Журналісти поспілкувалися з ветеранами і військовими із різним досвідом, історіями та характером і розповідає, які проблеми виникають після повернення з фронту та як ми – суспільство – можемо допомогти із ними впоратись.

Дивіться також "Держава не видасть вам дерев'яну ногу": що потрібно знати про безплатне протезування в Україні

"Армія – це не санаторій"

"Після війни таке відчуття, що ти більше нічого не вмієш. Тільки воювати. А згодом приходить відчуття, що ти і цього не вмієш", – говорить айтівець компанії SoftServe Іван Дурський. Іван провів на фронті пів року, із них чотири місяці – на "нулі". Був старшим стрільцем, а потім – кулеметником. Після поранення ока його звільнили із ЗСУ за станом здоров'я, і він повернувся додому.

Окрім того, що на фронті втрачаються навички із попередньої цивільної роботи, служба в ЗСУ також забирає здоров'я, що впливає на працездатність, говорить Іван Дурський.

Людині щонайменше потрібен стоматолог і сімейний лікар. Потрібно здати аналізи і перевірити здоров'я, тому що на війні його не додається. Здалося б просто відпочити. Хай роботодавець дасть оплачувану відпустку – тиждень, два. Щоб людина просто відіспалася і побула зі своєю сім'єю,
– вважає він.

Іноді проблеми зі здоров'ям значно складніші, і відповідальний за них не лише ветеран. Артем (ім'я змінене з міркувань безпеки) – військовий однієї з десантно-штурмових бригад, доброволець із 2014 року, психолог у цивільному житті. Він каже, що проблеми зі здоров'ям у військових виникають не лише через специфіку роботи, а й через те, що так влаштована система.

По-перше, до ЗСУ мобілізують надто багато людей, що за станом здоров'я не здатні виконувати потрібну там роботу – це можуть бути проблеми із зором, з хребтом, а може бути й алкоголізм. Це не лише не допомагає, а й може загрожувати життю інших.

Військові медики мають надавати допомогу здоровим військовим, а не займатися хворими, яких понабирали ТЦК. Проблема – у ТЦК. Армія – це не санаторій. Там має бути здоровий хлоп, а не однорукий і сліпий,
– говорить Артем.

Ще більші проблеми починаються, коли військовий отримує поранення і потребує реабілітації, розповідає Артем, який сам вже понад рік намагається отримати довідку про обставини поранення – у нього були покалічені обидві ноги.

"Якщо командир подав рапорт, що ти отримав поранення, то можеш потрапити на лікування. Якщо не подав – а багато хто намагається так робити – лікуйся за свій кошт. Каліцтво, отримане на фронті, треба доводити – кожна задіяна в процесі ланка намагається зрізати твої документи. Безліч таких випадків", – розповідає Артем.

Щодо реабілітації військових найбільшою проблемою, на його думку, є відсутність відповідного законодавства і покрокового плану реабілітації. Наразі військові отримують 30-денну реабілітаційну відпустку, до шпиталів їх мали б скеровувати начмеди, частина з яких, знову ж таки, з різних причин цього не робить, говорить Артем. Навіть більше – є випадки, коли у документи військового не вписують отримані на фронті контузії, часто непоодинокі, втрату пальців на руках чи ногах тощо.

"Якщо людина потрапила в госпіталь, це оплачує держава. Якщо ж ні – роби, що хочеш. Я займався реабілітацією побратимів із 2018 року і до лютого 2022, поки знову не пішов у ЗСУ. І я маю сотні прикладів того, як військовий апарат "забиває" на все, і лише завдяки побратимам, волонтерам вдається буквально запхати людину на реабілітацію. Військові частини своїми службовцями не займаються, все тримається на братерстві", – розповідає Артем.

Ще одна проблема – військових із пораненнями або у складному психологічному стані часто замість шпиталів відправляють у казарми в частинах, де вони перебувають із мобілізованими. Це демотивує і погано впливає на бойовий дух.

Відсутність чіткої схеми реабілітації призводить до того, що покинуті самі на себе військові взагалі не мають періоду відновлення. Особливо, якщо ідеться про людину із далекого села, де відсутня фахова медична допомога, а натомість є господарка.

"Людина – звичайний десантник із 2014 року, покалічена, реабілітації не пройшла, їй дають три місяці відпустки. Відновлюйся, як хочеш. Що робить ця людина? Правильно, їде в село, бо хоче побути з дітьми, бо є господарка, бо потрібні гроші – людина думає, як вирішити проблеми, а не про реабілітацію. Загалом закону, плану – немає. Як відновлюватись після контузії, якою має бути реабілітація після полону – це ніде не прописано", – пояснює Артем.

Сумна психологічна допомога

Військових з фронту, які потребують психологічної реабілітації, розповідає Артем, часто повертають назад в частини, де немає ані психологів, ані психіатрів, які мали би надати допомогу і скерувати на реабілітацію.

50% ветеранів в госпіталі – суїцидники. І дехто пробував накласти на себе руки не один раз. Вони потребують допомоги, але бракує фахівців і профільних медикаментів. Психолог не має за свої гроші купувати снодійне пацієнту, а так трапляється,
– говорить Артем.

У тилу також бракує фахівців, які можуть надавати допомогу військовим після звільнення зі ЗСУ.

"До мене щодня скеровують хлопців, я спілкуюсь з ними, поки тут. Люди часто попаяні наглухо. А психолог, який не знає, що таке війна, не може їм допомогти", – каже Артем.

З думкою Артема про психологів з військовим досвідом погоджується Влад, архітектор програмного забезпечення компанії SoftServe, який провів на фронті 9 місяців.

Він розповідає, що в компанії проводили низку психологічних тренінгів для колишніх військових, але запрошений фахівець сам не мав військового досвіду.

"Було так собі", – констатує Влад. Можна прочитати багато фахових книжок, але якщо людина сама не пережила тих емоцій, то не зможе зрозуміти, що відчуває той, хто повернувся з фронту.

Принаймні один раз сходити на прийом до психолога або психотерапевта після повернення з фронту треба, вважає Іван Дурський.

"Хоча б для того, щоб почути, що з тобою все нормально", – говорить він. Сам Іван знайшов психолога, який мав стосунок до війни. Каже, так йому було легше адаптуватися до цивільного життя і роботи.

Це індивідуально. Є люди, які повернулися і ніби нікуди не йшли, просто втомлені і здоров'я попсуте. А є люди, з якими треба попрацювати, щоб вони могли розібратися в собі і визначити, чого вони хочуть від життя,
– каже Іван Дурський.

Деякі психологічні навички, додає він, потрібні й оточенню, в яке повертається військовий. Щонайменше для того, щоб не ставити тригерні питання.

"Людина повертається з місця, де вона працювала виключно на адреналіні, де мозок і тіло були заточені на виживання, щоб через тебе не загинули твої побратими і щоб був виконаний наказ. У цивільному середовищі такої необхідності загалом немає, та мозок все ще заточений на виживання", – пояснює він.

Ось перелік питань і тем, які не радить зачіпати в розмові з військовими Іван Дурський:

Чи ти вбивав? Скільки м**калів поклав? Ти бачив відірвані кінцівки? "Це табу. Якщо людина не хоче сама розповісти – ніколи не питайте".

Розкажи про війну. "Немає слів, щоб розповісти про війну. Я можу розповісти в усіх деталях, але це все одно не передасть того, що є насправді".

Чи потрібен тобі психолог? "Загалом нормальне питання, але його має ставити або побратим, або дуже близька людина. Співробітники – ні. Це особиста справа".

Як відкосити від мобілізації? "Це нонсенс. Це ображає військових".

Дивитися в корінь

Усі троє ветеранів сходяться у тому, що багато проблем військових на фронті і в тилу можна розв'язати через реформу системи територіальних центрів комплектування і соціальної підтримки та військово-лікарських комісій. Це – наріжний камінь. Як і чіткі правила ротації військових.

"Це треба просто знести і побудувати нову систему. Залишимо ТЦК для того, щоб люди могли отримувати посвідчення учасника бойових дій, щоб поранені або родини загиблих могли отримувати виплати. Все. А для мобілізації зробимо окремі рекрутингові центри, як, наприклад, це є у США. У Львові ж прикладом є рекрутинговий центр третьої штурмової бригади", – говорить Влад.

У рекрутинговому центрі можна поспілкуватися з військовими, дізнатися, які є вакансії, чи вони підходять конкретній людині, яка має бажання служити, і всі процеси відбуваються прозоро, на відміну від нинішньої практики.

Не має бути так, як зараз: ти потрапляєш в армію – і далі повний рандом,
– вважає Влад.

Артем додає, що у ТЦК мають працювати люди, які за станом здоров'я не можуть виконувати бойові завдання на фронті. Здорові мають бути на війні, а хворі – в тилу, займатися паперовою та організаційною роботою.

Також реформування потребує система військово-лікарських комісій. ВЛК мають працювати незалежно, говорить Влад, можливо, у приватних клініках, де є можливість справді добре обстежити людину.

"І якщо, наприклад, у людини хвора спина або поганий зір, значить, вона має служити у штабі або у відповідному підрозділі, а не добивати своє здоров'я бронежилетом у 20 кілограмів", – додає він.

Найбільший біль чи не кожного військового та їхніх родин – це невизначеність терміну служби в армії.

Президент каже, що ми будемо воювати довго. Добре. Тоді треба сказати людям, що рік вони в армії, далі – ротація. Мають бути хвилі мобілізації, щоб люди не служили безкінечно. Моїм побратимам, які були зі мною від початку, кажуть, що вони будуть служити до перемоги. А коли вона настане – через рік чи через п'ять – невідомо. Так не має бути,
– говорить Артем.

Це також демотивує тих, хто ще не служив, адже люди не хочуть потрапляти на безстрокову службу без права вибору місця служби за своїми навичками і здібностями.

"Реабілітувати і адаптовувати людей, які п'ять років відслужили в армії, буде дуже важко. Чим більше людина буде служити в армії і відриватися від своєї професії, тим важче їй буде вертатися. Тож потрібно повністю деінсталювати систему ТЦК і зробити нову. А ще, якщо нам треба воювати довго, мають працювати антикорупційні органи", – підсумовує Артем.

Іван Дурський разом із побратимами зараз працює над створенням в Івано-Франківську хабу для ветеранів, військових, їхніх родин і родин загиблих, а також для волонтерів.

У цьому просторі мають бути юристи для допомоги з правовими питаннями і конфліктами, що виникають у стосунках із державним апаратом, реабілітологи і психологи, які допомагатимуть повернутися до цивільного життя. Також це буде місцем спілкування і підтримки один одного.

Я хотів би, щоб в кожному місті було по декілька таких просторів. Вони захищають нас там, а ми мусимо допомогти їм після повернення – це наш обов'язок,
– говорить Іван Дурський.

Стратегічне планування

Портал Work.ua провів дослідження серед роботодавців про те, чи готові вони до повернення військових на роботу. У дослідженні йшлося про потреби ветеранів та перешкоди при працевлаштуванні. Результати презентували у серпні на форумі "Незалежні" від журналу Forbes.

Лише чверть опитаних роботодавців зазначили, що готують програму адаптації майбутнього ветерана до повернення на робоче місце ще від моменту його мобілізації. Ще 34% беруться за таку програму вже по поверненню працівників.

Це пов'язано із відсутністю досвіду та потрібних знань, а також із фінансовими витратами, що не кожен бізнес може на себе взяти. Саме тому роботодавці потребують допомоги від держави і суспільства. Поки що програми адаптації для військових мають переважно великі компанії та компанії з галузі ІТ.

Так, компанія SoftServe мала попередній план на випадок повномасштабного вторгнення Росії в Україну ще у 2021 році.

Компанія сказала: кому потрібен релокейт – допоможемо, хто хоче захищати країну в рядах ЗСУ – рік виплачуватимемо зарплату в повному обсязі. Також компанія пообіцяла тримати місце аж до повернення людини з фронту. Свої обіцянки вона виконала,
– говорить Іван.

Після його повернення з фронту компанія надала оплачувану відпустку і домовилась про повернення на проєкт, де він працював раніше. Колеги допомагали відновити потрібні для роботи навички і супроводжували в процесі. Таке людське ставлення переконало Івана залишитись у компанії, а не шукати іншу роботу.

"Справа не завжди в грошах. У першу чергу ідеться про ставлення. Тут воно показало, що моє майбутнє – в цій компанії", – каже він.

Колега Івана по SoftServe Влад розповідає, що у відділі, де він працював до того, як піти на фронт, після повернення було мало роботи. Тож йому запропонували перейти в інший. Колеги підстраховували і допомагали. За три місяці Влад зрозумів, що все ж хоче повернутися до залучення в компанію клієнтів. Його безболісно відпустили в інший відділ, де колеги знайшли потрібне місце.

Якщо говорити про повернення програмістів, їм потрібна допомога, щоб відновити навички. Потрібна людина, яка проведе програміста після армії новинками в розробці – адже галузь динамічна, постійно все змінюється,
– говорить Влад зі свого досвіду.

Роботодавці, які не мають власних ресурсів для розробки програм з підтримки та адаптації ветеранів, можуть у роботі зі своїми працівниками спиратися на досвід великих компаній, враховуючи особливості своєї роботи. Адже рано чи пізно ветерани будуть на кожній роботі.

Як держава допомагає ветеранам з роботою

У пакеті можливостей для ветеранів і ветеранок від держави є три напрямки – фінансова підтримка на старт або розвиток бізнесу, навчання та зміна професії, забезпечення безбар'єрності на робочих місцях.

Отримати фінансову підтримку на свій бізнес ветерани можуть за державною програмою "Власна справа" або взявши участь в одній із конкурсних програм Українського ветеранського фонду. Державні програми пропонують підтримку на суму від 250 тисяч до 1 мільйона гривень – у залежності від кількості створених робочих місць (зокрема, для інших ветеранів) та досвіду підприємництва.

Державна служба зайнятості пропонує перенавчання в 11 центрах профтехосвіти за 95-ма робітничими спеціальностями. Окрім того, центри зайнятості пропонують 300 освітніх програм для підвищення кваліфікації. Також держава надає ваучери вартістю 27 тисяч гривень на навчання у сфері ІТ, будівництва, транспорту, освіти, медицини тощо (загалом 123 професії).

Ветерани і ветеранки, а також їхні діти, мають право на безоплатне навчання у державних закладах вищої освіти і право на соціальну стипендію у разі відсутності академічної.

Роботодавці ж можуть отримати відшкодування за облаштування робочого місця для людини з інвалідністю – до 100,5 тисяч гривень для працівника з першою групою інвалідності і до 67 тисяч гривень з другою групою.

"Держава сама не зремонтується"

Артем у розмові жорстко критикує не лише ТЦК і ВЛК, а й Міністерство ветеранів. За його словами, під час розробки інституту помічника ветерана, чиновники відкинули більшість пропозицій самих військових. Окрім того, він нарікає на скорочення фінансування ветеранських програм.

Проблема, говорить Артем, у тому, що суспільство мовчки погоджується на таке ставлення держави до ветеранів і до себе замість взяти на себе відповідальність за розв'язання питань у тилу.

Держава сама не зремонтується. Ветерани не наведуть порядок. Вони взяли відповідальність на фронті. Суспільство має взяти відповідальність за ветерана, за тил. Потрібно відстоювати права. А ще – виховувати дітей і молодь. Школярів потрібно водити в госпіталі до військових, залучати молодь до реабілітації – це допомагатиме ветеранам триматися,
– говорить Артем.

Попри всі проблеми і весь біль Артем просить не впадати в депресію, адже зневіра – вбиває, а вижити допомагають віра й ідея.

"На те, що відбувається, потрібно дивитися спокійно. Старий світ вмирає. Це народження нового, і ми – в авангарді нових цінностей. Ми самі обираємо сторону медалі. Потрібно брати відповідальність і робити все, що можемо", – говорить Артем.