ЗВІЛЬНЕННЯ ХЕРСОНА: ЦИВІЛЬНІ

Для Олени Наумової цей ранок нічим не інший за попередні 8 тижнів, які довелось провести тут - у квартирі-сховищі. Тут її не знайдуть росіяни, які давно полюють за нею. Їм поперек горла стали її стріми, які надихали не тільки херсонців в окупації, але і людей на підконтрольній Україні території - Херсон тримається, Олена це доводить. Та вже 8 тижнів у мережі її не видно. Майже ніхто не знає де вона, можливо навіть хвилюється, чи, бува, не вбили її. Їй довелось пережити викрадення. Після допитів та двотижневого голодування виховательку дитячого садочка змусили записати вибачення перед російською армією. А потім її пообіцяли відправити на підконтрольну Україні територію, якщо вона знайде гроші, аби заплатити перевізнику. Та згодом росіяни передумали і вирішили, що самі відвезуть її. У той день в її голові закралась одна тільки думка: “Далі першої лісосмуги вони мене не завезуть”. Аж надто це здавалось правдоподібним після того, як з’явились кадри зі звільненого Ізюма.

Та одного вересневого вечора до Олени навідалися незнайомі їй на той момент люди, але вони добре знали її. Вони були одними із тих, кого надихала Олена та її оптимізм, тому вони вирішили їй допомогти, інсценувавши її викрадення, щоб потім окупанти з ФСБшниками ламали собі голову, хто викрав виховательку. Умова була лише одна - потрібно обірвати контакти з усіма. Це було складно, але іншого вибору не було.

І ось уже 8 тижнів Олена тут. Останні 2 тижні її рідні знають, що вона жива, бо все ж не втрималась і зателефонувала братові з телефона сусідки.

Одному Богові відомо, скільки за ці тижні було страхів та думок. Кожен звук автівки, кожен прохожий, а надто окупанти - все лякало і наводило на думку, що от-от її знайдуть.

На плиті доварювався борщ. Відчиняються двері і перше, що чує Олена “Наші в місті”. Такі очікувані слова стали абсолютним шоком, і Олена не повірила. У цьому шоці єдине, що змогла сказати вихователька: “Ходи їсти борщ”. “ТА ЯКИЙ БОРЩ? НАШІ В МІСТІ!”.

Шок минув. Прийшло усвідомлення й розуміння, що потрібно щось робити. Олена згадала, що в неї вдома є прапори, треба взяти і йти зустрічати тих, на кого тут чекали від лютого. На горищі був один великий синьо-жовтий стяг і кілька маленьких прапорців з садочка. Усе це чекало цього дня. День, який був таким очікуваним, став найбільш несподіваним. Олені часто доводилося переконувати тих, хто вже зневірився, що наші прийдуть, але сама не могла сьогодні повірити в це. Олена з подругами, взявши прапори і квіти, вже поспішала на площу, де було чимало людей і всі як один скандували “ЗСУ! ЗСУ! ЗСУ”.

А неподалік площі тим часом їде вантажівка, яка за кілька годин стане легендою. За її кермом Іяль Ісраелі. 17 років він уже живе тут після переїзду з Ізраїлю, але сьогоднішній день він не забуде ніколи. ЗСУ близько, російська нечисть втікає, а це означає, що місто потрібно почистити. Буквально. Іяль з друзями роз’їжджає по місту вантажівкою АТБ, яка зупиняється біля кожного білборда – з них знімають ті плакати, які залишили росіяни. “Херсон навеки с Россией” - фікція, яка по шматку зникає з вулиць.

Іяль багато чув про те, як українців називають неонацистами і тепер він вже знає, що бачив нацистів в Україні, поки був в окупації. Поки росіяни були в місті, він всіляко долучався до того, аби їхнє життя стало нестерпним тут. І коли колаборанти викрали вантажівки АТБ, Іяль вирішив, що поверне їх. І зараз на одній з них він і їздить по місту. І на ній перший український стяг, який замайорів у Херсоні. Перший прапор свободи на вантажівці компанії, якій Іяль буде вдячним завжди, адже у Херсоні його взяли на роботу в АТБ ще давно без знання мови - його навчали і робили все для того, аби він міг працювати.

На вулицях Іяля зараз зустрічають радісні і подивовані люди. Хто ще не бачив військових в місті, той вже точно був упевнений, що Херсон вільний, якщо сюди вже в’їхало АТБ. Вантажівка заїхала на площу Свободи. Тут ще немає військових, але вже є люди, які чекають на них. Усі в прапорах. Побачивши вантажівку натовп почав скандувати “АТБ! АТБ!”, а коли з неї вийшли чоловіки в балаклавах, люди подумали, що то військові і скандували “ЗСУ!”. Але це ще були не вони.

Та військові вже були у місті. Анастасія Морозова стояла на околиці міста і власним очам не вірила - це ЗСУ. Кілька хвилин тому вона змогла зловити зв’язок і бабуся з Італії зателефонувала їй зі словами “ЗСУ в Херсоні, ви вільні!”, але Анастасія не вірила. А тепер все бачить на власні очі - їде колона з українськими прапорами. Кілька автівок військових уже заїхали в місто, але люди на околиці зібралися, аби зустріти основну колону. Страх, що в місті ще є росіяни і можуть бути бої чи обстріли з протилежного берега, забулися, усе пережите за ці місяці здавалося страшним сном, який скінчився. І ось в’їжджає колона під радісні вигуки людей, які зі сльозами на очах не вірять своєму щастю.

Воїни їхали до центру, тому тих, хто зустрів їх на околиці, вони взяли із собою. Анастасія їхала в одному з позашляховиків. Чи можна було уявити щось більш зворушливе? Вона бачить зараз звільнення міста так, як його бачили військові - зі всіх боків до автівок підходять люди, кожен хоче потиснути руку, подякувати і просто побачити тих, хто звільнив місто.

Ще задовго до звільнення Анастасія з рідними уявляла цей день. Тоді вона казала, що точно не буде святкувань і гулянь, якщо на протилежному березі Дніпра залишатимуться окупанти. Та сьогодні на це вже було байдуже, думати про те, що від загарбників відділяють лише води Дніпра думати не хотілось. Хотілось кричати від радості, плакати та обіймати захисників. І ще більше хотілось, аби це був не сон. А зараз на площі Свободи людей все більше. Більше синьо-жовтих прапорів.

У натовпі на площі є й людина, яка змогла сьогодні нарешті вдихнути на повні груди - ЗСУ в Херсоні, окупанти втекли. Лілія Александрова ще не знає, наскільки відомою вона стане після звільнення рідного міста. Поки тут були окупанти, вона була у підпіллі “Жовтої стрічки”, розклеювала по місту плакати, намальовані від руки, таким чином нагадуючи, що ЗСУ обов’язково повернуться, а Херсон - це Україна. Та діяти в окупації було страшно. І не лише тому, що могли впіймати окупанти під час роботи, але й через те, що колаборантів у місті не бракувало. Нікому не можна було довіряти, але потрібно було діяти.

Уранці вона шукала зв’язок в інші частині міста, куди доводилось іти пішки. Їй потрібен був зв’язок для того, аби, можливо, отримати нове завдання та відзвітувати про виконане. Та тут вона отримала повідомлення від колишнього чоловіка: “ЗСУ в Херсоні, ви вільні”. Але Ліля не вірила. І повертаючись дорогою назад вона вже бачила людей, які з синьо-жовтими прапорами стояли на вулиці, але в це важко було повірити. Тому жінка казала: “Не повірю, поки не побачу”. Довго чекати не довелось, ЗСУ вже були у Херсоні.

Тому наступним пунктом призначення стала площа Свободи.