Хрест-нахрест заклеєні скотчем пластикові вікна, поруч замість вікна — поліетиленова плівка в рамі, а ще поруч колись був балкон – так нині виглядає мікрорайон Східний в Маріуполі, який було обстріляно 24 січня.

Вперше я тут була на 4-й день після трагедії — побачене вражало. Пройшло 2 місяці — єдине що змінилось — на вулицях стало трохи більше людей. Дехто з тих, хто залишив рідні домівки, з часом наважились повернутись.

Але були й такі, хто зазнавши всього жахіття війни, все одно лишився в своїй, хоч і зруйнованій, домівці. Про них ці історії.

Історія 1.

Надя: "Те, що колись бачив тільки по телевізору, стає твоєю реальністю. Це постійно перед очима і забути це не можливо"

"А нам немає куди їхати звідси. І взагалі, після 24-го ми вже нічого не боїмось", — навпроти мене блакитноока усміхнена молода жінка. Надія вже спокійно і з посмішкою розповідає про події того дня. Зранку в суботу вони з чоловіком були вдома, він ще спав, а вона прокинулась від першого вибуху, виглянула у вікно і побачила як палає ринок, що знаходиться за кілька будинків від них.

"Ми постійно чули вибухи, стрілянину, вже не було страшно, виглянула подивитись, а опритомніла вже в коридорі", — наступний вибух став фатальним для жінки. Надію відкинуло від вікна у протилежний бік кімнати, вона вдарилась головою і втратила свідомість. Пізніше лікарі напишуть величезний складний діагноз, який в народі називають "контузія". А 24-го, після того як прийшла до тями, зрозуміла, що не чує одним вухом, до того ж з вух відкрилась кровотеча, а також дуже боліла рука. Одразу допомогу лікарів отримати не могла — було страшно виходити з дому. До медиків звернулась тільки, коли відчула, що можна безпечно полишити домівку — на наступний день.

В цей день вже у церкві Східного облаштували лазарет. Лікарі приймали і оглядали поранених на місці, виписували направлення та медикаменти. Там Надія отримала першу допомогу — медогляд та рецепт на вушні краплі. Далі — почала лікуватись, спочатку власним коштом, а потім в міській лікарні їй сказали, що всім постраждалим від обстрілу на Східному лікування оплачує місто.

Згадує також, якою проблемою було замінити розбиті вибуховою хвилею вікна. Плівки, яку видавали волонтери в перші дні після трагедії, на всіх не вистачало. Та ще й, щоб отримати її, перелякані, поранені люди мали відстояти величезну чергу. Знайти плівку в місті також було складно. Волонтери просили колег з Запоріжжя привезти її.

Деяким родинам довелось ночувати в квартирах без вікон, балконів і навіть стін.

"Спали в теплому одязі, під двома ковдрами, жили перші дні у кухні — включали газову плиту, щоб грітись. Через вибухи була пошкоджена котельня, тому не було опалення, до того ж всі вікна продувались, було дуже холодно. Заснути було важко, не тільки через страшний холод, але й через все побачене й пережити. Те, що колись бачив тільки по телевізору, стає твоєю реальністю. Це постійно перед очима і забути це не можливо, таке ніколи не забудеш", — сумно посміхаючись каже жінка.

Через 2 місяці, в квартирі Надії досі чути, як шелестить від вітру поліетилен. Вони з чоловіком працюють на заводі, який зараз на межі закриття — вже кілька місяців людей з їх цеху просять сидіти вдома, бо нема роботи, нема замовлень. Відповідно в родини нема грошей, щоб поставити нові вікна. Адже віконний бізнес в Маріуполі вирішив скористатися горем сотень родин — після трагедії ціни на вікна сильно зросли, каже Надія. А обіцяної допомоги від влади досі нема.

"Нам нема куди поїхати, ми залишались тут усі дні після обстрілу і надалі будемо тут, до самого критичного моменту. Хоча в ті січневі дні Східний спорожнів — людей на вулицях майже не було і це було страшно", — описує Надія картинки з фільму жахів.

Щоб залишатись жити на межі війни, під постійною небезпекою нового обстрілу, треба бути або зовсім зневіреною людиною, або дуже сильною. Блакитноока Надія відноситься до другого типу — після трагедії, що зачепила і її саму, вона стала волонтером. Зараз вона допомагає тим, хто втік від пекла у Широкіному. Збирає для них необхідні побутові речі, одяг, і навіть допомогла оселитися великій багатодіній родині.

Надію трагедія загартувала, і виявила найкращі риси характеру. Вона ще досі доліковується, продовжує жити на Східному і сподівається, що їй не доведеться залишити квартиру, в якій прожила багато років і в облаштування якої вклала душу.

"Хочеться миру і спокою. Щоб спокійно спати і не переживати ні за що. Тому що дуже страшно, коли бачиш, скільки людей загинуло, в когось батьки, в когось діти, ні за що. Це дуже страшно", — каже Надія.


Фото автора.

Читайте у наступній історії: "Підбігаючи до свого будинку побачив, що нема стіни, вікон і балкону. В квартирі залишались діти. "Валєра, вони живі", — ще здалеку закричала сусідка"...