Рефн: Тільки "Канни" та Бог пробачать невиправдану жорстокість
Чиїсь червоні кеди, десь бруківкою біжить дівчина, хтось добиває когось за рогом вулиці…Під кожен кадр змінюється музика, настрій та темп.
Ласкаво просимо до брудної датської реальності - говорить, чи то пак шепче, нам Ніколас Віндінг Рефн, котрий добре знає де, коли і на якій вулиці Копенгагена проллється чергова безглузда кров. Ніколас Віндінг Рефн – датський варіант Гая Річі – лише брутальніше, реалістично і майже без жартів. Цього року в Каннах його чергова бандитська сага "Тільки Бог пробачить" боротиметься за "Золоту пальмову гілку". Проте, зважаючи на те, що подібна робота Рефна вже вдостоїлась нагороди "Канн" 2 роки тому, можна лише гадати – чи сприйме фестиваль нову дозу неприборканого насильства.
В світ кіно Ніколас Віндінг прийшов з фільмом "Дилер", який згодом стає трилогією. Доволі проста історія дрібних наркодилерів Копенгагена, для яких наркота – не джерело захмарних достатків, а просто спосіб виживання. Кожен з героїв, чи то продавець кокаїну, чи то проститутка, чи то постачальник "зоряного пилу", чи навіть полісмен – існують завдяки щасливому випадку з постійним усвідомленням того, що в один прекрасний день вони не вернуться додому. Проте, Рефн зображає своїх бандитів з людським обличчям: вони вправляються в куховарстві, ходять в кіно, розмовляють про мрії.
У фільмі панує вірус самознищення : друзі-накродилери стараються вбити одне одного, їх хоче вбити поліція, і всім бажає померти кохана головного героя, давно приречена на смерть наркоманка.
Далі у Рефна з’являється інша робота, дуже схожа за тематикою до передньої, - фільм "Той, що стікає кров’ю". У цій картині герої мимоволі попадають в світ дрібної злочинності. В результаті – хтось вбитий, хтось висить догори ногами, стікаючи кров’ю, а когось насильно заражають ВІЛ-інфекцією. Що поробиш – сам поліз, сам і плати.
До речі, саме в цій картині Ніколас відкриває свою істинну любов до кіно. Адже, фільм починається зі сцени у відеопрокаті, де один з головних героїв перераховує метрів світового кінематографу, котрі, очевидно, є улюбленими для режисера.
Загалом, перші фільми Рефна – це майже документальне зображення життя "маленького злочинця". Дуже реалістичне, брудне – "кіно в стилі хард-кор". Можливо, так виходить через брак коштів, чи досвіду, а, може, пошук власного стилю.
Хоча, саме у перших фільмах замість красивої картинки Рефн розкриває досить глибокі проблеми, такі, як вічне взаємне приниження. Головний герой завжди принижує кохану, все це супроводжується помстою , чи то самої коханки, чи то життя.
Ключовою проблемою у ранній фільмографії Рефна стає чоловіча нікчемність. Його головний герой завжди до жалюгідності наляканий за свою "шкуру", і, як безвольна тварина, борсається в калюжах власної крові та хапається за найменшу можливість вижити.
Якісне у всіх сенсах кіно у Рефна починається з "Бронсона". Саме з цього фільму Рефн заявляє про себе, як режисер особливого стилю. Бо стиль тут у всьому: в колористиці, музиці і, звісно, в неперевершеній грі Тома Харді. Головний герой Чарлі Бронсон поєднує в собі неприборкану жорстокість, безпосередність, жагу до життя, талант та багате почуття гумору.
Життя Бронсона – наче віртуозна гра на сцені, хоча, насправді, він все життя проводить у в’язниці та психлікарні. Але йому весело – його здорове тіло та легкий характер долають будь-які труднощі.
"Бронсон" – тонка сатира на тюремну та судову систему, адже на Чарлі Бронсона так і на знаходиться управи, він продовжує сміятись всім в обличчя, навіть з вибитими зубами…
Зрештою, Рефн у "Бронсоні" насміхається сам із себе, адже – це фільм пародія, фільм – фікція, ніби і є кримінал, проте невідомо за що,бо головний герой попадає в тюрму за хуліганство, ніби і є кров та насильство, проте Бронсон так нікого і не вбиває, нібито тюрма, а головний герой, наче, на сцені театру. Ніби і смішно, а після фільму мурашки по спині…
На один фільм Ніколас дозволяє собі знову кинутись у "крайнощі кривого місива людських тіл". "Вальгала. Сага про вікінга" – фільм з абсолютно необґрунтованими звірствами. На що Рьофн сміється і каже: "Мистецтво – це завжди насильство. Як бачите - в мене до насильства якийсь особливий фетиш…"
Проте, Рефн все ж таки закріплюється в кінематографії як режисер стильної бандитської саги. І тут в пригоді стає фільм "Драйв". У "Драйві" режисер врахував все. Знову прекрасна колористика, трохи жорстокий сюжет, медитативна музика. Звичайно, цього не могли не помітити в "Каннах". Отак Рефн отримує в 2011 році "Пальмову гілку" як найкращий режисер.
"Драйв" – фільм-картинка, там красиве все: і яскраві кольори, і обличчя героїв, і плавно перетікаючі кадри. Хоча, саме акторська гра здається найменшим, що може захопити у фільмі : Раян Гослінг ( головний герой і цьогорічного фільму Рефна) та Кері Маліган просто присутні на екрані, вони частина ідеально придуманої картинки. Вже у "Драйві" Рефн кардильно змінює хартер головного героя – тут він абсолютно велична постать, справжній чоловік-захисник, чиє кам’яне, проте дуже добре обличчя
Можливо, давши акцент на вигляд фільму, Рефн призабув про його смислове наповнення, у чому і звинувачують його нову картину "Тільки Бог пробачить", яку днями презентували в Каннах. Час покаже. Побачимо, чи і цього разу "Канни" простять Ніколасу Віндінгу чергове загравання з найтемнішими сторонами людської душі.