Моя сповідь перед дітьми Донбасу

Довелося відвідати невеличке прифронтове містечко, яке знаходиться дуже близько до Донецька, але під контролем України.

Враження, назбирані за пару днів спілкування з місцевими жителями були, щонайменше, невтішні, бо люди не відчувають і не розуміють, що відсутність води у крані протягом певного часу – це не найбільша трагедія в житті, і що мирним небом над головою вони зобов’язані саме Україні. Багато хто пріоритетом ставив забитий холодильник. Величезна частка з них переконували, що вони надзвичайно втомилися від війни, якої немає в їхньому місті, але я не зрозуміла, від чого саме, бо вони не зробили нічогісінько заради збереження того миру, який мають.

Є відверті сепаратисти, є ті, хто рветься воювати за "ДНР", є ті, хто дуже любить Україну, і навіть готовий сказати про це на кухні сусіду. Але ніхто з них не розуміє навіть найближчої перспективи і, тим паче, не готовий щось зробити особисто для її покращення. Рівень якогось суто донбаського патерналізму зашкалює.

Певна кількість людей впевнені, і відверто говорять про те, що вони ментально різні з тими, хто хоче в Європу, бо не зможуть жити так, як там. А як "там" — не мають жодного уявлення, просто їм хтось щось розповідав про те, що в ефемерній Європі треба за собою стежити, наводити лад у власній оселі, місті, державі самому, і навіть все сміття кидати в один контейнер не можна, а це ж жах…

Я вже було подумала, що "війна за уми Донбасу" програна остаточно і безповоротно, і подумки матюкнулася на Мінстець. Але, щоб відволіктися від цього аналізу настроїв місцевого суспільства, зайшла в ліцей до своєї колишньої викладачки української мови і літератури. Про неї взагалі можна писати неймовірно класні тексти, оповідання, романи, бо вона надзвичайна жінка. І ось побачивши її, я не встигла зорієнтуватися, як вона вже затягла мене на урок до 9 класу, і на мене здивованими очима дивилося з два десятки підлітків, намагаючись зрозуміти, про що я їм буду "вєщать".

Звичайнісінькі такі підлітки з гарної школи, в яких ще не має на обличчі відбитку регіону, які ще не сприймають війну, як щось особисте, чи взагалі ніяк не сприймають, бо в них ай фони, день святого Валентина, жуйка, приліплена на стілець, перше кохання, і оцінки за семестр, а ще сварки з батьками і самозатвердження серед однолітків. Такі собі звичайні надзвичайні маленькі Люди. І вони, напевне, точно знають, що добре, а що погано, хто у цій війні правий, а хто – ні, напевне знають, що і як треба, але достатньо заклопотані, і на такі дрібниці часу в них немає.

І ось до них, дуже зайнятих і зосереджених на своїх особистих трагедіях, заперлося таке чудо з наплічником і в кедах, зі стрижкою "бєшєний йожик" і вчителька каже, що це дууууже серйозна людина, яку варто послухати. Я розгублена, бо вже давно забула, що і про що їм треба казати, і вони – ще більш розгублені, бо те, що вони бачать, ніяк не співпадає з тим, що їм зараз сказали. Дивимось один на одного і прицінюємося.

Я сказала, як мене звуть, розповіла, що працюю журналістом на "24" каналі, і катаюся по всій країні і за її межами, бо дурна і роботи мені завжди мало.

Хвилині на третій я нарешті згадала, як привертати і концентрувати увагу дітей, але це вже було не треба – повідкривали рота і очікують якоїсь "правильної інформації", а її немає.

Перша дівчинка сором’язливо питається про війну. Відповідаю, що страшно, розповідаю про те, що немає нічого дорожче за життя кожної чесної і порядної людини, але іноді і воно неважливо, бо рятує перспективу цілої країни. Підключається ще один, і питає, кому належить канал, на якому працюю. Відповідаю, що український, називаю прізвище власника, бачу, що поліз "гуглити", посміхаюся. Далі питають про особисте, і про те, як сім’я ставиться до мого темпу і способу життя, і я кажу, що сім’я розуміє і підтримує, намагаюся пояснити, як це кайфово і класно, коли близькі люди розуміють, що те, що я роблю – корисно і для них, і для ще багатьох.

А ви були за кордоном? А яка в вас зарплата, а вам подобаються іноземці, а скільки мов знаєте, а як у Львові ставляться до російської мови? І ще купа всього… На всі питання відповідаю чесно і відверто, розповідаю про надзвичайних людей: волонтерів, солдатів, вчителів, колег, сусідів, тощо, а сама аж свічуся від можливості комусь це передати. Бо це ж так рідко буває. А потім вони всі починають казати, що дуже хочуть довчитися, вивчити декілька мов, поїздити світом і теж пишатися нашою країною і нашими людьми.

"А Ви щаслива?", — питає дівчинка в дорогезних джинсах і туфлях.

"Цілком, бо мені кожного дня трапляються дивовижні люди, наприклад як ви!" — відповідаю я, стоячи в пальті за сто гривень.

І дівчинка намагається усвідомити, як це я без айфона і туфель можу бути щасливою, але потрохи починає улавлювати мій настрій і розуміти, що так буває.

І ні слова про Донбас, бо нічим, геть нічим Донбас не відрізняється від Полтавщини чи Буковини. І я переконана, що саме ці діти, як і безліч інших, вже українці незалежно від мови і географії, бо не виставляють, не випинають свою донбасівську вигадану особливість. Вони просто цікавляться і вчаться думати. Це найцінніше, і це саме те, чого так не вистачає нинішнім "розумним і дорослим", а особливо тим, хто хоче в Росію. Ці діти, самі того не помітивши, втілюють у життя заповіт Шевченка "учітесь, читайте, і чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь". І тому я вірю, що це і є наше майбутнє – люди, що уміють думати.

А я вийшла як зі сповіді.