Збудували країну – і потрапили за ґрати: чому Канада кидала українців до таборів у Першу світову

Проте замість вдячності за економічне диво Перша світова війна принесла цим людям тавро "ворожих іноземців" та принизливе ув'язнення за колючим дротом. Ця драматична сторінка історії Канади довго залишалася у тіні, приховуючи разючий контраст між грандіозним тріумфом людської праці та жорстокістю державної машини. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.

Як селяни з Галичини та Буковини приборкали найсуворіші землі Північної Америки?

У 1896 році міністр внутрішніх справ Канади Кліффорд Сіфтон розпочав безпрецедентну імміграційну кампанію, шукаючи ідеальних фермерів для заселення безкраїх, але вкрай негостинних західних територій. Він потребував не міських аристократів чи британських клерків, а, за його ж знаменитим висловом, "міцних селян у кожухах, чиї предки століттями працювали на землі". І от цей заклик почули тисячі родин у Галичині та Буковині, які на той час перебували під владою Австро-Угорської імперії.

Рятуючись від хронічного безземелля, демографічного тиску та злиднів, вони перетинали Атлантичний океан, отримуючи від канадського уряду 160 акрів (близько 65 гектарів) незайманої землі всього за 10 доларів реєстраційного збору згідно із Законом про землі Домініону. Але тут треба розуміти, що та обіцяна земля зовсім не була райським садом – це були дикі, порослі густими чагарниками та лісами прерії Саскачевану, Альберти та Манітоби, де зимова температура регулярно падала нижче 40 градусів.

Перші роки стали справжнім випробуванням на межі людських можливостей – емігранти власноруч викорчовували дерева, жили у примітивних землянках-"бурдеях", що рятували від лютих морозів, і орали цілину, часто впрягаючись у плуг замість волів, яких просто не було за що купити. Звісно, жінки та діти працювали нарівні з чоловіками, виживаючи лише завдяки неймовірній фізичній витривалості та глибокій соціальній солідарності.

Завдяки їхній каторжній праці та швидкому впровадженню нових, стійких до холодів сортів пшениці, таких як легендарний "Маркіз" (Marquis), канадські прерії зазнали фантастичної трансформації. Вже до початку Першої світової війни цей суворий регіон перетворився на глобальний епіцентр експорту зерна. А українські піонери не просто вижили – вони збудували школи, звели церкви, заснували потужні фермерські кооперативи та заклали міцний фундамент сучасної економічної могутності Канади.

Інтерновані українці в Канаді, 1914 – 1920: дивіться відео american_europ_eastern_studies

Чому творців канадського аграрного дива кинули за ґрати під час Першої світової війни?

Коли у серпні 1914 року спалахнула Перша світова війна, Канада як домініон Британської імперії автоматично опинилася у стані війни з Центральними державами, зокрема з Австро-Угорщиною. Саме цей глобальний геополітичний злам став фатальним для тисяч українських переселенців – оскільки більшість із них прибули з Галичини та Буковини, у їхніх імміграційних документах значилося підданство Австро-Угорської імперії.

Канадський уряд, керуючись поспіхом ухваленим Законом про військові заходи (War Measures Act), миттєво перетворив вчорашніх героїв-першопрохідців на потенційну загрозу національній безпеці — так званих "ворожих іноземців" (enemy aliens). У підсумку державна параноя, підігріта ксенофобією та воєнною істерією, призвела до того, що понад 80 000 осіб були змушені регулярно реєструватися у поліції та здавати вогнепальну зброю.

Проте найгірше чекало на тих, хто втратив роботу або викликав найменшу підозру – щонайменше 8579 чоловіків, жінок та дітей опинилися за колючим дротом у 24 концентраційних таборах, розкиданих від Нової Шотландії до Британської Колумбії. Переважну більшість цих в'язнів становили саме етнічні українці – їх позбавили майна, конфіскували заощадження, відібрали базові громадянські права, зокрема право голосу згідно із Законом про вибори у воєнний час 1917 року, та кинули на найтяжчі примусові роботи.

Умови в ізольованих таборах, таких як Спіріт-Лейк (Spirit Lake) у Квебеку чи Касл-Маунтін (Castle Mountain) в Альберті, були відверто жахливими. В'язні працювали за мізерну плату, 25 центів на день, прокладаючи дороги, вирубуючи ліси, видобуваючи вугілля та розбудовуючи інфраструктуру знаменитих канадських національних парків, як-от Банф (Banff) та Джаспер (Jasper). Ті самі люди, які своїм потом перетворили Канаду на аграрного гіганта, тепер будували її туристичну гордість під прицілом гвинтівок охоронців.

Багато хто загинув від інфекційних хвороб, виснаження, травм на виробництві або від куль під час відчайдушних спроб втечі. Ця кричуща несправедливість тривала навіть після завершення війни – аж до лютого 1920, коли закрили останній табір у Капускасінгу. І вона залишила глибоку психологічну травму у поколіннях українських канадців – темну пляму історії, яка була офіційно визнана урядом Канади лише у 2005 році.