"Я вижив, бо обіцяв повернутися": нацгвардієць майже півроку утримував позицію і вистояв

Військовий пройшов чимало важких випробовувань за цей час. Про свій шлях він розповів 24 Каналу.

Що розповів захисник?

Був кінець січня. Нацгвардійці заходили на позиції поблизу Родинського біля Покровська. Навряд чи можна уявити, наскільки сильно мороз донецького степу ріже обличчя, а вітер видуває будь-які краплинки тепла з-під одягу. До позицій потрібно було пройти понад 15 кілометрів.

Вся дорога контролювалась дронами, тому рухались максимально обережно. Однак біля самого населеного пункту росіяни все ж помітили групу і підняли у небо рій ударних дронів.

На щастя поруч була колишня станція технічного обслуговування. Гвардійці встигли заховатися поміж її руїнами. Ворожі FPV все одно наносили удари. Там Михайло отримав легке уламкове поранення лівої кисті, але продовжив виконувати завдання. Їх позиція була однією з передових. Росіяни не знали про її існування. Фактор несподіванки дався взнаки вже наступного дня. Нацгвардійці ліквідували групу ворожих штурмовиків, які планували просунутися вглиб української оборони. Відтоді почались довгі 5 місяців оборони.

Я зайшов 26 січня, потім ще якось намагався підбадьорювати хлопців з інших підрозділів, які прибували на позиції. Хотів їх морально підтримати коли було важко. Я вірив у силу свого слова, бо я обіцяв додому повернутися живим. Щоденно молився. Дуже сильно помагали голосові повідомлення від дружини, які включали по радіостанції. І ці повідомлення з дому десь там на підсвідомому рівні додавали мені сили, я знав, що пройду цей нелегкий шлях– розповідає нацгвардієць 2 Галицької бригади.

У червні доля кинула Михайлові чергове випробування. Це був один зі звичайних днів на позиції. Група ворожих штурмовиків непомітно прокрадалася в ранковому "сіряку". Нацгвардійці підпустили їх майже впритул. Зав’язався стрілецький бій. А з ним ще й ворожі міномети почали накривати позицію оборонців. Хатина швидко перетворилася на руїни і згарище.

В якийсь момент я почув дуже сильний удар по обличчю. Знепритомнів і упав в підвал. Інші теж туди заскочили. Пощастило, що нас просто присипало зверху. Ми розкопувалися три дні. А потім була евакуація. Довга і важка– згадує Михайло.

Дорога до своїх залежала від погоди і пори доби. З неба лінію фронту моніторили дрони. В одній з посадок біля Родинського гвардієць знову вступив у стрілецький бій. Диверсійна група противника несподівано вийшла прямо до його сховища. Михайло першим їх помітив. Відкрив вогонь і ліквідував загрозу. Коли на землю впали сутінки, він продовжив рух. Починався 11 день виходу. Проходячи чергову посадку, він підірвався на міні. Вибух зачепив праву ногу, але чоловік надав собі першу медичну допомогу і, попри пекучий біль, продовжив рух до своїх.

Після поранення мені довелося подолати приблизно 20 кілометрів. І так за допомогою знеболюючого і бажання повернутися додому я добрався до точки евакуації. Ще й жартома запропонував водію, самому сісти за кермо– згадує незламний гвардієць.

Зараз Михайло Рудь лікується і готується до подальшої реабілітації. Ту обіцянку, яку він дав дружині – повернутися живим – виконав. І ця історія – ще один доказ сили і мужності українських нацгвардійців. А ще – нагадування, як допомагають триматися в екстремальних умовах прості речі: голоси коханих, спогади про родину, та віра в свої слова і свої сили.

Нацгвардієць розповів про 150 днів оборони позиції / Фото Михайла Рудя