Спочатку я хотів написати блог про українських човників, які по три-чотири рази на день перетинають піший перехід Шегині-Медика і заробляють на перепродажі сигарет та горілки в Польщі. Але моя поїздка вийшла трішки не така, як планувалося, тому блог не лише про них, але і про прикордонників.
Перефразовуючи Остапа Бендера скажу, що існує чотириста відносно чесних способів перетину україно-польського кордону без стояння у надокучливій черзі. Але я їх не знаю, хто хоче, хай погуглить. Але неочікувано я відкрив для себе чотириста перший. Наперед раджу – повторювати його не варто, і користатися я ним більше не буду, адже, як виявилося, без відповідних наслідків таке можна робити лише один раз.
27 грудня, 8-30 ранку, пункт прикордонного контролю «Шегині». Перед КПП стоїть черга в людей 300 з гаком. Всі страшенно нервові, кричать, матюкаються на тих, хто хоче пролізти поза чергою. Регулювати весь цей бедлам намагається один єдиний запарений сержант. Погода при цьому не те, щоб жахлива, але неприємна вкрай – сіє дрібна мжичка, похмуро.
Я стою в кінці черги, бачу, що до КПП дойду десь години за дві. Дістаю телефон і роблю два знімки людської маси. Через дві секунди до мене через людей проштовхується пильний сержант і грізним голосом запитує «Ви знімали?». Я кажу, що так, я, бо журналіст і пишу блог про ситуацію на кордоні. Показую посвідчення, паспорти. Сержант просить мене вийти з черги, комусь дзвонить і каже, що треба пройти. Ну ладно, кажу я, давайте пройдемо, а в чому справа? Прикордонник каже, що фотографувати на кордоні не можна, бо то режимний об’єкт. На цілком слушне запитання про те, чому, мовляв, оголошення не повішаєте про заборону фото і відео зйомки сержант мовчить, і веде мене до адміністративної будівлі.
Сержант заводить мене в приміщення, там сидить два капітани – чоловік і жінка. Кожному з них розповідаю історію про написання блогу. Знову мені кажуть, що фотографувати на режимному об’єкті не можна, бо треба мати дозвіл на фото та відео зйомку і взагалі попереджати треба. Я запевняю, що тут не по завданню редакції, а пишу блог, знову розповідаючи сумну історію. І так кілька разів. В кінці-кінців до кімнати входить безіменний підполковник, я йому в якийсь двадцятий раз розказую все те саме, він забирає мої документи і йде геть.
І от сиджу я собі в теплому приміщенні, біля мене сидить капітан і розказує про важку долю мешканців прикордонних селищ, які туди-сюди бігають і так собі заробляють на життя. А те, що черги на кордоні, то винні не українці, а поляки, бо ті їх не пропускають. Ну і паралельно з цим всім в 150-ий раз кажуть, що кордон – це режимний об’єкт. І фотографувати там не можна. Я на все це ввічливо киваю гривою і думаю, чим це все для мене може закінчитися.
Потім приходить безіменний підполковник, віддає мені документи, сумно тисне руку і каже, що ніякої адмінвідповідальності в мене не буде, але так робити не слід, бла, бла, бла і взагалі ви, товариш Мисан-Мілясевич, як захочете щось дізнатися, то попередьте прес-службу, ми вам у всьому посприяємо. Після цього мене зі швидкістю світла переправляють через кордон в першій ж машині, яка стоїть в черзі.
Загалом перетин українсько-польського кордону в мене зайняв 35 хвилин. З них я 5 хвилин стояв в черзі, 25 хвилин в теплому приміщенні спілкувався з приємними людьми в погонах, і 5 хвилин безпосередньо перетинав межу між державами.
Коли в Медиці я вдосталь надивився на наших бабуль, які торгували сигаретами і горілкою, закупився в «Бєдронці» і підійшов до українського КПП, люди, які переді мною стояли в черзі на тому боці кордону, тільки його перетинали. Я швиденько пройшов усі митні процедури і вийшов на українську землю. Першим, кого я побачив, був той самий втомлений і надзвичайно пильний сержант, який мене затримав дві години тому. Я підійшов до нього і подякував за те, що допоміг швидко і з комфортом перетнути кордон.
А тепер епілог. З прикордонниками нашими до цього я стикався виключно на дитячому майданчику. Адже біля мене – два відомчі будинки цієї служби, і мій син грається з дітьми людей в формі. Після спілкування з ними в робочому оточенні можу сказати одне – виховані і надзвичайно ввічливі люди, які ретельно ставляться до своїх обов’язків і можуть дати 300% фору нашій доблесній міліції. Тепер можу спати спокійно, адже кордон держави охороняють справжні професіонали.
Ну а хто з цим незгідний – прошу на пішохідний перехід Шегині-Медика.