Шептицький всюди говорив просто — з гуцулами їхнім діалектом, у Львові живою українською. Без схоластичної термінології і церковних догм. І вже, навіть, це було революційним новаторством. Щоб надати українцям більше впевненості у своїх силах, створював нову еліту.
Не важливо, чи то священики, художники, лікарі, вони мали вчитись у кращих університетах Європи. Фінансування брав на себе. Ті хто залишалися у Львові — могли відвідувати лекції Таємного університету у підвалах собору святого Юра та приватних квартирах.
Дітям приділяв особливу увагу. Після Першої світової війни у Галичині було понад 20 тисяч сиріт. Одного мільйона доларів вистачило щоб організувати сиротинці при монастирях, декількох його візитів вистачило, щоб ці діти відчули, що знову мають сім'ю. Вони називали Шептицького татом і сміливо звертались на "ти", без зайвих регалій.
Його боялась тільки влада. Через великий авторитет митрополита, не могла відкрито проти нього виступити. Хоча в теках з доносами було чимало приводів. Коли у 1933 році у східній Україні лютував голод, відкрито називав його штучним, писав листи у Ватикан, закликав світову громадськість не мовчати. Він тоді організував потяги із зерном, які, щоправда на кордоні з Радянським союзом ніхто не пропустив.
Читайте також: Хірург українського походження, який став у США національним героєм
Під час Другої світової, не побоявся відкрито виступити й проти фашистських звірств. І це в період, коли навіть Папа Римський вдавав, що не помічає розмаху голокосту. Коли й це залишилось непочутим, наказав переховувати євреїв у монастирях і видавати їм фальшиві свідоцтва про хрещення.
При цьому жив скромно. Улюблена страва — варена картопля і кефір. Продав маєтки, 3 тисячі картин та графську книгозбірню передав у музей, який особисто й створив.
У день похорону митрополита у Львові ходили чутки, що навіть Сталін прислав свій вінок, а за процесією з вікна Картинної галереї спостерігав Микита Хрущов.