Натомість через смертельну навігаційну помилку пілотів, які в умовах щільної хмарності передчасно почали зниження, літак врізався у безіменний пік на висоті понад 4000 метрів. Від удару машина втратила крила та хвостову частину, а понівечений фюзеляж, немов гігантські сани, скотився льодовиком у віддалену долину на висоті 3570 метрів, яку пізніше назвуть Долиною Сліз (Valle de las Lágrimas). Що з людьми сталося далі, 24 Канал розповість трохи докладніше.

Чому крижане пекло Анд не залишило людям іншого вибору, окрім найстрашнішого табу?

З 45 людей на борту 12 загинули у катастрофі або зразу після неї, ще 5 померли до ранку від страшних травм та пронизливого холоду. Ті, хто вижив, опинилися у пастці без теплого одягу, без альпіністського спорядження, без медикаментів і майже без їжі. Навколо них височіли неприступні кам'яні стіни Анд, вкриті вічними снігами, а температура вночі падала до мінус 30 градусів. Почався відлік найдовших 72 днів у їхньому житті.

На 11 день перебування у горах сталося те, що остаточно зламало їхню надію на швидкий порятунок – знайшовши невеликий транзисторний приймач, юнаки почули в ефірі чилійського радіо страшну новину: пошукову операцію офіційно припинено. Світ визнав їх мертвими. Тим часом мізерні запаси їжі – кілька плиток шоколаду, крекери та пару пляшок вина – вичерпалися ще у перші дні.

Організми молодих спортсменів, які щодня боролися з екстремальним холодом, почали буквально поїдати самі себе. Вони намагалися жувати шкіряні ремінці від багажу, бавовну з сидінь, але це лише посилювало агонію. І от саме тоді перед ними постала найстрашніша моральна дилема, яку тільки може підкинути людині доля. Роберто Канесса, студент-медик, першим озвучив те, про що інші боялися навіть думати – єдине джерело білка та енергії, здатне підтримати у них життя, лежить під снігом. І це тіла їхніх загиблих друзів та родичів.

Ця думка здавалася блюзнірством, гріхом, за який немає прощення – проте інстинкт виживання та глибокі теологічні дискусії всередині групи призвели до безпрецедентного пакту. Люди домовилися – якщо хтось із них помре, інші мають повне право використати його тіло заради власного порятунку. Це був не акт дикунства, а найвищий прояв самопожертви та любові до життя – і так канібалізм став їхнім єдиним квитком у майбутнє.

Моторошна історія рейсу 571 в Андах: дивіться відео znrp_

Тим часом гори вимагали нових жертв – 29 жовтня, коли виснажені люди спали у залишках фюзеляжу, зійшла лавина, яка поховала під собою літак та забрала життя ще 8 людей. Ті, хто вижив, провели 3 доби у тісному, темному, заповненому снігом просторі поруч із мертвими, перш ніж змогли пробити вихід назовні. Ця трагедія стала остаточним каталізатором – чекати більше не було сенсу, потрібно було йти по порятунок самостійно.

Як двоє виснажених юнаків змогли перемогти гори та смерть заради порятунку інших?

Після кількох невдалих спроб розвідки, 12 грудня троє найсильніших – Нандо Паррадо, Роберто Канесса та Антоніо Візінтін – вирушили у вирішальну експедицію. Їхнім єдиним захистом від нічних морозів був саморобний спальний мішок, зшитий мідним дротом з ізоляційного матеріалу літака. На третій день важкого підйому хлопці зрозуміли, що шлях буде довшим, ніж очікувалося, і тоді Паррадо відправив Візінтіна назад до фюзеляжу, щоб зберегти його частку провізії для себе та Канесси.

Коли Паррадо нарешті досяг вершини гори Селер на висоті 4650 метрів, він сподівався побачити зелені долини Чилі – натомість перед очима розкинувся безкрайній океан засніжених піків. Це був момент абсолютного відчаю, але саме тоді Нандо сказав Роберто: "Ми можемо повернутися і померти, дивлячись один на одного, або можемо йти на захід і померти, намагаючись вижити". Вони обрали друге.

10 днів двоє юнаків у звичайному регбійному взутті й без жодного альпіністського досвіду долали смертоносні схили, проходячи близько 60 кілометрів гірською місцевістю. 20 грудня, спустившись до долини річки Асуфре, вони побачили на протилежному березі людину на коні – чилійського пастуха Серхіо Каталана, але через гуркіт води люди не могли почути одне одного. Лише наступного ранку Каталан кинув їм через річку камінь із прив'язаними до нього папером і олівцем – і Паррадо написав історичну записку: "Я прийшов від літака, що впав у горах... Нас ще 14 поранених у літаку... Ми слабкі..."

22 та 23 грудня 1972 року чилійські військові гелікоптери евакуювали 14 живих, тобто з 45 пасажирів додому повернулися лише 16. Сьогодні, у 2026 році, через пів століття після трагедії, історія рейсу 571 залишається одним із найвидатніших прикладів людської стійкості в історії – і це не розповідь про канібалізм, як її часто намагалися подати сенсаційні таблоїди, а величний, хоч і моторошний епос про братерство, незламність духу та абсолютну волю до життя.