9 різних за жанром, різних за настроєм, кліматом, діапазоном больового порогу й частотою ударів пульсу оповідань складають доволі масштабне полотно для інтерпретацій, відгадувань та пригадувань свого власного досвіду. Класичні, не раз інтерпретовані світовою культурою сюжети переплітаються з буденними – або не дуже – історіями українського повсякдення. Тобто далеко не всі оповідання мають пряму "реальну" прив’язку, але, за бажанням, паралельні лінії відшукати не важко.

І є об'єм. Об'єм піднятих з дна української дійсності проблем та питань, які не те, що без відповіді – їх навіть уголос ще толком не ставили. Весь цей наратив міг би стати кількома книжками. Чи утворити ще один абзац суші. Аби лиш тільки не півострів, згадуючи констатацію поетки зі збірки "Катівня. Виноградник. Дім":

півострів – найдраматичніша форма існування для суходолу,
і минуле кожне минуло,
але тимчасово

Але любов, згадуючи інший вірш, не в цім. Суть – також. Не так важливо, який саме інструмент чи механізм використовує авторка. Глибоке вкорінення у ґрунт української дійсності не обмежує самодостатності жодного образу чи деталі.

Lost in translation

Спросоння я говорю іноземною, живою і сиплуватою
такою природною, наче це восковий зліпок із губ моїх

При будь-якому перекладі – щось обов’язково втрачається. Іноді – віднаходиться, але у більшості випадків – саме втрачається. Текст виглядає доволі самодостатнім, просто він "переписаний" іншою мовою, адаптований. Але губиться щось воістину невимовне і слова не стали, не стають і не стануть такими, якими "мали би бути". Це завжди щось трішки інше.

Жодною іншою – мовою, або людиною – цього не вимовиш, не перекладеш і не викажеш вголос. Таке трапляється не лише з лексемами чи романами, а й з конкретними просторами, історіями, ситуаціями, людьми, спогадами – з пам’яттю.

Принципова неперекладність ландшафту, подумав головний персонаж оповідання "Мартин", оглядаючи землю, яку розкраяли, ніби останній шматок пирога, яким ніяк не можуть поділитися родичі, і кордони справді були скрізь. Як порозумітися?

Він перекладав, бо гадав, що люди можуть порозумітись, хоч увесь його досвід підтверджував протилежне… Спільної мови не існувало, хай з яких екзотичних шматків намагався він її скласти.

Але йому можна вірити – кому ще, як не перекладачеві, який втратив на війні обидві ноги, знати про це – про тотальну неможливість комунікації, про пласт лексики, який ще одним відгалуженням кореня росте напряму з війни, іншим сягає в мирне життя, силкуючись пояснити бодай щось.

Але ландшафт залишається – або тільки стає: для того, хто вперше із ним зіштовхується – упізнаваним. Можна не розуміти його, бігати горизонтом подій, видозмінюючи рельєф і пейзаж. Із іншомовними словниками під пахвою, кожному дереву чи борозні шукаючи ймення латиною, підбирати український відповідник, і, переклавши тлумачення, занести у Червону книгу нову позицію.

Хтось уперто вигукує позивний попелища

Можна впізнавати викорчуваний під забудову Райський сад чи спорожнілу після анексії берегову лінію прибою – але так і не зрозуміти, не розтлумачити їх. З людьми відбувається щось схоже, особливо з колишніми. Впізнаємо їх надто добре, плутаючи з перехожими, помітивши схожість у натовпі: колір волосся, типаж профілю, загострені вилиці. Але з усіх інших знайомих незнайомців – їх, певне, знаємо найменше.

Саме тому Мартин і Ліка, його підліткова любов, ніби заново знайомилися тієї зустрічі, випадково перетнувшись на вулиці через роки мовчання. Вони упізнали одне одного, але дізнаватись довелось заново. Але якщо Мартину, бодай тут, пощастило взнати та пізнати Ліку заново зокрема через те, що він і у минулому не встиг її пізнати, – це, скоріш за усе, не тривало би вічно. Більшість пізнань, навіть нових, рано чи пізно закінчуються. Це талант – пізнавати щось – чи когось – вічний. Дар або вибір. Або любов.

Так само з книжками. Казковості, до слова, в цих історіях доволі мало. Хіба що казковість старого, ще не адаптованого під дітей фольклору – без щасливих фіналів, але з жорстокою мудрістю покоління.

А от загубленості, дезорієнтації, відчуття втрати чи невиконаного обов’язку, гніту поразки – більш ніж достатньо.

Опинившись на передку на Донбасі, він зрозумів, що нікому не зможе пояснити, що тут відбувається. І навіть собі не зможе. Хіба що люди побачать це на власні очі й розкажуть про це власною мовою… І він повів їх показувати цю ущелину неперекладності, життя на кордоні з війною.
"Мартин"

Шрами прикрашають жінок

Богородице древа сухого

Дуже легко – не розуміти. Чи то людей, чи то себе, чи то – учасників сюжетних колізій та колій оповідань, враховуючи, хто в основному є головними героями казок. Але чи не кожного з них легко упізнати. Хай принципова неперекладність й залишається незмінною для будь-якого поліглота – це ж не питання відсутності носіїв мови чи надміру складної граматики. І це не питання принциповості як такої. Це взагалі не питання, якщо вже так чесно.

Це стан цілковитої чи половинної неможливості повноцінної комунікації, що дуже точно вловив Мартин. Але впізнавати цю неперекладність можна будь-якою мовою світу.

Батьки забраного солдатами хлопчика, скупо й загально відповідаючи на його незручні запитання. Закостенілі жителі майже постійно оточеного чужим військом міста, звиклі до цього стану напіввійни.

Але в час війни назовні жінки не кровлять,
а тоді й біля серця стає кровотік грудками.
І якщо залишаються сироти – немовлятами
біла місячна грудь відціджує молока

Або ж: заздрісні жінки й завжди схвильовані, небайдужі, до дівочої краси чоловіки з оповідання "Море нас поглинуло".

Бо краса тієї жінки, Коштани, місцевої Богородиці, коханки диктатора, який з віком почав надавати перевагу полюванню зі своїми хортами, аніж одноманітним любощам, зводила з розуму й заворожувала. А ще – дратувала: недосяжністю та забороненістю.

Такі люди зазвичай найгріховніші та найсвятіші, прокляті та найнещасніші, і не так важливо, зробили вони що-небудь для цього "статусу", чи ні. Не дарма ж саме Коштана виконувала конкретну роль в ритуалі місцевих вірян, будучи чужинкою.

Або, продовжуючи, вагітні жінки з оповідання "Хлопчик і син", які згорблено шкандибають з округлими животами на високу храмову гору.

Ходжу заради дитини! – кричали вони у відповідь тим, хто дивувався такому ризику: двісті крутих сходинок вгору, спека, вагота. І кричали вони з тим святим материнським переконанням, мовляв, тільки я знаю, як буде найкраще для моєї дитини, зазвичай не знаючи, що для себе самої буде найкращим.

Переносити свою неспроможність "знати" на когось іншого, з усім супутнім комплектом комплексів та провин. Така дрібниця сюжету, але якщо роззирнутися: пострадянський простір, майже 30 років потому, уже 3(?) революції, 1 війна, 1 анексія – а хто знав, знає чи знатиме, як було б краще для себе, дітей чи країни? І хто зробив те, що вийшло?

Або ревні віряни звичайного селища, вороже налаштовані проти ікони "чорної Мадонни", чорної Богородиці, яку привіз герой оповідання "Лілабела". Ікона як ікона – тільки що "чорна". Але ні. От хай собі там і малюють, скільки захочуть, а нам не треба, – як одна з квінтесенцій неперекладності. Ота неперекладна відстань між будь-яким тут і будь-яким там, навіть якщо це відстань між двома людьми в одному ліжку чи колір шкіри лику святих на іконі.

І дарма їм що-небудь пояснювати чи розповідати про далеку Ефіопію, про дитинне християнство тих давніх часів, коли ще не було інституту церкви як такого: владного, впливового і патріархального. Святі, натомість, досі можуть зазнати гоніння не через свої вчинки чи переконання, а через колір шкіри – чи стать.

Не було ще Канону, інтерпретувати який, розуміти інакше, деконструювати його – гріх, більший од будь-яких гріхопадінь разом узятих. Канон як Закони в інтерпретації Кафки: мовляв, існують вони чи ні – це теж ще питання.

Просто стало традицією вважати, що вони існують, але звідки? Хто їх встановлює? Пише? Кого вони захищають? Хто їх тлумачить? Особливо в контексті ледь не будь-яких законодавчих змін в Україні. Легалізація зброї, проституція, наркотики, малий та середній бізнес чи аборти – богоматір, наприклад, вибору щодо останнього не мала.

На ілюстрації – Ченстоховська ікона Божої Матері. За переказами, її написав апостол Лука на кришці стола Святого сімейства, в Сіонській світлиці.

Цей страх перед іншим, принципове накладання негативного тавра чи досвіду на все чуже й незрозуміле, тобто потенційно вороже – ентропія неперекладності. Якщо тільки це чуже не стає практично вигідним та корисним.

Таким вигідним, що навіть спершу відкинута чужість уже не проблема, чужість ніби зникає і перетворюється у знайоме, але триває так лише до певного часу… Цікаво прочитувати у казках виразні риси соціуму, в якому живуть чи із яким зіштовхуються персонажі казок. Порівнювати з власним щоденним досвідом.

До слова, про маргіналів. Насправді, саме вони й є головними персонажами. Чого вартий один тільки внук нациста й син лікаря: лікаря, який заробляв на життя нелегальними абортами. І цьому нещасному нащадкові таких мужів довелось приймати пологи дитини, яку, як виявилося, слід було рятувати кесаревим. Але всі ті віряни, вагітні жінки, випадкові знайомі, сусіди, умовно кажучи, натовп – здебільшого, загальний "персонаж", частка ландшафту, одна із його неперекладностей, яка не лише не усвідомлює своєї неперекладності для інших й неперекладність інших – для себе. Вона її тільки поглиблює, множить.

Головними ж стають герої, яких у реальному житті, здебільшого, одразу вирізняють, оминають на вулицях, відводять від них погляди. Не тому, що вони "погані" – це необов'язкова риса. І бути добрими теж не всім їм хочеться чи вдається. Просто якось вже так повелося, що чим більше хтось вирізняється, тим більше неприязні та нерозуміння він отримує незалежно від етичності чи моральності своїх дії.

Чим більше хтось відрізняється, чим більшим йде розрив між та поздовж – тим більшою є вага неперекладності, ношеної у собі, тим більше вона розриває той шов, розширяючи та поглиблюючи ущелину неперекладності.

Жодна любов не минає безслідно

Я любила цю жінку. Ми з нею перебули
галасливе тривання інших

Однією з наскрізних неперекладностей, яка зустрічається так чи інакше у кожній казці – є любов. Іншою ж такою неперекладністю є війна. Обидві ці неперекладності, обидва рефрени проявляються через найрізноманітніші форми.

І тут слід згадати, що деякі персонажі казок не те, що не могли визначитися зі своєю статтю – чи ґендерною роллю. Радше навпаки – це інші не могли визначитись з їхньою статтю. Не зі своєю, а з чужою, зі статтю когось Іншого, деформуючи образ, реальність, сюжет або психіку.

Неперекладність та ворожість, чужість, відчуження будь-якого незрозумілого Іншого або усіх Інших разом узятих – не тільки в оповіданнях, але й в соціумі країни – це також поняття ґендерності. А від так – право на самовизначення й свободу. А тільки скажи комусь, мовляв, ґендер і стать – це також всього лиш певні форми, а не сакральні незмінності.

А любов? А любов не знає обмежень форми, у яку нас поміщено. Вона просто не зауважує форми, одразу наче проникає всередину і дише самою невидимою для ока суттю речей та явищ. А вже потім встигає прийняти й саму форму, якою б химерною вона не здавалася. Любов не обирає... Не знає меж і не спиняється.
"Вітер у порожній очниці"

І собака сказав: насправді ти не обираєш
ані свого дихання, ні свого чоловіка,
вдихаєш – і видихаєш, доки в світі є місце на видих

Так, вони зробили мені гірше, ніж могли зробити самотнє дитинство, голод, людська злість, жебракування, і ночівлі в траві просто неба. Вони завжди хотіли сина. І, нікому не сказавши, що прийняли у свій дім дівчинку-сирітку, виростили з мене сина, починає говорити героїня оповідання "Вода".

Виростаючи в умовах постійної облоги, війни – або пам’яті про війну, що іноді буває куди гірше, вона запам’ятала далеко не найкращі речі: наприклад, що забуття пожирало найбільше золота.

Коли виросла і усвідомила власну неперекладність навіть мовам батьків, то закохалася у завойовника й вбивцю свого народу. Зокрема й тому, що він говорив нашою мовою й був хворий.

Ці спогади замінили нам хребти і частково – повітря. Якими будуть легені, дихаючи таким киснем, навіть якщо не курити?

Якою виросте людна, якщо намагатись виховувати її всупереч тому, з чого ця людина складається й росте. Якщо заперечувати те невеличке, але незамінне, неперекладне, що вона у собі містить?

В цьому місті, неприступному, але майже завжди оточеному яким-небудь військом, усі завше знали, як має бути і як буде краще, опираючись на досвід того, як було. А чи було правильно? Хто інтерпретує Закони?

А ще: шрами прикрашають чоловіків: що це? Аксіома? Правило? Іронія? Вимога? Виправдання? Невже будь-яке відхилення чи деформація вимагають обов’язкового виправдання виправдання перед ким? Чому б, у такому випадку, не йти далі: шрами прикрашають жінок? Хто і для кого має бути слабким чи сильним?

Хто інтерпретує Закони?

Нав’язле на зубах переконання стверджує що шрами прикрашають чоловіків. Але якщо виходити з того, що земля – жінка, яка доля чекає на жінку з таким пошрамованим лицем? Доступна коханка для всіх? Очільниця наркокарателю? Vagina denata, що пережовує чоловіків покоління за поколінням і вагітніє мертвими? Чи все-таки земля – чоловік, хоч і наділений виразно ремінними рисами?
"Мартин"

Дуже витончений вивих в світлі сучасності – вивих, який стає вправлянням кістки на місце, якщо тільки правильно за усі кінцівки вхопитися. Питання не в тім, щоб "поміняти стать", а в тім, щоб відповідати вже наявній статі, "своїй статі", не відкидаючи жодної риси тільки тому, що це не відповідає зовнішнім характеристикам, нав’язаним соціуму соціумом.

Чи не найпрекрасніше у подібних суперечках – аргументація. Чоловіче й жіноче, фемінне і маскулінне, неправильне і природне – речі взаємопов’язані, нерозривні й неоднозначні. Але де та межа, де лінія, яка б так чітко усе обвела, нікого не перекресливши? Хто знає точно – але знає, а не просто хоче, щоби так чи інакше було? Видаючи свою неперекладність за істину, а чужу – за гріховність.

Дім

Домівка усе ще можлива там, де сушать на дворі білизну

Зрештою, повертаючись і завершуючи, чому б не сказати, що неперекладність – двосічна. Неперекладність можна використовувати як спосіб шукання нових шляхів для порозуміння.

Себто вона, неперекладність, також може бути демаркаційною лінією, кордоном, межею між всіма іншими неперекладностями. Неперекладність коханців одне одному, неперекладність батьків і дітей, неперекладність чоловічого і жіночого, неперекладність минулого і майбутнього.

Неперекладність як науковий метод. Укладати словники з неперекладностей, альманахи, картографічні мапи. І не для того, щоб визначати ворогів чи інших. А для фіксації переходів між територіями тих чи інших неперкладностей, не проводячи вздовж кожної лінії колючий дріт під напругою.

Щоб, принаймні, знати, позначити ті точки перетину, де ми залишаємось: чи ще просто, поки що, неперекладеними, чи то все ж таки остаточно – неперекладними.

Прощання – це хліб , що на зламі стається плоттю
і ніколи не припиняє кривавити

Фото: Йосип "НеСталін"