Різні статки і можливості – це, звичайно, одна з ключових проблем, чому наші пенсіонери не можуть собі дозволити злітати в Париж на вихідні, купити дачу в Іспанії, чи поїхати в подорож Німеччиною. Та чи хочуть пенсіонери пострадянської доби хоча б припускати, що вони могли б жити так само, як німецькі, фінські чи американські?
Насправді, у нас в країні досить незвично бачити бабусь, які катаються на велосипедах і мають гарний макіяж. І не навмисно молодяться, а виглядають так природно, бо люблять і вміють доглядати за собою. Пам’ятаю, як в Чехії побачила бабусю, яка гуляла зі своїм онуком. Вона ззаду виглядала, як 30-річна жінка. І вдягнена була відовідно. Її зелені колготи досі пам’ятаю. А в Португалії літня парочка, яким років по 70-75, мило щебетала у кафе на узбережжі. Жінка виглядала чарівно – легенький макіяж (без надлишку рум’ян), сиве волосся не замальоване у фіолетовий колір, гарні прикраси. А її напарник був підтягнутий і привабливий. Вони пили вино і про щось тихенько говорили.
А наші бабусі перестають за собою слідкувати, максимум після 60 років. Якщо не рахувати того самого фарбування волосся у фіолетовий або "бурячковий" колір. Вони тяжко працювали впродовж всього життя, тому їхні руки покручені роботою, а ноги і спини щоразу нагадують про себе болями. Колись моя бабця показала мені де в неї лежать хустки і сукня для поховання. І розповіла, що відклала трохи грошей на власний похорон. А ще, кожного року на день народження починаються скиглення, про "не доживу до наступного року". І це не лише моя бабця. Це загальні риси більшості українських пенсіонерів.
Не можна їх звинувачувати у тому, що вони ледь ходять, не думають про те, що їхня посмішка може бути гарною і в старості, та вдягаються у речі 50-річної давнини. Серед їхнього покоління не було людей, які не працювали, вірніше, які не "вкалували", бо так було потрібно. Радянське покоління мало чітку впевненість у тому, що їхня пенсія буде забезпеченою.
А зараз, при усіх соціальних програмах, українські пенсіонери стали нікому не потрібними. Вони опинилися за бортом життя, великий вплив на яке має ставлення суспільства до літніх людей. На відміну від західних пенсіонерів, які насолоджуються життям у третьому віці, наші ж – доживають. Бабусі і дідусі нашого суспільства – це люди пострадянської доби, де вони не були індивідуальністю, особистістю. У Радянському союзі не було важливим ані мода, ані стиль, ані краса. Тому і складно уявити наших бабусь, які читали б модні журнали чи ходили б на танці.
Радянські люди жили в іншій системі цінностей. У літньому віці звички змінити неможливо. До того ж, за останні 24 роки життя суттєво змінилося, і саме ті, хто зараз перебуває у пенсійному віці не просто постарішали, вони живуть життям, якого не розуміють.
Проте, без грошей і суспільного розуміння важливе самовизначення, яке у дітей СРСР (тобто, у тих, хто зараз пенсіонер) ампутували від народження. Про вади радянської освіти (яка, зрештою, не була поганою, окрім того, що закопувала індивідуальність під шаром "уровняловки") говорять і сьогодні, адже саме це перша сходинка у життя. Про самоосвіту ніхто не задумувався. Ніхто не міг собі дозволити дізнатися про світ і віднайти себе. Складно було жити не так, як усі. Складно було мати власну, відмінну позицію. Основна відмазка – "а що люди скажуть". У світі ж все кардинально інакше. Там від дитинства всі особистості, які можуть собі дозволити обирати, цікавитися, зрештою, експериментувати.
Знову ж таки, звичайно, на все впливають гроші. У нас в країні усе життя потрібно працювати, щоб вижити, нагодувати сім’ю, виплатити кредит. Коли виростають діти – потрібно допомагати їм, потрібно забезпечити їх житлом і допомагати з їхніми кредитами. А далі онуки... Які подорожі, які пізнання себе і танці? Про які збереження може йти мова, коли пенсії ледь вистачає на елементарні потреби і на онуків.
Неодноразово виникали суперечки і з друзями, і з рідними про те, чому українські жінки, яким за 50, починають вже вважати себе старими. Не всі, звичайно, але трапляється. Старими в тому плані, що це не у їхньому віці носити більш відкритий одяг, ходити на розваги, "забити" на дітей і поїхати у відпустку не на дачу, а на море, або в тур європейськими країнами.
Хоча наступне покоління пенсіонерів починають вже інакше поводитися і сприймати себе, світ та можливості. 24 роки незалежності України подіяли на них інакше, ніж на їхніх батьків, які так і не прийняли "нових розкладів". Майбутнім пенсіонерам вже хочеться якнайдовше виглядати гарними, молодими і доглянутими. У них більше впевненості у собі і яскравіше проявляється індивідуальність. На них впливають діти, які мають змогу вільно (значно вільніше, ніж в СРСР) виїхати за кордон, навчити їх користуватися соцмережами, заводити друзів у різних куточках світу, цікавитися не лише сусідами.
Людина, яка займається спортом, подорожує, має захоплення і активну позицію, і в старості матиме усі ці зацікавлення та прагнутиме пізнавати щось нове. В останню чергу їй захочеться думати про закінчення життя.
Читайте також: Синдром Мауглі: здичавілі діти – реальне і страшне поруч