З 24 лютого 2014 року жодного разу я не страждала на меншовартість та не переходила в розмові з російськомовними на російську через якусь уявну повагу чи як там більшість таких це аргументують.

Читайте Лукашенко грається з вогнем

В моєму оточенні й досі багато хто лишається російськомовними, і я ніби хочу десь розуміти й розділяти вибір людей, що не мова ніби визначає діяльність людини та її патріотичні погляди. Проте мені від цього завжди трошки боляче, бо саме мова і досі є і буде тим першим маркером розділення на "свій/чужий".

Я ловлю себе часто на думці, що якщо десь чую від перехожих українську – я спеціально починаю в розмові дуже голосно говорити, щоб вони відчули, що поряд з ними теж україномовні. Це звичайно повний ідіотизм, але внутрішньо я прям відчуваю потребу ось в цій підтримці своїх за мовним визначенням.

Ми зустрічаємо День української мови та писемності не з самими хорошими показниками "вжитку" цієї мови в нашій країні.

Українська мова змінила моє життя і після Революції Гідності стала неодмінною ознакою моєї особистості. Я – українка, і в себе вдома я маю повне право розмовляти рідною українською мовою.

Важливо Україна також готова: кому довіряють нацбезпеку в країнах НАТО

І на жаль, на 31-му році Незалежності, на 8-му році війни за українську досі вбивають. Так, за останні роки її стало кратно більше: телебачення, радіо, реклама, література, театр, масові заходи, публічна сфера, навіть ставлення людей істотно змінилось. Цьому не можна не радіти. Але не можна й зупинятись.

Вбивства й утиски на ґрунті української мови продовжуються. У нас досі є прошарок ностальгуючих за мороженим по 5 копєєк, які ненавидять усе українське за визначенням. Вірю, що з часом це зникне. Єдина, соборна й українська Україна неодмінно постане, але залежить це виключно від нас.

І завжди пам'ятайте, яку ціну заплатили наші предки й сучасники, щоб ми відзначали це свято. Бо нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.