Цей день, який за, можливо, збігом обставин припав на день народження президента Росії Володимира Путіна, став також історичним вододілом – рубіконом, після якого почалася систематична, холоднокровна кампанія з фізичного знищення незручних для Кремля журналістів. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.

Чому постріли у ліфті у Москві стали точкою неповернення для свободи слова?

Анна Політковська не була першою вбитою репортеркою у пострадянській історії, але саме її вбивство – як показова страта – ознаменувало остаточний перехід режиму до відкритого терору проти свободи преси. Масштаб фігури Політковської був значним – скажімо, для західного світу вона була чи не єдиними надійними очима і вухами у Чечні під час жорстокої Другої чеченської війни.

Поки більшість лояльних медіа слухняно транслювали стерильні пресрелізи російського міністерства оборони, Анна скрупульозно документувала воєнні злочини. Вона писала про систематичні тортури, масові викрадення людей, позасудові страти та створення нелюдських фільтраційних таборів. Її репортажі, перекладені десятками мов і відзначені премією Улофа Пальме та Всесвітньою премією ЮНЕСКО за свободу преси, вщент руйнували офіційний міф про "конституційний порядок", який Москва нібито наводила на Північному Кавказі.

Політковська була феноменально незручною, адже її неможливо було ані купити, ані залякати. При тому вона роками жила під постійним психологічним тиском, зазнавала погроз смертю, пережила незаконне затримання військовими та ледь вижила після спроби отруєння у 2004 році на борту літака, коли летіла висвітлювати теракт у Беслані.

Вбивство Анни стало крижаним сигналом для всього журналістського цеху Росії – відтепер критика вищої влади, розслідування корупції та викриття злочинів силових структур чи оточення Рамзана Кадирова каратимуть смертю. Після 7 жовтня 2006 року глибока самоцензура у російських медіа перетворилася на базовий інструмент фізичного виживання, а незалежна журналістика почала свій трагічний шлях до повної маргіналізації.

Найважливіше про Анну Політковську та її вбивство у 2006 році: дивіться відео rferlonline

Хто ж стоїть за вбивством Анни Політковської?

Станом на 2026 рік юридична крапка у справі про вбивство Анни Політковської так і не стоїть, ба й п'ятнадцятирічний термін давності за цим злочином безславно сплив ще у 2021. Російська судова машина спромоглася засудити лише виконавців та організаторів найнижчої ланки – у 2014 році суд присяжних визнав винними Рустама Махмудова, який натискав на гачок, та його дядька Лом-Алі Гайтукаєва, призначивши їм довічне. Інші співучасники дістали тривалі терміни, проте фундаментальне питання – ім'я замовника – залишилося без відповіді, схованої за мурами кругової поруки.

Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) у своєму історичному рішенні 2018 року, констатував, що держава провалила розслідування щодо замовників вбивства. Міжнародні судді наголосили, що слідство свідомо ігнорувало політичний мотив злочину та категорично відмовилося досліджувати можливу причетність вищих посадових осіб Чеченської Республіки чи федерального уряду.

Ба більше, цинізм цієї історії досяг абсолютного апогею наприкінці 2023 року – тоді одного з засуджених організаторів вбивства, колишнього оперативника Сергія Хаджикурбанова, достроково звільнили з колонії. Він дістав таємне президентське помилування в обмін на участь у військовій агресії проти України. Цей кричущий прецедент складно розглядати інакше як ілюстрацію морального колапсу російської правової системи. Стало ясно, що Росія не лише не шукає замовників політичних вбивств, але й готова прощати найманців, якщо вони згодні вбивати знову в інтересах панівного режиму.

Загалом, убивство Анни Політковської відкрило темну еру в новітній історії Східної Європи – за нею пішли правозахисниця Наталя Естемірова, політик Борис Нємцов та десятки інших дисидентів, чиї життя обірвалися через кулі, отруту або "випадкові" падіння з вікон. Та смерть у московському ліфті 20 років тому стала точним пророцтвом того, на що неминуче перетвориться Росія – на тоталітарну машину, де правда є найтяжчим державним злочином, а вбивство тих, хто її шукає — невіддільною частиною державної політики.