Важливе рішення - це визнання помилок і злочинів минулого, згрубша - радянського. Визнання на найвищому державному рівні. Це мало б неабиякий вплив і на індивідуальні свідомості, і на ментальність.
Про необхідність визнання помилок і злочинів для духовного здоров'я нації пише й історик Ярослав Грицак у своїй книзі "Страсті за націоналізмом". Це крок, що провокує жити тут і зараз, жити на майбутнє, а не вкотре пе-ре-жи-ва-ти минуле - з кожною зміною поколінь збагачуючи міф надбудовами, мереживом та іншим декором.
Міфи з їх надбудовами є дуже зручними у суспільстві, чия політична прости-господи-еліта привчила населення сперечатися навколо надто аморфних питань. Пригадайте - у кожному шоу по п'ятницях, так само як і в парламенті, спікери політичних сил або сперечаються про мову-історію-культуру, або оперують незрозумілими економічними цифрами. Ну так, останнім часом ще шукають винуватих у синцях головної опозиціонерки...
Нам накидають теми, якими психічно здорова людина мала б цікавитися лише тоді, коли з її крану тече нежовта вода, коли вона не відкладає гроші на літак з двох місячних зарплат, коли її діти отримують якісну освіту і мають перспективи, коли вона не скидається на ремонт у школі і на хабар податківцю, коли її не принижують на кордоні з Євросоюзом о четвертій ранку, коли вона не боїться злочинців і міліціонерів однаково. І ще багато таких коли...
Натомість усю нашу увагу приковують до міністерства Табачника (тому його досі не "пішли", він забирає на себе весь негатив), то вибухів у Дніпропетровську, до начебто агресивних нациків на Галичині, до ювенальної юстиції, про яку в Україні хіба говорять. Найсмішнішими є цілі паради головними вулицями українських міст, на яких громадяни і громадянки зі сльозами на очах і вилами в руках вимагають у влади не дозволити ґеям всиновлювати їх дітей. Це ж подумайте, як закрутили! Ґеї усиновлюють дітей в Україні! Та це ще років з 200 має минути...
Цієї весни, щоправда, про ювенальну юстицію і Табачника говорять мало. Натомість біля станцій метро і торгових центрів у деяких містах (зокрема, в Києві) уже роздають так звані георгієвські стрічки. Кілька років тому широкі помаранчево-чорні стрічки почали з'являтися у Росії як неодмінний атрибут святкування Дня Перемоги. Без ускладнень проросійські технологи завели цю моду й на український Схід. Тепер от прямують далі, в напрямку Європи.
Тим часом у соціальних мережах починаються "кампанії проти"! Блоґери і блоґині закликають не чіпляти на себе георгієвську стрічку і у такий спосіб не брати участі у путінському флеш-мобі.
Помітили? Нас знову перетворюють на двох цапів, що зійшлися на хиткій кладці. Найголовніше, що ніхто не поступиться і обидві сторони впадуть у воду. Тобто, засліплені ще одним насадженим згори змаганням, успішно профукають історичний шанс - жовтневі вибори до українського парламенту.
Найсумніше, щоправда, що у відверто грубих провокаціях влади бере активну участь і так звана опозиція, яка начебто після перемоги вестиме нас рівними рядами до кращого європейського майбутнього. Та ж сама опозиція не говорить нічого конкретного про покращення соціальних стандартів, про інновації в управлінні, про децентралізацію тощо. Як максимум ми чуємо красиві обіцянки ґатунку Помаранчевої революції. Як мінімум - заклик не вдягати георгієвську стрічку.
Ми бачимо незгоду з будь-якими діями влади, доведену до професійного автоматизму. Натомість не чуємо пропозицій про реальні механізми зміни ситуації на краще. Ми бачимо всеосяжне бажання перемогти у жовтні, але не розуміємо, що від цього зміниться.
З таких "георгієвських" суперечок слід зробити єдиний висновок: пора не вестися на ці суперечки. І тема тут не дуже й важлива, важливі модератори дебатів. Вони уже не трендові, їхні гонорари надто завищені, а авторитет геть змарнів.