Почекун, всупереч власній природі, стрімко увірвався у нашу реальність і зручно вмостився всюди, аби надихнути нас на всебічне захоплююче очікування. І ми чекаємо. Ми чекаємо на покращення, на стадіальний курс та результат реформ вже сьогодні. Очікуємо на баржу з кавунами та на прорив різдвяної ялинки до столиці. Чекаємо на цікаві декларації чиновників, де можна знайти сценарії про рюкзаки і рідкісні мощі, та на те, що один Міхо-Карлсон таки стрибне з даху і полетить. Ми чекаємо на нові пригоди Зоряна і Шкіряка, чергові апгрейди образу Надії Савченко та безсмертні цитати Іллі Ківи. На нові удари Парасюка та чергові тички, які отримає Барна. На новий дизайн ковдр, у які урядовці загортатимуться дорогою до залу суду. Нам перехоплює подих від очікування президентства Вакарчука та нового концерту Олега Винника (і навпаки).
Ми намагаємось не робити різких рухів, очікуючи, що через це нападе Путін. Ми очікуємо побачити руку Кремля у кожній надзвичайній ситуації, і зручна кремлівська багаторучка слухняно проявляється скрізь. Ми чекаємо скрізь побачити зраду і очікувано у всьому її знаходимо.
Ми чекаємо на підвищення соціальних стандартів, зарплат та пенсій. На стабілізацію курсу. На винищення корупції. Навіть депутати виходять на мітинги, аби заявити, що вони чекають від влади прийняття тих законів, за які вони самі не голосують.
Ми чекаємо, що скоро прийде хтось великий і сильний та вирішить наші проблеми. Що бійці повернуться з фронту і наведуть лад у політиці. Що з’являться чарівні супергерої, які покарають винних у розстрілах на Майдані, люструють нечесних правоохоронців, викриють всіх ворожих агентів і створять фантастично нову систему. Ми чекаємо, чекаємо, чекаємо… Чекаємо настільки натхненно, що сил на те, аби брати на себе відповідальність щось робити, не залишається.