"Чтож ты, собака, казённые земли разбазариваешь, так никаких волостей не напасешься" (х/ф "Иван Васильевич меняет профессию")
Про те, що без взаємності жодна нормальна любов неможлива, я засвоїла один раз і назавжди. І всі оці обіцянки про зорі з неба та звернуті гори не варті ні копійки, якщо не люблять у відповідь. Але Україна не має жодної гордості у своїх стосунках з Кримом. Він прийшов голий-босий, розквітнув біля неї і кинув при першій же нагоді. Чи є потреба чіплятися за землі, якщо на них живуть люди, готові зрадити і розірвати на шматки.
Минулого року всі, хто якимось боком "переживав" за долю півострова, говорив: "Ну нічого, стане в Україні все добре, Крим сам повернеться". А якщо подумати – кому він потрібен, зрадник. Крим вже рік хоче одним м’яким місцем сидіти на двох стільчиках. Мовляв: "Хочу умереть в России, но жить на пенсию Украины". Крим звик, що про нього піклуються. Все необхідне для життя він мав від України, якій його, як висловлюються росіяни, незаконно подарували. Тоді влада вирішила, хай Україна сама париться з цим шматком землі, який сам себе не може утримати. Помилкою України була велика довіра до півострова. Тобто, всі там жили як хотіли, жодною державною програмою їх не навантажували. Як це – любити Батьківщину – їх не навчили. А росіяни, знявши тягар з плечей у вигляді дотаційного регіону, приїжджали сюди, як додому. Бо для них, "где русские, там и Родина". От і вийшло, що Крим "отжали" без зусиль і без особливого зомбування (яке в повній мірі застосували на Донбасі). Достатньо було трьох причин, щоб півострів став російським.
- скоріше за все, його "подарували", "програли", просто "злили" ще за часів, коли батя був біля керма. А новій владі, можливо, сказали не рипатися, бо буде гірше. Бо так і виглядало, що всі просто сиділи і спостерігали;
- Крим сам захотів до Росії, до союзу, чи куди він там прагнув. Він відчув, що можна ловити момент і звалювати. Звалювати від ненависної України (яка не навчила себе любити), від людей, які хочуть жити вільно, від облаштованих пляжів, світлих і теплихих домівок, від повноцінних курортних сезонів. Загалом, звалювати від тої, кого до мозга кісток ненавидиш. Не дізнавшись при цьому, на скільки серйозно його чекають. На скільки він потрібен там. Для "галочки" чи "з великої любові і суму за ним".
- Ніхто за нього і не боровся. Всі сильні люди півострова трималися до останнього, а потім здалися. Так, їх били, гнобили, обзивали. Вони терпіли і здалися. Можливо не відчули підтримки, поки українській верхівці наказали сидіти тихо. Можливо не відчули в собі занадто сили для протистояння.
Тим не менш, Україна вже рік звикається з думкою, що в неї є "тимчасово окупована територія", а місцеві кримські дамочки верещать: "У нас все хорошо! У нас лучше, чем у вас! Мы наконец-то дома!" І дивлять такими очима, що прагнеш з ними якнайскорше припинити розмову, бо не те що спроби розуміння в тих очах не бачиш, вони всі кров'ю заливаються. Як на мене, вдома, так вдома. Чого пертися наперекір бажанням кримчан. Рік у них все добре, а Україну вони ненавидять. Тож, чи не спокійніше для обох сторін було б, залишити одна одну у спокої? І Україна має не лише право, а й зобов’язана перекрити всі канали, які йдуть від неї до Криму. Це не для того, щоб добити тих, хто все розуміє, а для того, щоб не бути на побігеньках у Росії. Росія "крута", бо "отжала", то хай їм і демонструє прекрасне життя. А коли кримчани почнуть проситися назад (якщо, звичайно, почнуть), то ще й варто сто разів обдумати, чи приймати.