Ласкаво просимо до брудної датської реальності - говорить, чи то пак шепче, нам Ніколас Віндінг Рефн, котрий добре знає де, коли і на якій вулиці Копенгагена проллється чергова безглузда кров. Ніколас Віндінг Рефн – датський варіант Гая Річі – лише брутальніше, реалістично і майже без жартів. Цього року в Каннах його чергова бандитська сага "Тільки Бог пробачить" боротиметься за "Золоту пальмову гілку". Проте, зважаючи на те, що подібна робота Рефна вже вдостоїлась нагороди "Канн" 2 роки тому, можна лише гадати – чи сприйме фестиваль нову дозу неприборканого насильства.
В світ кіно Ніколас Віндінг прийшов з фільмом "Дилер", який згодом стає трилогією. Доволі проста історія дрібних наркодилерів Копенгагена, для яких наркота – не джерело захмарних достатків, а просто спосіб виживання. Кожен з героїв, чи то продавець кокаїну, чи то проститутка, чи то постачальник "зоряного пилу", чи навіть полісмен – існують завдяки щасливому випадку з постійним усвідомленням того, що в один прекрасний день вони не вернуться додому. Проте, Рефн зображає своїх бандитів з людським обличчям: вони вправляються в куховарстві, ходять в кіно, розмовляють про мрії.
У фільмі панує вірус самознищення : друзі-накродилери стараються вбити одне одного, їх хоче вбити поліція, і всім бажає померти кохана головного героя, давно приречена на смерть наркоманка.
Далі у Рефна з’являється інша робота, дуже схожа за тематикою до передньої, - фільм "Той, що стікає кров’ю". У цій картині герої мимоволі попадають в світ дрібної злочинності. В результаті – хтось вбитий, хтось висить догори ногами, стікаючи кров’ю, а когось насильно заражають ВІЛ-інфекцією. Що поробиш – сам поліз, сам і плати.
До речі, саме в цій картині Ніколас відкриває свою істинну любов до кіно. Адже, фільм починається зі сцени у відеопрокаті, де один з головних героїв перераховує метрів світового кінематографу, котрі, очевидно, є улюбленими для режисера.
Загалом, перші фільми Рефна – це майже документальне зображення життя "маленького злочинця". Дуже реалістичне, брудне – "кіно в стилі хард-кор". Можливо, так виходить через брак коштів, чи досвіду, а, може, пошук власного стилю.
Хоча, саме у перших фільмах замість красивої картинки Рефн розкриває досить глибокі проблеми, такі, як вічне взаємне приниження. Головний герой завжди принижує кохану, все це супроводжується помстою , чи то самої коханки, чи то життя.
Ключовою проблемою у ранній фільмографії Рефна стає чоловіча нікчемність. Його головний герой завжди до жалюгідності наляканий за свою "шкуру", і, як безвольна тварина, борсається в калюжах власної крові та хапається за найменшу можливість вижити.
Якісне у всіх сенсах кіно у Рефна починається з "Бронсона". Саме з цього фільму Рефн заявляє про себе, як режисер особливого стилю. Бо стиль тут у всьому: в колористиці, музиці і, звісно, в неперевершеній грі Тома Харді. Головний герой Чарлі Бронсон поєднує в собі неприборкану жорстокість, безпосередність, жагу до життя, талант та багате почуття гумору.
Життя Бронсона – наче віртуозна гра на сцені, хоча, насправді, він все життя проводить у в’язниці та психлікарні. Але йому весело – його здорове тіло та легкий характер долають будь-які труднощі.
"Бронсон" – тонка сатира на тюремну та судову систему, адже на Чарлі Бронсона так і на знаходиться управи, він продовжує сміятись всім в обличчя, навіть з вибитими зубами…
Зрештою, Рефн у "Бронсоні" насміхається сам із себе, адже – це фільм пародія, фільм – фікція, ніби і є кримінал, проте невідомо за що,бо головний герой попадає в тюрму за хуліганство, ніби і є кров та насильство, проте Бронсон так нікого і не вбиває, нібито тюрма, а головний герой, наче, на сцені театру. Ніби і смішно, а після фільму мурашки по спині…
На один фільм Ніколас дозволяє собі знову кинутись у "крайнощі кривого місива людських тіл". "Вальгала. Сага про вікінга" – фільм з абсолютно необґрунтованими звірствами. На що Рьофн сміється і каже: "Мистецтво – це завжди насильство. Як бачите - в мене до насильства якийсь особливий фетиш…"
Проте, Рефн все ж таки закріплюється в кінематографії як режисер стильної бандитської саги. І тут в пригоді стає фільм "Драйв". У "Драйві" режисер врахував все. Знову прекрасна колористика, трохи жорстокий сюжет, медитативна музика. Звичайно, цього не могли не помітити в "Каннах". Отак Рефн отримує в 2011 році "Пальмову гілку" як найкращий режисер.
"Драйв" – фільм-картинка, там красиве все: і яскраві кольори, і обличчя героїв, і плавно перетікаючі кадри. Хоча, саме акторська гра здається найменшим, що може захопити у фільмі : Раян Гослінг ( головний герой і цьогорічного фільму Рефна) та Кері Маліган просто присутні на екрані, вони частина ідеально придуманої картинки. Вже у "Драйві" Рефн кардильно змінює хартер головного героя – тут він абсолютно велична постать, справжній чоловік-захисник, чиє кам’яне, проте дуже добре обличчя
Можливо, давши акцент на вигляд фільму, Рефн призабув про його смислове наповнення, у чому і звинувачують його нову картину "Тільки Бог пробачить", яку днями презентували в Каннах. Час покаже. Побачимо, чи і цього разу "Канни" простять Ніколасу Віндінгу чергове загравання з найтемнішими сторонами людської душі.