"Трамп грає на боці Путіна": Огризко про план США для Донбасу та переговори в Абу-Дабі

Після дев'ятимісячної паузи Україна, США та Росія відновили переговори в Абу-Дабі, однак позиція Кремля щодо припинення війни залишається незмінною. Водночас американська сторона пропонує обговорювати нову систему європейської безпеки та навіть можливе перекроювання адміністративних меж українських областей.

Колишній міністр закордонних справ України Володимир Огризко в ефірі 24 Каналу пояснив, чому не очікує прориву на переговорах і яку небезпеку вбачає в ініціативах команди Дональда Трампа. Він також оцінив вплив українських ударів по російській економіці, перспективи військової допомоги від нового Конгресу США та ризики для євроінтеграції України через корупційні скандали.

Чого Кремль хоче від переговорів

Після дев'ятимісячної паузи в Абу-Дабі відновилися переговори України, США та Росії. Москва направила делегацію з 11 осіб на чолі з Володимиром Мединським, до якої також увійшли представники МЗС, Генштабу та ФСБ. Чи свідчить такий склад про готовність домовлятися, чи Росія знову намагається затягнути час?

Питання не в тому, хто входить до делегації. Її можна сформувати з будь-яких людей, назвати когось членом, експертом чи радником. Від цього результат переговорів не залежить. Головне – які директиви отримали ці люди від свого керівництва: шукати домовленості чи просто затягувати процес.

З того, що ми зараз бачимо, жодних ознак готовності Путіна до реальних компромісів немає. Не йдеться навіть про продовження якихось локальних перемир'їв, які згодом могли б стати основою для ширших домовленостей. Немає конкретних рішень щодо припинення ударів по українській енергетиці або бойових дій у Чорному морі. Єдине, про що знову говорять, – можливість обмінів полоненими, і це, безумовно, потрібно підтримувати.

Головне не те, хто в делегації, а те, що написано в директивах. Що цим людям наказали робити на переговорах: тягнути час чи про щось домовлятися? Зараз жодних ознак бажання Путіна йти на домовленості немає.

Однак у складі російської делегації є людина, присутність якої заслуговує на увагу. Це заступник міністра закордонних справ Росії Сергій Рябков. Саме йому у грудні 2021 року доручили публічно озвучити вимогу Кремля щодо повернення військової інфраструктури НАТО до меж 1997 року.

Росія тоді фактично запропонувала країнам Альянсу залишити Центральну та Східну Європу без звичного військового захисту. Москва хотіла створити сіру зону, у якій могла б нав'язувати сусіднім державам власні правила безпеки. Рябков був одним із головних публічних представників цієї ідеї, тому його участь у нинішніх переговорах може свідчити про спробу повернутися до старих російських вимог.

Зараз команда Трампа говорить про масштабну угоду, яка нібито має забезпечити нове бачення європейської безпеки. Але я не бачу, яким чином такі розмови можуть наблизити завершення війни, поки Росія продовжує вбивати українців і руйнувати нашу інфраструктуру.

Трамп розповідає про прекрасну велику угоду, від якої всі будуть у захваті. Я думаю, що він із Путіним будуть у захваті, а всі інші – ні. Бо нам пропонують говорити про майбутню безпеку, поки війна продовжується.

Позиція України та європейських партнерів має бути протилежною: спочатку припинення бойових дій, а вже потім предметні переговори про подальші відносини й безпекові механізми. Інакше Росія просто використовуватиме дипломатичний процес для продовження війни та просування своїх ультиматумів.

Кремль повертає старі ультиматуми

Я погоджуюся з думкою, що Трамп і Путін намагаються вирішувати майбутнє Європи без належного врахування позиції самих європейців. Але тепер уже не лише їм визначати, як житимуть Україна та інші держави континенту. Політичні можливості американського президента після виборів до Конгресу суттєво послабилися.

Зверніть увагу, що останніми днями я не чув від Трампа вимог до України припинити удари по російських нафтопереробних заводах. Раніше він міг публічно тиснути на партнерів, а зараз його позиція вже не виглядає настільки сильною. І це, на мою думку, безпосередньо пов'язано зі змінами в американській політиці.

Натомість Путін продовжує отримувати від Трампа політичну підтримку. Економічно Росія значною мірою залежить від допомоги Китаю, а на міжнародній арені її керівництво намагається скористатися позицією нинішньої американської адміністрації.

Дуже показовою стала й нещодавня розповідь Сергія Лаврова про переговори наприкінці 2021 року. За його версією, тодішній держсекретар США Ентоні Блінкен під час особистої розмови пояснив, що Вашингтон не може гарантувати невступ України до НАТО. Максимум, про що тоді можна було говорити, – певні домовленості щодо розміщення ракет меншої та середньої дальності.

Подивімося, до чого призвели російські вимоги. Фінляндія та Швеція, які раніше не були членами НАТО, приєдналися до Альянсу. Україна розвиває власні далекобійні засоби ураження, зокрема безпілотники, які вже здатні долати значні відстані. А Кремль тепер знову намагається представити свої ультиматуми як необхідність побудувати нову систему безпеки.

Ми маємо фіаско зовнішньої політики Росії. А тепер вони хочуть цього дохлого кота, який уже давно помер, знову витягти, покласти на стіл і сказати: подивіться, який чудовий кіт. Давайте спробуємо його оживити.

На мою думку, розмови про повернення до безпекових домовленостей зразка 1997 року не відповідають нинішнім реаліям. Росія власними діями змінила ситуацію в Європі, а тепер хоче дипломатичним шляхом повернути собі ті можливості, які втратила через агресію.

Удари по НПЗ посилюють Україну

Володимир Зеленський заявив, що успіхи Сил оборони на фронті та удари по російському тилу зміцнюють переговорні позиції України. Наскільки такі атаки можуть змусити Кремль змінити свою позицію?

Відповідь досить проста. Уже з'являються повідомлення про нові обмеження на продаж бензину в Росії: до 30 літрів для автомобіля в місті та до 50 літрів на дорозі. І я розглядаю це як один із проявів проблем, що виникають у російській паливній системі.

Протягом останніх семи-восьми днів українські військові продемонстрували, наскільки відчутними можуть бути удари по російській інфраструктурі. Якщо зберегти таку інтенсивність, Кремлю доведеться дедалі більше ресурсів спрямовувати на відновлення пошкоджених підприємств. А перебої з виробництвом пального впливають не лише на цивільний транспорт, а й на забезпечення армії.

Коли немає чим заправити не тільки легковий автомобіль, а й вантажівку, яка везе зброю на окуповані території, – це вже аргумент для Путіна, чому потрібно припиняти війну.

Тому я погоджуюся із Зеленським: наші військові успіхи безпосередньо впливають на переговорні можливості. Кремль може ігнорувати дипломатичні заклики, але йому значно складніше не помічати пошкоджень підприємств, від яких залежить робота російської економіки та військової логістики.

Частина українців сумнівається, що російська економіка справді наближається до кризи. Навіть якщо підприємства зазнають збитків, Кремль може ще довго фінансувати війну. Які реальні наслідки наших ударів уже можна побачити?

Вони якраз стають дедалі помітнішими. Подивіться на останній удар по нафтопереробному заводу в Кірішах Ленінградської області. Раніше атака могла пошкодити одну виробничу лінію, після чого росіяни намагалися відновити її протягом кількох тижнів або місяців. Тепер, за моїми спостереженнями, удари можуть одночасно зачіпати сім-вісім технологічних ліній.

Це зовсім інший масштаб пошкоджень. Коли з ладу виходить значна частина виробничого обладнання, ремонт може тривати місяцями, і ще невідомо, чи вдасться повністю повернути підприємство до роботи. Я вважаю, що українські Сили оборони поступово переходять до значно результативнішого впливу на найбільш важливі об'єкти російської економіки.

Раніше прилітало по одній виробничій лінії, а сьогодні – по семи-восьми. Якщо одну можна було відновити за кілька тижнів чи місяців, то тепер ремонт триватиме місяцями. І ще питання, чи взагалі вдасться все відновити.

Важливі також удари по підприємствах російського військово-промислового комплексу, зокрема по об'єктах у Воткінську. Пошкодження таких виробництв впливає на можливості Кремля забезпечувати свою армію. А якщо одночасно виникають проблеми в нафтопереробці, військовій промисловості та транспортній системі, наслідки поступово накопичуються.

Про складну економічну ситуацію свідчать і самі російські дискусії. Нещодавно я бачив засідання Державної думи за участю голови Центробанку Ельвіри Набіулліної, де обговорювали економічні проблеми. При офіційному показнику інфляції 4,6% російська влада, за інформацією, яку я навів, розглядає підвищення комунальних тарифів щонайменше на 11%.

Додайте до цього рекомендації замінювати м'ясо бобовими культурами, які росіянам представляють як повноцінну альтернативу за вмістом білка. Такі повідомлення самі по собі ще не означають економічного колапсу, але вони показують, як змінюється повсякденне життя людей.

Ще один показовий момент – повідомлення про продаж Росією частини золотих резервів. Держави зазвичай намагаються накопичувати такі активи, а не витрачати їх. Я пов'язую це з потребою російського бюджету шукати додаткові кошти.

Економіка Росії, можливо, не так швидко, як нам хотілося б, але все одно рухається до кризи. Невипадково Росія почала продавати золото, причому у великих масштабах. А чому? Тому що в кишені дірка.

Не варто очікувати, що один успішний удар миттєво зупинить російську економіку. Але систематичні атаки по важливих підприємствах створюють проблеми, які Кремлю доводиться розв'язувати одночасно з фінансуванням війни.

Куди спрямувати українську балістику

Українці запитують, коли наші балістичні ракети зможуть бити по енергетичних об'єктах Москви, щоб росіяни відчули наслідки таких самих відключень, які переживаємо ми. Чи варто зараз обирати ці цілі?

Тут насамперед потрібно враховувати фінансові можливості. Кожна ракета має свою вартість, а коштів на виробництво та закупівлю озброєння в України менше, ніж хотілося б. Тому доводиться визначати пріоритети: наприклад, уразити електричну підстанцію в Москві, щоб там на певний час зникло світло, чи знищити російський комплекс С-400 або пускову установку, яку противник використовує для ударів по Україні.

Я підтримую рішення насамперед зосереджуватися на знищенні російського озброєння. Адже пошкоджена підстанція може створити ефектну картинку, але якщо ворожі ракетні комплекси залишаться цілими, вони продовжать атакувати українські міста.

Поки ми обмежені у фінансах, правильніше нищити ту зброю, якою нас хочуть знищити. Бо якщо ми просто зробимо красиву картинку на екрані, а російські ракети залишаться, вони й надалі битимуть по нас.

Такий підхід уже впливає на дії противника. За інформацією, яку я навів, Росія передислокувала 47 стратегічних бомбардувальників на Далекий Схід. Я пов'язую це з намаганням вивести літаки за межі досяжності українських засобів ураження. І це свідчить, що російське командування вже враховує можливість українських атак по віддалених військових об'єктах.

Схожа ситуація з нафтопереробкою. Частину відповідної інфраструктури Росія намагається зосереджувати далі на сході, однак основні нафтопереробні потужності розташовані в європейській частині країни. Підприємств за Уралом значно менше, а ті, що працюють, також потребують ремонту та обслуговування.

Тому я вважаю, що Україна повинна й надалі зосереджувати обмежені ресурси на тих об'єктах, які безпосередньо забезпечують російську агресію. Коли можливостей стане більше, з'явиться простір і для ширшого вибору цілей. Але зараз головне – зменшувати здатність противника завдавати ударів і продовжувати наступальні дії.

Європа має бути за столом

Перед переговорами в Абу-Дабі українська делегація зустрілася з представниками Великої Британії, Франції, Німеччини, Італії, НАТО та Єврокомісії. Чому нам так важливо узгоджувати позицію з європейськими партнерами, якщо Росія наполягає на тристоронньому форматі без участі Європи?

Я б на місці української делегації поставив це питання дуже просто. Якщо в Абу-Дабі збираються обговорювати нову систему європейської безпеки, то як можна робити це без самих європейців? Представники наших партнерів перебувають поруч, але не сидять за основним переговорним столом. І це вже створює дивну ситуацію.

Я запропонував би запросити їх безпосередньо до переговорів. А до того часу не переходити до предметного обговорення європейської безпеки. Така позиція була б зрозумілою, адже рішення стосуватимуться не лише України, а й держав, на території яких Росія хоче змінити військово-політичний баланс.

Ініціатива Джареда Кушнера щодо відновлення Ради Росія – НАТО викликає в мене величезні запитання. Але навіть якщо припустити, що такий формат справді обговорюватимуть, відсутність європейських представників виглядає неприйнятною. Не можна визначати майбутнє континенту, залишивши його учасників за дверима.

Як ми можемо говорити про європейську безпеку без європейців? Вони сидять у сусідній кімнаті, а їм фактично кажуть: почекайте, ми тут поговоримо, а потім вам усе розповімо. Це принизливо для Європи.

Можливо, нинішній формат стане першим і останнім таким випадком. Надалі Україна разом із партнерами повинна наполягати на повноцінній участі європейських держав. Я навіть бачу переговорну конфігурацію як два на два: Україна та Європа з одного боку, Росія та США – з іншого.

Чому я говорю саме так? Тому що оцінюю дії нинішньої американської адміністрації як підтримку інтересів Кремля. Останні заяви Трампа про можливу зміну конфігурації України лише посилюють моє переконання.

Трамп грає на боці Путіна. Трамп робить усе для того, щоб Путіну було легше. Трамп хоче, щоб Путін переміг. Усе, крапка.

Для України це означає необхідність спиратися насамперед на власні інтереси та позицію європейських союзників. Не можна погоджуватися на переговорну конструкцію, у якій долю нашої держави й безпеку Європи визначатимуть без їхньої повноцінної участі.

План США для Донбасу

The Economist повідомляє про американську пропозицію змінити адміністративні межі українських областей, щоб Росія могла оголосити про захоплення всього Донбасу, залишивши під контролем Києва міста, які утримують Сили оборони. Як оцінюєте таку ідею з погляду міжнародного права та українського суверенітету?

Тут узагалі складно говорити про повагу до міжнародного права. Якби американська сторона виходила з принципу відновлення справедливості, вона б насамперед нагадала Росії, що захоплені українські території перебувають під незаконною окупацією. Навіть якщо Москва записала їх до своєї конституції, це не змінює їхнього міжнародно-правового статусу.

Після визнання цього факту вже можна було б обговорювати можливі механізми врегулювання, зокрема питання тимчасового міжнародного контролю чи управління відповідними територіями. Але натомість з'являється пропозиція перекроїти адміністративні межі українських областей, щоб Путін міг представити її як власну перемогу.

За таким задумом, частину Донецької області, яку Росія не контролює, можна було б формально віднести до інших українських областей. Тоді Кремль отримав би можливість заявити, що виконав свою мету й захопив Донбас, хоча фактична лінія контролю могла б залишитися незмінною.

Пропонують змінити адміністративні межі так, щоб Краматорськ уже не був Донецькою областю. Ті приблизно 11%, які Росія не захопила, оголосити частинами інших областей. І тоді Путін скаже: я ж обіцяв вам Донбас, ось він.

Для мене це приклад неприйнятної підтримки політичних інтересів Кремля. Замість того щоб вимагати від Росії дотримання міжнародного права, пропонують змінити український адміністративний устрій заради можливості Путіна проголосити перемогу.

Тому я й наполягаю на посиленні ролі Європи в переговорному процесі. За нинішньої адміністрації США, на мою думку, позиції Вашингтона та Москви залишатимуться надто близькими, і Україні доведеться враховувати це протягом наступних двох років.

Але політична ситуація у Сполучених Штатах може змінитися після завершення президентства Трампа. Ми поки не знаємо, хто прийде до влади, однак результати останніх виборів дають підстави сподіватися на послаблення політичного руху MAGA.

Навіть у разі перемоги іншого республіканця американська політика щодо України може стати більш передбачуваною. Я не виключаю, що тоді співвідношення сил у міжнародних переговорах зміниться, а Україна отримає значно ширшу підтримку.

Головне питання зараз – чи зможемо ми домогтися припинення бойових дій та пройти цей складний політичний період без поступок, які ставили б під загрозу українську державність. А подальші можливості повернення окупованих територій залежатимуть від того, як змінюватиметься ситуація в Україні, Росії та серед наших партнерів.

Якими мають бути гарантії

Українська делегація називає серед пріоритетів припинення бойових дій, післявоєнні гарантії безпеки, економічне відновлення та гуманітарні питання. Чи можуть американські спецпредставники запропонувати Україні справді надійні гарантії?

Поки ми чуємо від Трампа лише обіцянки прекрасної, всеосяжної угоди, якою нібито всі будуть задоволені. Але жодної конкретики щодо того, що саме передбачатиме ця домовленість, немає. А для питань безпеки найважливішими є саме деталі, адже загальні політичні формулювання не здатні захистити державу від нової агресії.

Навіть якщо в документі запишуть, що Україна отримає гарантії, схожі на п'яту статтю Вашингтонського договору, я не вважатиму це достатнім. Стаття передбачає допомогу союзників у разі нападу, але не визначає однакової обов'язкової військової відповіді для всіх держав. Тому я побоююся повторення ситуації, яку ми вже пережили з Будапештським меморандумом.

У цьому документі Росія визнавала територіальну цілісність і суверенітет України, але згодом сама порушила взяті зобов'язання. Тому нові політичні обіцянки, навіть оформлені в міжнародному документі, самі по собі не гарантують безпеки.

Я не хочу, щоб Україна мала гарантії в стилі п'ятої статті. Нам уже прописували гарантії в Будапештському меморандумі. Безпекові розмови – це прекрасно, а реальні гарантії – зовсім інша річ.

Головною гарантією України повинна бути власна армія в найширшому розумінні. Ми не можемо погоджуватися на кількісні чи якісні обмеження Збройних Сил, на заборони щодо окремих видів озброєння або на інші умови, які зв'язуватимуть нам руки під час майбутньої загрози.

Україна повинна зберегти всі можливості для самостійного захисту. Якщо партнери нададуть озброєння та додаткові гарантії, це буде важливою підтримкою. Але навіть без неї ми маємо створити таку оборонну систему, яка не дозволить Росії повторити агресію.

Нашою ключовою гарантією є власна армія. Жодних обмежень на її кількісні чи якісні характеристики не може бути навіть і мови. Ми повинні залишити за собою всі можливості для захисту. Я повторюю: всі.

Кремль неодноразово демонстрував, що може довільно трактувати раніше підписані документи. Тому майбутня безпека України повинна ґрунтуватися не лише на формулюваннях міжнародних угод, а й на реальних військових спроможностях держави.

Рубіо відсунули від переговорів

На засідання G7 запросили українського міністра закордонних справ Андрія Сибігу, який уже зустрівся з держсекретарем США Марко Рубіо. Що ця зустріч може дати Україні та яку роль Рубіо відіграє в нинішній американській політиці?

Я б зараз не хотів опинитися на місці Марко Рубіо. Дональд Трамп вибудував систему, у якій ключові зовнішньополітичні питання фактично передав Стіву Віткоффу та Джареду Кушнеру. У результаті державний секретар, який за посадою повинен відігравати центральну роль у дипломатії, опинився осторонь найважливіших переговорів.

Рубіо – досвідчений політик і намагається зберігати зовнішній спокій. Він говорить про координацію дій та обговорення міжнародних питань, але я припускаю, що насправді така ситуація для нього дуже неприємна. Особливо коли представники інших держав хочуть почути конкретні відповіді, а ключові рішення ухвалюють люди з особистого оточення президента.

Андрій Сибіга, очевидно, зацікавлений не в загальних дипломатичних фразах, а в практичних питаннях підтримки України. Проте Рубіо може не мати достатньої інформації про зміст домовленостей, які обговорюють спецпредставники Трампа.

Ключові зовнішньополітичні теми Трамп доручив Віткоффу й Кушнеру, фактично показавши Рубіо його місце десь збоку. А коли Сибіга хоче говорити про конкретні речі, у держсекретаря може просто не бути відповідей.

Водночас Рубіо залишається професійним дипломатом, який розуміє межі можливого в міжнародних переговорах. На відміну від нього, спецпредставники Трампа можуть висувати ініціативи, які не мають достатнього практичного підґрунтя. Саме тому я вважаю, що зустріч Сибіги з американським держсекретарем варто використовувати насамперед для обговорення конкретних потреб України.

Найважливіші питання – це озброєння, уже виділене фінансування, яке ще не перетворилося на реальні поставки, та можливість отримання нової військової допомоги. Саме ці теми мають практичне значення, тоді як розмови про абстрактну нову систему безпеки поки залишаються переважно політичними деклараціями.

Чи може Андрій Сибіга використати зустріч із Рубіо, щоб передати українську позицію американському керівництву? І чи може сам держсекретар почати будувати окрему політичну кар'єру?

Я не виключаю, що Рубіо вже думає про власне політичне майбутнє. Він має достатній досвід і розуміє, що становище Трампа поступово змінюється. Але в нинішній адміністрації навіть натяк на самостійну популярність може викликати невдоволення президента.

Пригадую епізод під час передвиборчої кампанії, коли Рубіо отримав гучні оплески, а Трамп після цього жартома заговорив, що його, мабуть, доведеться звільнити. За такою реакцією я бачу небажання президента миритися з тим, що хтось із його оточення може отримувати більше уваги.

Тому до січня Рубіо, Джей Ді Венс та інші політики з найближчого кола Трампа, найімовірніше, поводитимуться обережно. Вони чекатимуть, доки новий Конгрес почне працювати й політичний тиск на Білий дім посилиться.

Лише після цього можуть з'явитися передумови для активнішого дистанціювання від нинішнього президента. Але тут дуже важливо правильно обрати момент. Якщо хтось почне власну політичну гру надто рано, він ризикує втратити позиції ще до того, як відкриються реальні можливості.

Новий Конгрес і допомога Україні

Демократи здобули перемогу на виборах до Конгресу США. Наскільки це може змінити ситуацію з військовою допомогою Україні, передаванням розвідданих, роботою Starlink та посиленням тиску на Росію?

Я переконаний, що тиск на Росію посилиться. Зокрема, сенатор Річард Блументаль, який працював над санкційними ініціативами разом із Ліндсі Гремом, не дозволить Трампу спокійно продовжувати попередню політику. Американському президенту доведеться дедалі частіше пояснювати свої рішення, зокрема щодо російського дизельного пального.

Трамп уже намагається виправдовувати відповідні домовленості, говорячи, що хотів полегшити ситуацію на світовому ринку. Водночас, за інформацією, яку я навів, жодна тонна пального за цією домовленістю до США так і не надійшла. Для мене це ще один приклад рішень, які викликатимуть запитання в нового складу Конгресу.

Демократи можуть використовувати бюджетні переговори для просування підтримки України. Наприклад, якщо адміністрації Трампа знадобляться кошти на певну програму, законодавці здатні пов'язати своє погодження з рішенням про додаткове фінансування української оборони.

Якщо Трамп каже: мені потрібні гроші на таку програму, демократи відповідають: добре, але нам потрібні 15 мільярдів на допомогу Україні. Ось вам і домовленість. Ви мені одне, я вам інше. У цьому сенсі наші шанси зростають у рази.

Водночас Україні потрібно вже зараз готуватися до роботи з оновленим Конгресом. Серед новообраних законодавців є люди, з якими ще не налагоджено достатньо тісних контактів. Потрібно пояснювати їм ситуацію на фронті, наслідки російських ударів і конкретні потреби Сил оборони.

Ця робота має охоплювати обидві партії та обидві палати Конгресу. Необхідно посилювати контакти з прихильниками України, зокрема через Український кокус, і шукати нові можливості для двопартійної підтримки.

Саме від інтенсивності такої дипломатичної роботи значною мірою залежатиме, наскільки швидко нові політичні можливості перетворяться на реальні рішення щодо фінансової та військової допомоги.

Кремль бачить слабкість Трампа

Після виборів дедалі більше американських оглядачів критикують хаотичні рішення Трампа та говорять про послаблення його позицій. Чи розуміють у Кремлі, наскільки змінилася ситуація в Білому домі?

Я думаю, що це вже очевидно багатьом. Результати виборів показали, що значна частина американців незадоволена політикою Трампа. Причому негативне ставлення до президента може позначатися навіть на кандидатах-республіканцях, які самі по собі мають достатньо помірковані позиції.

На мою думку, ця тенденція зберігатиметься, а політичний тиск на адміністрацію поступово зростатиме. Але Україні зараз важливіше не просто спостерігати за ослабленням Трампа, а використати час до початку повноцінної роботи нового Конгресу.

За ці півтора місяця потрібно максимально розширити коло наших прихильників серед американських законодавців. Необхідно працювати і з демократами, і з республіканцями, щоб підтримка України не залежала виключно від особистої позиції президента.

Це особливо важливо з огляду на те, що Кремль може й надалі розраховувати на суперечності всередині американської політичної системи. Чим ширшою буде підтримка України в Конгресі, тим складніше стане використовувати такі розбіжності проти нас.

Справа "Карфаген-2" та ЄС

У справі "Карфаген-2" йдеться про можливі зв'язки високопосадовців із кримінальними структурами, наркотрафік і виготовлення фальшивих євро. Як такі викриття сприймають у Європі: як доказ роботи українських антикорупційних органів чи як аргумент проти нашого вступу до ЄС?

І те, й інше. Насамперед це шок для українського суспільства, адже йдеться про підозри у зрощенні кримінальних структур із представниками влади. Якщо такі зв'язки справді підтвердяться, це вже проблема не окремих посадовців, а всієї системи державного управління.

За словами представників НАБУ, на які я посилаюся, нинішні викриття можуть бути лише верхівкою айсберга. Я не виключаю, що подальші матеріали слідства виявляться ще більш резонансними. Тому дуже важливо, щоб відповідні провадження не зупинилися на етапі гучних повідомлень.

Мене особливо непокоять ситуації, коли після затримання фігурант кримінальної справи досить швидко виходить на свободу під заставу. Формально це може відповідати процесуальному законодавству, але виникає питання, чи достатньо забезпечується подальша робота слідства та чи не зберігається ризик впливу на свідків або докази.

Одні затримують, інші випускають. І тоді виникає запитання: чи це справді той результат, якого ми всі очікуємо? Бо зрощення криміналу з владою – це вже фактично те, що називають мафією.

Європейські партнери України можуть оцінювати такі справи по-різному. Наші прихильники говоритимуть, що антикорупційні органи працюють і здатні викривати порушення навіть на високих рівнях влади. І це справді важливий аргумент на користь українських реформ.

Але противники вступу України до ЄС отримають інший аргумент. Вони наголошуватимуть, що корупційні ризики залишаються надзвичайно високими, а представники кримінальних структур, за даними слідства, могли мати контакти в державних органах.

На мою думку, відповідь на цю критику має бути дуже конкретною: розслідування повинні завершуватися законними судовими рішеннями, а доведені злочини – відповідним покаранням. Тоді Україна зможе показати, що не лише виявляє корупцію, а й реально долає її наслідки.

Аргументом для Європи було б те, що кожну справу доводять до кінця, а люди, чию вину доведено, отримують реальне покарання. Тоді ми можемо сказати: так, корупція є, але ми з нею боремося.

Корупція існує в багатьох державах, зокрема європейських. Але головне питання полягає в ефективності правоохоронної та судової систем. Якщо результати роботи слідчих постійно нівелюються на наступних етапах, противники української євроінтеграції отримуватимуть дедалі більше підстав для критики.

Правоохоронна система та довіра Європи

Розслідування транскордонної злочинності порушують питання можливих зв'язків українських кримінальних структур із російськими мережами впливу в Європі. Чи можуть міжнародні правоохоронні органи приділити цим зв'язкам більше уваги та що це означатиме для України?

У мене є сумніви, що саме цей напрямок стане головним у подальших міжнародних розслідуваннях. Російська організована злочинність давно проникла в різні європейські країни, однак тамтешні правоохоронні системи, на мою думку, працюють значно ефективніше за українську.

У випадку справи "Карфаген-2" мене більше непокоїть можливе зрощення українських і російських кримінальних структур. Якщо представники правоохоронних органів справді передавали підозрюваним інформацію про міжнародні розслідування, це ставить під загрозу не лише окремі операції, а й довіру іноземних партнерів.

Уявімо ситуацію: українських правоохоронців запрошують на зустріч із європейськими колегами, де обговорюють спільні дії проти злочинних мереж. А потім інформація про ці плани потрапляє до людей, яких збиралися перевіряти. За таких обставин виникає питання, наскільки безпечно взагалі обмінюватися даними з відповідними структурами.

Коли наших правоохоронців запрошують на зустрічі з високими представниками Європи, а потім інформацію передають злочинцям і попереджають, що їх уже шукають, то яка може бути довіра до наших правоохоронців?

Я переконаний, що Україні потрібні глибокі зміни правоохоронної системи. Але хочу, щоб мене правильно зрозуміли: не можна ставити знак рівності між усіма її працівниками. Є величезна кількість людей, які щодня ризикують життям заради держави, і є ті, чиї можливі злочинні дії дискредитують цілі органи.

Подивіться на роботу підрозділів Міністерства внутрішніх справ, які воюють на фронті та забезпечують оборону України. Або на діяльність СБУ, зокрема операцію "Павутина" та інші успішні заходи проти російської військової інфраструктури. Окремо варто відзначити Центр спеціальних операцій "А" СБУ, який демонструє високі результати в застосуванні безпілотників проти окупантів.

Ці люди заслуговують на величезну повагу. Але водночас можливі злочини інших представників правоохоронної системи завдають репутаційної шкоди всій державі. І цю проблему не можна приховувати за бойовими заслугами тих, хто чесно виконує свою роботу.

Є люди, перед якими треба ставати на коліна й дякувати їм за захист України. А є ті, хто ганьбить правоохоронні органи. І саме через таких людей потрібно змінювати систему.

Окреме питання – робота прокуратури та судів. Я нещодавно бачив інформацію про середні зарплати суддів на рівні приблизно 350 тисяч гривень. І коли одночасно ми чуємо про підозрюваних у резонансних справах, які виходять під заставу, суспільство закономірно запитує, чи відповідають результати роботи судової системи її фінансуванню.

Звичайно, поки немає обвинувального вироку, людину не можна називати злочинцем. Але й правоохоронна система повинна діяти так, щоб забезпечувати належне розслідування та не створювати умов для уникнення відповідальності.

Для України це питання не лише внутрішньої справедливості, а й майбутнього членства в Європейському Союзі. Європейські партнери повинні бути впевнені, що наші правоохоронні органи здатні надійно захищати спільні інтереси, а суди – забезпечувати неупереджене правосуддя.

Без реальних змін у цій сфері шлях до ЄС залишатиметься складним, навіть якщо в інших напрямах Україна досягатиме значного прогресу.

Огризко про переговори в Абу-Дабі: дивіться відео