами. А можна, навпаки, втратити все – дім, життя, пройти через великі поневіряння, але от це зберегти. Дещо, важливіше за все перелічене. Цей зв’язок з родом, енергію, яка йде з покоління в покоління. І от ця енергія важлива, бо якщо цей зв’язок перерветься, тоді рід перестане бути самою собою і виродиться. От про що ця війна. Вона не за територію. Ця війна за такі тонкі енергії. Ясно, що люди на цьому заробляють, що вона багатьом вигідна. Але мова не про це – а про оці тонкі енергії, от чому варто підтримувати це.

Ірина: Я думаю - це війна кожного українця самого з собою. Тобто, щоб не втекти від повістки, щоб волонтерити, їздити туди під обстріли і допомагати, відчувати якусь громадянську позицію. Ще навесні минулого року, от ці “сєпари”, які з битами ходили і з рушницями тільки, то я їх інакше як “орками” не назву. Я власне на окупованих територіях не була, але мені дуже шкода людей, які там залишились. Ну бо не всі кричать, що вони за Росію. Я сама стала свідком, ще коли Слов’янськ був окупований. Тоді десантники їхали на броні і я бачу, як бабуся з дому вибігає з пляшкою води і буханкою хліба і несе військовим, каже: хлопчики, у мене більше нічого нема, але хоч це візьміть. Це старенька жінка, якій уже років 70-80. І я вірю, що не всі люди там підтримують сепаратистів…

Патріотом у Донецьку бути важче

Ірина: Донецьким патріотом України бути важче. Пофарбувати паркан чи вивісити прапор у Донецьку чи в Донецькій області - це круто, це треба було мати сміливість ще починаючи з квітня минулого року. От ці патріотичні акції в Донецьку, які там проходили. Це треба було мати мужність тим донеччанам, які робили ці акції, коли йшли лава на лаву із “сєпарами”. А у Львові… лінивий не вийде з прапором. Бо хто тобі що за нього скаже? Тобі нічого за той прапор не буде, тому тут легше і тому тут з’являється багато дівчаток і хлопчиків, які вдягають футболки з тризубами, а самі не розуміють - для чого то. “Я за Україну, я за Україну”. А ти розумієш, що ти сам зробив для України? Не кожен на це питання відповість…

Факт перемоги - другорядний

Денис: Перемога, оцей факт, нічого не означає для мене. Це таке ж життя. Зараз у нас війна, ми до цього звикли і для нас це норма. Потім вона закінчиться, а рано чи пізно вона таки закінчиться, і наше життя зміниться, будем робити щось актуальне в той час. Ми повернем цю територію чи ми її втратим назавжди… не в цьому річ. Річ у тім, щоб бути собою, бути повноцінними і повносправними за будь-яких умов. Продовжувати вірити і творити. Для мене немає якоїсь сакральності в Донбасі, в його поверненні чи його втраті назавжди. Тому що ніхто не знає, що краще: втратити його чи повернути. І багато націй через це пройшли, втрачали, повертали… Важливо, щоб кожен із нас і ми як нація реалізувались. І якщо ми реалізуємось як нація, то не важливо буде, чий буде Донбас. Набагато важливіша не саме перемога в цій війні. До речі, я вважаю, що ми таки переможемо роки за два, але це закономірність у світовому контексті. У нас не сталось держави у 20-х роках тому що у цьому контексті ми були ніхто, ми були не потрібні. А рівно через 100 років, а історія циклічна, усе помінялось і ми тепер цікаві. І ми на якомусь позитиві це все закінчимо.

Ірина: Відчуття, запах перемоги мені чувся до того моменту, коли Росія відверто не ввела свої війська. От до захоплення Новоазовська. І от до цього моменту дивишся на цю карту РНБО, а вона звужується і звужується. І я коли туди їхала, то зауважувала, що ми проїжджаємо далі і далі. І тоді вселялась якась віра, що ще трохи і виб’ємо це все звідти. Відчуття перемоги було. Зараз тої перемоги… хочеться. Але, водночас, розумієш, що ця війна перетворилась на бог знає що. Те що робить наша влада… вона ж сама в українцях гасить це відчуття, прагнення і бажання перемоги. Але коли їздиш туди, бачиш цих хлопців. Вони ж не просто так там стоять, бо уже давно би повішали руки, покидали автомати і пішли, то я в неї все одно вірю.

Чому ми єдині?

Денис: Ми сім’я. За великим рахунком ми – сім’я. Я мислю такими категоріями. У мене велика сім’я, у моїх батьків п’ятеро дітей. І ми з братами один одного відчуваємо спинним мозком. Це не потрібно пояснювати, про це кричати. Так чи інакше, коли ми сім’я (а всякі бувають сім’ї і всякі негаразди), ми тримаємось один одного, пробачаємо один одного більше, ніж тих, хто для нас не сім’я. І ми реалізовуємо якісь наші внутрішні смисли, наші сімейні смисли, наші родові смисли.

Ірина: Нас не об’єднує, наприклад, мова. Я не можу сказати, що нас об’єднує мова. Але скрізь по країні люди не соромились говорити, що вони - українці. Нас об’єднує самоідентичність. Ти відчуваєш, що ти якась одиниця і працюєш заради країни, народжуєш дітей в цій країні, виховуєш їх українцями. Це відчуття себе, особистості, в державному утворенні, що ти не людина без роду, без племені. А ти людина, що відноситься до певного народу. А от мені здається, що ті люди ,які почали і підтримали ті заворушення, то вони просто не відчували тої ідентичності, були від початку якраз без роду, без племені. Якщо рахувати, що ми всі - сім’я, то ці люди якісь… не з нашої сім’ї. Тобто як всиновлені чи позашлюбні, якось так. Буває ж так із дітьми, що їх прийняли у ту сім’ю, а вони сім’ї не прийняли. От якось так і тут.

Під час тої війни нас об’єднало… може так і не можна казати, але відчуття смерті. Помирають люди з різних регіонів, є бійці з Донеччини, Луганщини, Західної, Центральної України. І кожного бійця однаково оплакують. У кожного бійця, що там загинув, є рідні і близькі, для який ця смерть - найстрашніше, що могло статись. І от мені здається, що відчуття того, що люди не мають просто так вмирати, нас і об’єднує зараз.