Психологиня Анна Римаренко у книжці "Я живу в цьому тілі", що вийшла у видавництві "СІМІО", пояснює, звідки береться ця звичка, чому самокритика не завжди допомагає розвиватися та як перестати відкладати повноцінне життя до моменту, коли нарешті станеш "ідеальною".
Коли самокритика маскується під мотивацію
Ми звикли думати, що без суворого внутрішнього голосу не буде результатів. Мовляв, саме невдоволення собою змушує більше працювати, займатися спортом і вчитися. Але є різниця між конструктивною оцінкою своїх дій і постійним знеціненням.
Конструктивна критика допомагає помітити помилку й виправити її. Токсична – змушує почуватися недостатньо хорошою людиною, навіть коли все вдалося.
На відміну від конструктивного внутрішнього критика, іншому не важливий твій добробут, розвиток, успіх. Він знецінює, виснажує, зупиняє від діяльності,
– пише Анна Римаренко.
Звідки береться цей голос? Часто він формується ще в дитинстві – з батьківських зауважень, порівнянь з іншими та шкільних насмішок. Згодом чужі оцінки стають частиною нашого ставлення до себе.
Проблема в тому, що внутрішньому критику неможливо догодити. Щойно досягнута одна мета, він знаходить наступну причину для невдоволення.
Зверніть увагу, книжку можна придбати онлайн на сайті видавництва "СІМІО" за посиланням.
Чому ми постійно незадоволені своїм тілом?
Тіло часто стає головною мішенню внутрішньої критики. Його можна вимірювати, порівнювати з чужими фотографіями й нескінченно намагатися змінити. Але невдоволення зовнішністю не завжди пов'язане саме із зовнішністю.
Дуже часто невдоволення тілом – це не про тіло. Це про тривогу, самотність, страх, невдоволення роботою чи стосунками,
– пояснює авторка.
Коли в житті бракує відчуття контролю, здається, що хоча б власну зовнішність можна довести до ладу. Проте це не розв'язує проблем, які стоять за невдоволенням собою. До того ж ми постійно бачимо відредаговані фотографії, ідеальне освітлення та обличчя, покращені фільтрами.
На їхньому тлі звичайна зовнішність може здаватися недосконалою, хоча порівняння від самого початку несправедливе.
Анна Римаренко та її книга / фото надані авторкою
Як чужі погляди впливають на нашу самооцінку?
Якщо людина переконана, що з її зовнішністю щось не так, вона може сприймати навіть нейтральну реакцію інших як доказ власних недоліків.
Анна Римаренко згадує експеримент психологів Роберта Клека й Аніти Сторк 1980 року. Учасницям наносили на обличчя помітний шрам, а потім непомітно прибирали його перед спілкуванням з іншими людьми.
Попри це, жінки вважали, що співрозмовники звертають увагу на їхню нібито ваду. Цей приклад показує, наскільки сильно наші очікування можуть впливати на сприйняття чужої поведінки. Ми помічаємо не лише те, що відбувається насправді, а й те, чого боїмося.
Як перестати відкладати життя до кращих часів?
Одна з головних думок книжки – не потрібно чекати на ідеальну зовнішність, щоб дозволити собі жити повноцінно. Не обов'язково спершу схуднути, позбутися всіх недоліків чи навчитися подобатися собі на кожній фотографії.
Авторка пропонує починати з простих речей: звертати увагу на втому, голод і власні потреби, не карати себе за зовнішність та перевіряти, чи справді самокритичні думки допомагають.
Якщо думка про самовдосконалення додає сил і цікавості, вона може бути корисною. Якщо натомість викликає сором, тривогу й бажання сховатися, варто замислитися, чи не перетворився розвиток на покарання.
Книжка, яка пережила пожежу
Історія самої книжки "Я живу в цьому тілі" теж виявилася непростою. Перший наклад згорів під час пожежі після російського удару по друкарні "Конві".
Проте завдяки підтримці партнерів видання вдалося надрукувати повторно. Зокрема, до цього долучився бренд професійної доглядової косметики VK cosmetics.
Книжка Анни Римаренко нагадує: турбота про себе не має бути винагородою за досягнення певного ідеалу. Не потрібно спочатку стати іншою людиною, щоб заслужити повагу до себе. Жити, дбати про себе й отримувати задоволення від життя можна вже зараз.