Мова йде про Партію Регіонів та наближених до неї олігархів і її легалізовану в парламенті фракцію Опозиційного блоку.

Те, що проукраїнські партії воліють мовчати про окуповані території, віддаючи трибуну проросійським агентам та популістам, — створює необхідну для Путіна та його поплічників медіа-картинку, мовляв, дивіться — тільки олігархічним власникам Донбасу не байдуже на майбутнє цілого краю. Це небезпечна тенденція, яка свідчить про політичну короткозорість. За яку вже давно настала політична та історична відповідальність.

Я переконаний, що наразі ми вперше за більш ніж двадцятилітню історію державності маємо прецедент, коли мешканці Донецької та Луганської області, особливо ті, хто покинув власні домівки від війни, можуть не просто змінити свої політичні вподобання та геополітичні смаки, а стати виборцями проукраїнської, проєвропейської та навіть проатлантичної сили. Як би парадоксально це не звучало, війна Росії проти України принесла чимало підстав для переоцінки політичних переконань.

Чому важливо говорити на цю тему саме зараз, коли минув практично рік з моменту захоплення російськими спецслужбами та колаборантами? Тому, що в історії з окупацією Донецька наразі більше міфічного, ніж реального, що активно використовується як зовнішнім, так і внутрішнім ворогом.

Перша правда, про яку мусить почути суспільство, причому почути не від соціологів, істориків чи громадських діячів, а від речників Служби безпеки України, Ради національної безпеки та оборони України — це інформація про те, яким чином відбувалася спецоперація з окупації частини Донецької та Луганської області.

Частина зацікавлених осіб мала змогу подивитися російський пропагандистський фільм, присвячений плануванню захоплення Верховної Ради Криму та участі російських агентів впливу та армійського спецназу в примушуванні до приєднання до РФ. Але ніхто не поставив питання, чому практично одразу після закінчення окупації Крима величезна частина т.зв. “спеціалістів з приєднання” вирушила до Донбасу?

Попри те, що є численні свідчення, фото та відеоматеріали, які свідчать про організований та спланований характер заворушень у Донбасі за участі насамперед привезених громадян Російської Федерації, частина політичних сил вперто дезінформує суспільство, виклинаючи всіх без винятку мешканців Донецької та Луганської області у розв`язанні Росією війни з Україною.

Напевно, ми одне з небагатьох суспільств, які в момент реального військового протистояння з сусідньою державою, виявилися цілком інформаційно безборонними не тільки перед потугами гав-ньюс, але і власними медіа, які чимало доклали для дезинтеграції суспільства.

Друга правда, яку суспільство, можливо, не хоче чути і намагається витіснити в своє колективне підсвідоме, — це необхідність критичної оцінки того, що сталося на території АР Крим та Донецької і Луганської області. Насамперед для того, аби не допустити подібних сценаріїв в інших областях України.

Третя правда, від якої нам не втекти, полягає в необхідності обговорення вже тут і тепер того, ким є мешканці окупованих територій. Не тільки для представників медіа, але для цілого українського суспільства.

Як свідчать соціологічні опитування, проведені в березні 2015 року, в суспільстві панує консенсус щодо того, що майбутній Донбас перебуватиме в складі майбутньої України (48% респондентів проти 20% тих, хто вважає, що це будуть незалежні республіки або території, приєднані до Росії (10%).

Отже, ми переконані, що майбутнє окупованих територій, скоріше за все, буде відбуватися в складі унітарної української держави.

Що найцікавіше, половина мешканців окупованих територій Донецької і Луганської області, згідно опитування КМІС, яке було оприлюднене в березні 2015 року, 50% респондентів бачать майбутнє виключно у складі України, а 40% взагалі вважають, що перебування у складі України окупованих областей має бути на минулих засадах і лише 8% бажали би перебувати у складі України на умовах федерації.

Звичайно, є 16% респондентів, які хочуть приєднати окуповані території до Російської Федерації.

Чому ці цифри не стали підставою для широкого обговорення у суспільстві та політичній еліті? Насамперед тому, що вони демонструють небажання мешканців окупованих територій підтримувати ідеї дезінтеграції та від'єднання від України. А це не вкладається у шаблонне мислення, згідно якого на Донбасі “самі себе звоювали”.

Повернімося до центрального питання: мешканці Донбасу — колаборанти?

Як не прикро про це свідчити, поза сумнівами, частина мешканців Донецької та Луганської області, як показує нам географія терактів і Одеської, Харківської та Дніпропетровської області, є такими, що цілком підпадають під визначення помічників та співробітників російських спецслужб та російської армії.

Що ми знаємо про масштаби цієї колаборації? По-перше, як Гіркін, так і Моторола, а також інші військові злочинці, які прибули на Схід для проведення спецоперації не раз висловлювали жаль щодо небажання мешканців Донецької та Луганської області йти до лав терористичних збройних об'єднань. Це факт, який визнають самі терористи.

З іншого боку, найвищий рівень колаборації з російськими агентами досягли місцеві адміністрації, міські ради, величезна частина співробітників СБУ та МВС, які практично одночасно вирішили зрадити Україну.

Що нам робити з колаборантами?

По-перше, варто вже сьогодні створювати громадсько-політичний орган на зразок Комісії з встановлення істини та примирення (Truth and Reconciliation Commission), до складу якого увійшли б не тільки представники громадськості чи речники різних конфесій, а й представники силових органів та медіа.

Цей південноафриканський досвід дозволить нам не тільки дати голос всім жертвам війни у Донбасі, але певною мірою дасть підстави для визначення кола винних і поновлення справедливості.

Попри те, що Комісії з встановлення істини та справедливості різняться за способом дії в кожній країні, я переконаний, що найліпше нам би підійшов досвід Сьєра-Ліоне, коли жертви насильства отримували не тільки визнання вчинених проти них злочинів, а й обов'язкову компенсацію з боку винуватців.

Тобто ми отримуємо механізм не тільки психосоціальної допомоги, але доводимо до того, аби жертви війни отримали правду і право.

По-друге, ми мусимо розуміти, що всі злочини проти людяності, вчинені окупаційною армією РФ і колаборантами, не матимуть терміну давності, але варто вже зараз подбати про механізми покарання колаборантів різних рівнів, від діяльності яких постраждали мешканці цілих сіл, містечок, районів. Це можуть бути різні форми поновлення справедливості — від повної конфіскації майна до пожиттєвої заборони обіймати посади у будь-яких органах влади і т.д.

Заручники, саме цей термін я би виніс у центр дискусії, оскільки як свідчить досвід і Першої і Другої Світової війни, саме таким чином можна позначити мирне населення, яке знаходиться на окупованих територіях.

Якщо нашою метою є визволення заручників від інформаційної, військової та політичної окупації, то ми мусимо говорити про них, як про своїх співгромадян і здійснювати тиск на органи влади з метою інтеграції населення окупованих і навіть визволених територій, якщо ми є прагматиками.

Прагматизм полягає в тому, що маргіналізація населення під окупацією, його зубожіння і вимирання є цілком на руку російському агресору, який волів би, аби голод і злиденність примусили мешканців окупованих територій масово йти до лав озброєних терористів.

Саме тому нам потрібно бути достатньо обережними, коли ми говоримо про виправдані кроки з повернення Донбасу до України. Аби не стати добровільними помічниками Путіна вже у найближчому часі.