Зараз Василь перебуває у складі миротворчого контингенту у Конго. Саме звідти він розповів мені історію одного з найстрашніших днів свого життя. Це – його монолог:
"31 серпня 2014 р. Вони знали, паскуди. Вони точно знали, що я піду саме там, що у мене тільки два варіанти, як саме обійти Волноваху, щоб вийти на точку забору поранених. І, впевнений, вони передбачили обидва… Су*и.
Читайте також: Два фронти однієї війни, або Як це жити у зоні бойових дій
Вони чекали – завчасно виставили пости. Чекали на "борт", що обов'язково буде йти за пораненими, на відомий їм майданчик. І десь там серед соняхів і кукурудзи, біля того закинутого сільськогосподарського аеродромчика, напевне сидів терорист з ПЗРК чи кулеметом.
Мені. Було. Дуже. Страшно.
Страшно настільки, що це неможливо описати словами – таких слів немає у жодній мові…
Ні, страшно було не тоді, коли у вуха вдарив крик "бортача": "РАКЕТА!!!". Не тоді, коли час застиг, і я власними очима бачив, як по викривленій неправильній дуз до мене наближається яскравий білий спалах, тягнучи за собою вуаль димного сліду…
Страшно було не тоді, коли я "переламував" виючий від напруги "борт", і на голих інстинктах вганяв його у божевільний для "вісімки" крен під дев'яносто градусів…
Страшно було не від власного скаженого крику: "АСО!!! АСО є*аш!!!". Не від оранжевих пульсуючих засвітів "теплових пасток", що розфарбували сутінки яскраво-полум'яними барвами.
Страшно було пізніше.
Страшно було, коли хрусткий під тремтячими пальцями пластиковий стакан з коньяком "по вінця", що його подав мені фельдшер після посадки у Новомлинівці, влився в мене одним-єдиним ковтком – без будь-якого смаку.
Страшно було, коли медсестра розминала скам'янілі від напруження плечі – без усякого натяку на еротику – приговорюючи тихенько, ніби відмолюючи чужий гріх: "Спокійно, хлопчику. Все добре, все минулося…". А моє серце продовжувало виламувати ребра адреналіновим ритмом.
Страшно було вже у Дніпрі, на базі, коли Сашко дивився на мене своїми сірими очима, раз за разом повторюючи: "Васька, як же ж добре, що ти втік від тої ракети…". Страшно було, коли рівень рідини у літровій пляшці горілки падав, а я не відчував жодного натяку на сп'яніння.
Страшно було вдома від власного чорного погляду у дзеркалі. Страшно було, коли скидався ночами у ліжку, від стрибаючих в обличчя язиків жирного полум'я…
Мені було страшно. Саме "було". Вже – ні".
Автор: Олег Скрипник
Зверніть увагу: Попри загрозу життю: як австралійський художник привернув увагу до війни на Донбасі