З висоти 2026 року, коли архітектура міжнародного права зазнала тектонічних зсувів, цей документ можна вивчати далеко не як приклад успішної дипломатії – а радше як хрестоматійний кейс фатальної правової двозначності та небезпеки перекладу в міжнародних відносинах. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.

Чому третій ядерний арсенал світу України обміняли на дипломатичний міраж?

Щоб зрозуміти суть Будапештського меморандуму, необхідно зануритися у геополітичний контекст початку 90-х років. Після розпаду Радянського Союзу на території України залишився третій за потужністю ядерний арсенал на планеті – 176 міжконтинентальних балістичних ракет, 44 стратегічні бомбардувальники та близько 1900 стратегічних ядерних боєзарядів. Вогнева міць Великої Британії, Франції та Китаю разом узята була меншою. Для Вашингтона та Лондона поява нової та економічно нестабільної ядерної держави в центрі Європи була нічним жахом.

Адміністрація Білла Клінтона у такій ситуації керувалася лише логікою нерозповсюдження – американські стратеги прагнули за будь-яку ціну консолідувати радянську ядерну спадщину в одних руках. Відтак підписаний 5 грудня 1994 року у Будапешті меморандум став політичним інструментом, який дозволив Заходу зітхнути з полегшенням.

Зверніть увагу: було кілька факторів, які змусили Україну відмовитися від ядерної зброї. Окрім колосального дипломатичного та економічного тиску з боку США і Росії, наша молода країна перебувала у глибокій фінансовій кризі й не мала власних коштів, технологій та замкнутого циклу для самостійного обслуговування, модернізації та контролю над стратегічними ракетами та іншими засобами.

Документ був коротким – містив лише 6 пунктів. Серед них ключовими для нас були зобов'язання США, Британії та Росії поважати незалежність, суверенітет та чинні кордони України, утримуватися від загрози силою чи її застосування, а також від економічного тиску. Проте диявол, як завжди, ховався в деталях – а точніше, у юридичній природі цих начебто зобов'язань.

Хитрощі Будапештського меморандуму – чому він став дипломатичним провалом: дивіться відео sok1

Яка лінгвістична пастка Будапештського меморандуму змінила архітектуру глобальної безпеки?

Найбільша історична драма Будапештського меморандуму криється в його мовних версіях. Згідно з Віденською конвенцією про право міжнародних договорів, якщо текст складено кількома мовами, усі вони мають однакову силу, якщо не домовлено інше. Але саме тут виникла прірва, яка коштувала надто дорого.

В англомовному оригіналі, який готували американські та британські юристи-міжнародники, використали термін security assurances (безпекові запевнення). В американській дипломатичній та правовій традиції assurances – це політична декларація, обіцянка не чинити шкоди та консультуватися у разі кризи. І це категорично не є чимсь юридично зобов'язальним щодо військової допомоги.

Іншими словами, Вашингтон свідомо уникав слова guarantees, бо у системі координат США "гарантія" означала реальні зобов'язання застосувати військову силу для захисту союзника. Ба більше, такий договір вимагав би обов'язкової ратифікації Сенатом США. Адміністрація Клінтона, ясна річ, знала, що Сенат нізащо не ратифікував би військовий союз із пострадянською державою у 1994 році.

Натомість в українському та російському текстах меморандуму, які також були підписані сторонами, фігурує термін "гарантії безпеки". У слов'янських мовах та місцевій правовій культурі слово "гарантія" має однозначний, жорсткий характер – це стовідсоткове зобов'язання захистити. Чому ж сторони допустили таку різницю? А тому що пішли на свідомий дипломатичний компроміс – західні дипломати дозволили використати слово "гарантії" у перекладі, щоб місцевим політикам було легше "продати" ідею ядерного роззброєння власному суспільству, а українська сторона закрила очі на те, що юридично Захід сперся лише на англійське "запевнення".

У підсумку Будапештський меморандум став колосальним провалом у сфері глобального стримування. Документ не містив жодного механізму примусу чи санкцій за його порушення. І коли один із підписантів, тобто Росія, розтоптав статут ООН, виявилося, що "запевнення" передбачали лише скликання консультацій у Раді Безпеки ООН – так, саме у тому органі, де агресор має право вето.