Різницю видно у всьому. Починаючи від кордону: у поляків дві контрольні інстанції, у нас – мінімум 4 (це якщо просто їхати і не везти щось таке, що потрібно декларувати). Продовжуючи дорогами – польські – рівненькі, наші - як пральна дошка. І закінчуючи поселеннями: польські - з акуратно відремонтованими старими будинками, рівненькими дорогами, чисті і красиві, а в наших містечках і селах красиві хіба що приватні будинки, тоді як архітектурна спадщина – перекошена, з облупленими стінами. Я власне пишу не про великі міста – тут в нас більш-менш порядок, а про маленькі містечка, в яких дуже багато красивих старовинних будинків, але всі вони у такому жалюгідному стані, що аж душа болить.
Окремо зупинюсь на дорогах, точніше на їх ремонті. І в нас і в поляків зараз активно готують шляхи до Євро 2012. У Перемишлі якраз ремонтували одну з центральних вулиць. Мене вразило, як там організували рух для автомобілів на ділянці, яку ремонтували – смуга, якою потрібно їхати відгороджена спеціальними стовпчиками, які відбивають світло, а зверху на них іще блимають лампочки – щоб водії здалеку вночі могли їх побачити. Скрізь купа вказівних знаків – помилково кудись не туди заїхати – нереально. Ну просто рай для водіїв!
А тепер як це робиться у нас. Їдеш собі спокійно трасі і тут – гоп – і траси нема… Жодних попереджувальних знаків, що йде ремонт і треба перелаштуватися на смугу зустрічного руху. Влітаєш на швидкості на ту ділянку, де вже здерли асфальт, матюкаєшся, виїжджаєш на зустрічну і їдеш далі…Це в кращому випадку. Якщо ж перед тим добре розігнатися, то додому можна поїхати на евакуаторі. Які там обгороджування ділянок, де йде ремонт! Ну хіба ще можна зустріти де-не-де діляночки завішені дротами з обдертим целофаном – вони означають, що їхати за цю межу не можна.
Вже якщо зайшла мова про дороги, то не можу не згадати про нашу класику ямкового ремонту. У мене ця картина завжди викликала посмішку. Два дядьки: один з лопатою, а другий з чайничком, біля них - тачка з щебенем. Той, що з лопатою набирає щебінь, кидає в ямку, другий поливає зверху смолою з чайничка. Притоптали ногами, пішли далі – наступну ямку латати… І ніхто не переймається, що після першого ж дощу той щебінь зі смолою зійдуть як сніг навесні.
І ніби люди в нас не дурні, і руки з того ж місця ростуть, що й у тих – закордонних, але щось у нас не клеїться. Нам постійно щось заважає – то грошей нема, то шкода їх тратити на добре діло, то ще якась біда… Але ж за державу обідно.