Король вважав себе скляним і боявся розбитися: що сталося з Карлом VI

Схожі переконання згодом описували лікарі в різних країнах Європи. Люди вважали скляними себе або окремі частини тіла й підлаштовували під цей страх повсякденне життя: уникали дотиків, відмовлялися ходити чи боялися сісти.

Хто вважав себе зробленим зі скла?

Одним із найвідоміших прикладів "скляного марення" стала історія Карла VI, розповідає Тамара Сандерсон в есе для. Опис його поведінки залишив Енеа Сільвіо Пікколоміні, майбутній папа Пій II: король часом вважав себе скляним, не дозволяв торкатися до себе й намагався вберегтися від будь-якого поштовху, зазначає Рublic domainre view.

Історія французького короля, який вважав себе скляним / Фото Wikimedia

Залізні стрижні в одязі мали зміцнити тіло й запобігти його руйнуванню. Це переконання було одним з епізодів тривалих порушень стану короля, які чергувалися з періодами прояснення. У наступні століття подібні історії потрапляли до медичних трактатів.

Французький лікар Андре Дю Лоран описував пацієнта, який вважав свої ноги скляними й відмовлявся ходити. Інший чоловік уявляв себе скляним глечиком і спав у соломі, побоюючись розбитися. В окремих записах ішлося про людей, які боялися сісти через переконання, що їхні сідниці зроблені зі скла.

Образ став настільки впізнаваним, що з’явився в літературі. У новелі Мігеля де Сервантеса "El licenciado Vidriera", опублікованій 1613 року, герой переконаний, що має скляне тіло. Він уникає фізичного контакту й поводиться так, наче звичайні речі навколо можуть його знищити. Водночас дослідники наголошують: у текстах тієї доби медичні описи, перекази та художні сюжети часто перепліталися.

Чому люди боялися перетворитися саме на скло?

Одне з пояснень пов’язане з тим, яке місце скло посідало в тогочасному світі. Воно могло бути дорогим, витонченим і майже прозорим, але водночас легко руйнувалося. Окуляри, а згодом телескопи та мікроскопи розширювали можливості людського зору, роблячи цей матеріал дедалі важливішим. Інша гіпотеза стосується поширення історій про "скляних людей".

Освічені європейці читали медичні трактати, знали літературні сюжети й могли запозичувати вже знайомий образ. Дослідниця Джилл Спік розглядала такі переконання в контексті культури, у якій вони були описані. Сандерсон пропонує бачити в "скляному маренні" своєрідну мову вразливості. У її прочитанні скляне тіло могло виражати страх перед чужим втручанням, тиском і вимогами оточення.

Це пояснення залишається інтерпретацією історичних свідчень: установити одну причину для всіх описаних людей неможливо. З часом згадки про "скляне марення" в медичних записах стали рідшими. Натомість нові технології давали інші образи: 1919 року психіатр Віктор Тауск описував пацієнтів, які вважали, що невидимі апарати передають сигнали, читають їхні думки та керують рухами.