Наприкінці 2013 року я все це припинив. Маю підкреслити: припинив своєю волею, хоч і втратив на тому чималу частку своїх гонорарів, що для мене, як для людини аж ніяк не багатої, було вельми відчутним скороченням сімейного бюджету.
І не можу сказати, що з тієї пори цілком відновив ту "втрачену вигоду". Так само, як не можу стверджувати, що з тієї пори не отримував запрошень від різноманітних російських видань написати для них щось. За двома винятками (серія інтерв'ю 2014 року для московського єврейського журналу з українськими євреями – волонтерами та проукраїнськими політиками, а також, можливо, ще не здійснена, серія інтерв'ю для далекого сибірського інтернет-телеканалу з російськими анонімними волонтерами, які допомагають українській армії), я відкидаю ці запрошення, від кого б вони не надходили. Я не стану співпрацювати з прямим ворогом.
Тому мені гидко слухати про те, що "через заборону ОК, ВК та 1С в мене бізнес накриється, я дістану збитків, хто мені їх компенсує?". Та ще й подекуди від тих самих людей, які волали-репетували (або й нині волають) про Липецьку хвабрику. Отамото – вороги, які напали на Україну та відтяли від України живі шматки. Як ви досі самі не второпали, що з ними не можна співпрацювати – то бодай через заборону второпаєте. Бізнес-шмізнес...
Читайте також: Стоп "ВКонтакте": боротьба з агресором чи початок автократії?