Для жінок проводять тренінги для прийняття рішень та відстоювання своїх прав, щоб вони були включені в різні програми місцевих громад та вчилися давати собі раду. Для цього провели опитування, щоб дізнатися, які у них найбільш нагальні потреби. Завдяки навчанню, підтримці та консультаціям жінки отримують доступ до необхідної гуманітарної, психосоціальної, інформаційної, правової, економічної та іншої підтримки.

Дивіться також Хай тимчасова, але ми сім'я: Як переселенка з Волновахи допомагає жінкам, які втекли до Львова

На прикладі Сколівської громади ZAXID.NET розповідає, як впродовж року жінки-переселенки з різних регіонів змогли пережити особисті травми, адаптуватися і робити перші спроби у бізнесі.

Центр "Жіночі перспективи", який вже 25 років працює з жінками за різними напрямками, саме цим проектом хоче пояснити, що жінки-переселенки не є тягарем для громади, яка їх приймає, а навпаки – ресурсом.

"Вони можуть дуже багато. Вони самоорганізовуються, співпрацюють, рухають свій бізнес вперед. Ми працюємо в місцях компактного поселення переселених жінок з дітьми, а також там, де є партнери з попередніх проектів. Тому половина цих координаторів є місцевими, а частина – ВПО", – пояснює Олена Кальбус, координаторка проекту ООН Жінки "Адвокаційна підтримка внутрішньо переміщених жінок у Львові та Львівській області", представниця "Центру "Жіночі перспективи"".

Центр реалізовує проект у дев'яти осередках Львівщини. Сколівська громада має велику частку переселенців. На кінець 2022 року їх у шеститисячному містечку було 2300, зараз тут проживає 753 людей, це 334 сім'ї.


Колишній театр та музей є центрами волонтерства у Скольому

"Тепер я почуваю себе затребуваною"

Самоорганізовану групу внутрішньо переміщених осіб очолює Олена Янатьєва з Маріуполя. Жінка – медикиня за фахом, за вподобаннями – творча натура, а зараз є місцевою координаторкою програми ООН "Жінки в Україні" і співпрацює з Центром "Жіночі перспективи". Вона складає списки переселенців, потреби людей, передає запити благодійникам і координує роздачу гуманітарки.

Жінка пережила 21 день окупації Маріуполя. Олена бачила смерть, розриви снарядів, бачила, як сусіди вибігали з хати і не всі верталися назад. Сім'я виїжджала з міста під бомбами, перед ними машини розстрілювали на очах. Олені важко згадувати пережите. Вона скромно розповідає про себе, приховуючи тремтіння рук і опускаючи погляд.

"Машина 21 день простояла на стоянці біля дому і після падіння бомби єдина вціліла там. Вирішили виїжджати 17 березня, коли будинок вже трясся від вибухів так, що жити в ньому було неможливо. На окупаційній стороні було 30 блокпостів, ми проїжджали їх всі. На кожному з них перевіряли дуже ретельно, буквально все. Двогодинна дорога до Запоріжжя тоді тривала 12 годин", – пригадує Олена Янатьєва.


Олена Янатьєва зараз є місцевою координаторкою програми ООН Жінки

Олена визнає, що повертатися додому буде дуже важко, хоча планує обов'язково. А зараз відчуває свою потрібність тут, у Скольому, допомагаючи таким, як і сама, переселенцям.

"Коли я сюди приїхала, я була така розгублена, не знала що робити. Тепер я почуваю себе затребуваною", – сором'язливо пояснює маріуполька.

Скромну Олену підтримує і доповнює активна місцева мешканка Тетяна Зінкевич, у мирному житті – директорка краєзнавчого музею, а зараз – ще й помічниця самоорганізованої групи ВПО. Вона допомагає порозумітися новим сколівчанам із місцевою владою, краянами.

"Олена все пережила дуже важко. Майже місяць ні з ким не хотіла говорити, не знала, де себе подіти. Вона сама активна по житті, а тут такі переживання і нема роботи. У Маріуполі вона працювала дієтсестрою в дитячому садку, розробляла меню. Зараз як медсестра всім ставить крапельниці, робить уколи", – доповнює характеристику Олени Тетяна Зінкевич. Про свою залученість до волонтерства сколівчанка розповідає так: "Тут близько вокзал. Люди приходили розгублені, не знали куди йти. Приходили до нас в музей, питали, куди добратися. Так і сталося, що я почала допомагати. Тепер маємо благодійні організації, фонди, неурядові структури, які працюють із самоорганізованою групою ВПО".

Коли цей транзитний пункт збору гуманітарної допомоги у Скольому масштабувався, а до звичайної роздачі гуманітарки додалися й інші функції – координація інформаційної, психологічної, юридичної підтримки, Олені стала допомагати Марина Степанченко із Сум.


Марина Степанченко допомагає у гуманітарному центрі

Вона має дві освіти – економіста-бухгалтера і бібліотекаря, волонтерить ще з 2014 року. Тому, коли чоловік виїхав на фронт, а вона з двома дітьми приїхала у Сколе, знала що робити. Відразу долучилася до активістів з плетіння маскувальних сіток, а згодом – і до роботи гуманітарного центру.

Спочатку волонтерсько-гуманітарний центр працював у будинку культури, а з серпня перейшов у закинуте приміщення колишнього театру. Волонтери окремо працюють з багатодітними сім'ями, з літніми людьми, інвалідами, багато допомоги готують на фронт. Таке заняття займає майже весь час.

"Підлаштовуємо свій графік відповідно до часу, коли привозять допомогу. Штаб – це праця з людьми насамперед. У кожного свій характер, свої потреби. Треба до них підлаштовуватися, бути трішки психологом. Організовуємо юридичну, психологічну, гуманітарну допомогу. Допомагає юрист місцевого осередку UNISEF", – каже Марина.

"Росіяни роздягнули догола дітей і возили на танку"

Одна із семи багатодітних сімей-переселенців, що проживають у Скольому, Короленки, отримали від благодійників комп'ютер для навчання дітей. Старший син добре вчиться, але навчання доводиться переривати через нестабільний зв'язок. Марія розповідає, як вони виїжджали зі свого міста Снігурівка на Миколаївщині, яке було окуповане з 19 березня і зазнало сильних обстрілів. Жінка в той час була вагітна третім сином, та для російських військових це не було пом'якшувальною обставиною.

Старший син був у бабусі. Це за річкою, треба було переїхати міст. Я поїхала за ним, але мене не пропускали. Наш блокпост був розбитий, там вже росіяни. Я прошуся: будь ласка, пропустіть, мені треба дитину забрати. А він на мене дивиться скляними очима і каже “ні”. Там були 12-річні діти, яких росіяни роздягнули догола, саджали на танк і возили. Це показник чого?! Що та дитина йому зробила чи я, вагітна?!,
– у розпачі розповідає жінка.


Марія Короленко пройшла через психологічне насильство російських військових

Її молодший семирічний син вже навчився розрізняти за свистом прильоти ворожих снарядів і вистріли своїх. Сильна тривожність вагітної жінки змусила її ризикнути і спробувати виїхати.

"Я перемерзла, мала сильний токсикоз. Зранку ми виїжджаємо, а на нас скеровують автомат в голову. Це так було страшно! Чоловік мене прикрив, але ж він нічого не міг зробити. Вони знали, що я вагітна, але це ніяк не допомагало", – каже Марія Короленко.

Третій синочок народився вже тут, у Скольому. Марія каже, що її сім'я була забезпеченою, могла створити повноцінні умови своїм синам для розвитку, але росіяни забрали у них все майно. Попри те, що житло у Снігурівці вціліло, сім'я не хоче туди повертатися. Вже рік жінку щоночі мучать жахливі сни про ракети, від яких вона прикриває своїх дітей. Молода мама працює з психологом.

Шкарпетки і сітки – волонтерське дозвілля

Коли людина в стресі опиняється на новому місці, а ще, якщо є діти чи літні батьки, про яких теж треба подбати, важко втримати баланс. Марина Чичерова з Миколаєва проживає у школі-інтернаті міста Сколе вже майже рік. Жінка згадує, що виїжджала дуже важко: з двома дочками і хворою мамою. Спершу сім'ю поселили у палаці Гредлів, а коли його закрили на ремонт, родина переїхала у сусіднє приміщення гуртожитку, зараз проживає в одній кімнаті. Марина знайшла роботу, її дівчатка ходять в школу. У вільний час жінка в'яже шкарпетки для військових.


Марина Чичерова з Миколаєва з родиною вже рік живе у шкільному гуртожитку

Неподалік від Сколього у селищі Верхнє Синьовидне у центрі "Надія", де раніше оздоровлювались та відпочивали діти, живуть сім'ї нацгвардійців. Разом із сестрою чоловіка тут проживає Надія із Сіверська, що за 30 км від Бахмута на Донеччині. Її сина також мобілізували в Нацгвардію.

"Ми чекали до останнього. Все містечко розбите. Будинок перекосило, робите скло. У сусідній садочок влучило дві ракети. Це сталося 6 травня, а наступного дня ми виїхали. А зараз хтозна, може вже й гірше. Тут ми сітки плетемо, на кухні чергуємо, коридори миємо. За будинком є сад, збираємо яблука, горіхи кололи для військових. В нас все добре", – запевняє жінка.

Директор закладу Василь Чергавий каже, що всі, що залишилися тут жити до цього часу, це родини, які втратили житло на Харківщині, Донеччині. Їм нікуди переїжджати, це здебільшого пенсіонери. Проте жінки самі про себе вміють подбати.

"Самоорганізація в них на вищому рівні. Ми фактично не маємо обслуговуючого персоналу. Ми порадилися і дійшли згоди, що вони будуть самі харчуватися. На кухні чергують змінами. Прибирають також самі", – каже Василь Чергавий.


Родини нацгвардійців, що живуть у прихистку, волонтерять

Енергетичні батончики і сухі борщі

Самоорганізація переселенців і їхня підтримка громадськими організаціями не тільки полягає в консультуванні. Ті, що вже стали на ноги, мають перші задумки для започаткування бізнесу.

Перукарка Олена Бикова мріє відкрити свій салон. Це планувала зробили ще вдома, на нього, власне, вже подала документи у Маріуполі напередодні війни. Жінка розповідає, що всі активні бойові дії в Маріуполі вона з двома дітьми перебула там. Її чоловік-військовий виїхав на початку війни, вісім місяців вони не бачилися. З пекла жінка вирвалася у квітні, на Сколівщину потрапила у вересні. А коли трохи відійшла від пережитого жаху, запропонувала свої безкоштовні послуги для общини знедолених українців у Скольому. Спершу вона стригла переселенців на випадкових локаціях, зараз має маленьку кімнатку у гримерці колишнього театру, що нині слугує гуманітарним центром, де півдня безкоштовно надає послуги.

Зараз Олена складає бізнес-план, пройде спеціальне навчання, щоб отримати грант на започаткування власної справи за умовами інших проектів. Свою незламність Олена Бикова пояснює просто: "Я з Маріуполя. Ми всі, хто пережив війну, допомагаємо один одному".


Олена Бикова мріє відкрити власний салон краси

Ще одні бізнесмени з Харкова також поки що волонтерять. Подружжя Михайло Скрипник та Елла Остафієва вдома мали своє кафе, в якому пропонували поласувати корисними цукерками з натуральних продуктів. Коли вони потрапили у Сколе, підхопили ініціативу киянки Ольги Шевчук, яка започаткувала виробництво енергетичних батончиків для військових. Це для них стало продовженням їхньої діяльності. До виробництва залучені як місцеві жительки, так і переселенки.

Волонтери і спонсори привозять сировину, з якої тут роблять близько 2000 енергетичних батончиків на місяць. В основі – сушені яблука, горіхи, насіння, сухофрукти, шоколад, мед, вівсяні пластівці. Другий напрямок волонтерської активності – сухі борщі, які треба лише залити окропом. Свою діяльність волонтери зараз проводять у приміщенні кафе, яке місцеві підприємці надають безкоштовно. Але у планах – розширити масштаби до розмірів цеху.

"Вони піднімають ті питання, вирішення яких дасть позитив для всієї громади"

Підсумовуючи діяльність волонтерських центрів переселенців, координаторки проекту тішаться, що він дає результати. Жінки вчаться допомагати насамперед самим собі, а відтак й іншим.

"Цей проект передбачає консультативну і адвокаційну допомогу. Вона дає можливість жінкам згуртуватися, подавати свої ініціативи, бути більш видимими на тлі інших людей і подій та дає можливість добиватися того, що покращує їхнє становище", – наголошує координаторка Олена Кальбус.

Вона додає, що коли жінка почувається більш впевненою, навченою, в безпеці, спілкується з іншими, у неї з'являються ідеї. Наступним кроком центру "Жіночі перспективи" буде пошук донорів, які зможуть підвищити рівень економічної спроможності жінок-переселенок.

"Для того, щоб допомогти, потрібно знати про потреби і проблеми. Нам важливо, як самі ВПО бачать вирішення цих питань. Тут важлива робота над пошуком ресурсу, допомога їм знайти мотивацію, можливості долати перешкоди. Є багато проблем, які були і до 24 лютого, з якими стикаються і місцеві. А з часом потреби змінюються. Ми маємо ставитися до наших нових мешканок, як до колосального ресурсу. Ці люди приїхали зі своїм баченням, досвідом, навиками. Часто це люди з кількома освітами. Вони піднімають ті питання, вирішення яких дасть позитив для всієї громади", – підсумовує адвокаційна координаторка проекту Надія Костіна.

ГО "Центр "Жіночі перспективи"" реалізовує проект у ще восьми громадах Львівщини у співпраці з Офісом віце-прем'єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. Його підтримує проект ООН Жінки в Україні "Трансформаційні підходи для досягнення ґендерної рівності в Україні" і фінансує уряд Швеції.