"Він був хорошим сином, хорошим батьком, чоловіком, братом. Він дуже дбав свою сім’ю. Він все життя поспішав. Напевно тому, що життя було коротке, тому йому треба було ще багато встигнути", — пригадує мати.
Жінка розповідає, її підтримують зі словами: гордися твій син — герой.
Я горджуся, але воліла б, щоб ця нагорода не була посмертною. Кажуть час рани лікує. Пройшов рік і мені здається, що мою рану вже нічого не залікує,
— каже мати.
Вона пригадує, в той страшний день вона дзвонила до сина, бо відчуття були нехороші.
"Я з ним розмовляла і кажу йому: бережи себе. А він відповів: мамо, скільки того життя", — пригадала мати.
Читайте також: 100 хвилин пам'яті. Анатолій Нечипоренко