Раніше за "батальйони смерті" на роки: як студентки з лав УСС стали офіцерками армії Габсбургів

Їхня поява у холодних окопах стала шоком для консервативного командування Австро-Угорської імперії, яке спочатку категорично відмовлялося визнавати жінок-солдаток. Проте неймовірна відвага цих дівчат у жорстоких боях за Карпати назавжди переписала не лише військові статути, а й світову історію гендерної рівності. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.

Чому віденський генштаб спочатку забороняв, а потім нагороджував жінок з УСС?

Коли влітку 1914 року у Львові (який за австрійських імперських часів знали як Лемберг) почалося формування добровольчих легіонів, Міністерство війни у Відні мало чіткі інструкції – жінкам на фронті місця немає. Тогочасна австро-угорська військова доктрина розглядала жінок лише як медсестер або працівниць тилу.

Проте амбітні студентки, такі як Олена Степанів та Софія Галечко, категорично відмовилися приймати ці застарілі патріархальні правила. Вони рішуче обстригли волосся, одягнули чоловічі мундири й, користуючись хаосом перших тижнів масштабної мобілізації та поблажливістю місцевих офіцерів, які відчайдушно потребували людей для стримування наступу противника, вирушили на передову.

Справжнє випробування вогнем відбулося навесні 1915 року під час стратегічно важливої битви за гору Маківка. Неможливо було не відзначити безпрецедентну витривалість цих жінок у крижаному пеклі Карпатських гір – вони не просто виживали під шквальним артилерійським вогнем у промерзлих траншеях, а й холоднокровно вели за собою солдатів у багнетні контратаки.

Віденська преса того часу, зокрема впливова щоденна газета Neue Freie Presse та популярне ілюстроване видання Das Interessante Blatt, вибухнула сенсаційними репортажами про "хоробрих амазонок Сходу". Зіткнувшись із такою публічністю та реальними бойовими заслугами, імперська бюрократія була змушена капітулювати перед фактами.

Олена Степанів увійшла в історію як перша жінка у роки Першої світової війни, яка офіційно здобула офіцерське звання хорунжого (Fähnrich) у складі австро-угорських збройних сил і отримала Срібну медаль за хоробрість (Silberne Tapferkeitsmedaille). До того часу цю престижну відзнаку вручали тільки чоловікам за виняткову особисту мужність у бою. Цей прецедент зламав віковий стереотип, нібито війна є лише чоловічою справою.

Історія Олени Степанів – першої жінки-офіцерки УСС: дивіться відео xistoryshow

Австрійські генерали, які ще рік тому погрожували відправити дівчат додому під військовий трибунал, тепер ставили їх за приклад своїм елітним піхотним полкам. Софія Галечко, яка також отримала медаль за відвагу, у своїх рапортах демонструвала блискуче знання тактики позиційної війни, що викликало щиру повагу навіть у найзатятіших скептиків з австрійського Генерального штабу.

Як полон та західна преса перетворили українських стрільчинь на світових легенд?

У травні 1915 року під час запеклих боїв під містечком Болехів Олена Степанів потрапила у полон. Для офіцерів російської армії виявлення жінки-офіцерки зі зброєю у руках стало абсолютним культурним шоком. Командування противника поставилося до неї не як до рядового солдата, а як до унікальної військової дивовижі та надзвичайно цінного бранця. Полонену офіцерку під посиленим конвоєм відправили у глибокий тил, аж до далекого Ташкента.

Але слава про жінок-військових неймовірно швидко перетнула лінію фронту, перетворивши їх на об'єкт пильної уваги міжнародної спільноти. Тож і дивовижна історія Олени Степанів, яку побратими поважливо називали Оленою Степанівною, вже жила власним життям на перших шпальтах європейських газет. Журналісти уважно стежили за долею полоненої українки, і навіть Міжнародний комітет Червоного Хреста у Женеві регулярно отримував численні запити від європейців щодо умов її утримання у Центральній Азії.

Степанів перебувала у ташкентському полоні до весни 1917 року, коли її змогли повернути завдяки офіційному обміну військовополоненими. Тоді ж на передовій про неї вже складали перші стрілецькі пісні, які миттєво йшли в народ. А тим часом її бойові посестри, такі як Ганна Дмитерко, продовжували воювати, беручи участь у найкривавіших позиційних боях.

Примітно, що західна історіографія часто фокусується на російському "Жіночому батальйоні смерті", хоча той створили лише у 1917 році – коли українки у лавах австро-угорських збройних сил випередили їх на цілі три роки. Ба більше, вони були першими, хто успішно інтегрувався у регулярні бойові підрозділи, а не створював окремі пропагандистські жіночі загони.

Українські жінки-усусуси стали живим, беззаперечним втіленням глибокої модернізації суспільства на зламі історичних епох. Їхній вчинок був одним із найпотужніших прикладів жіночої емансипації у Східній Європі. І своєю кров'ю на засніжених карпатських перевалах вони вибороли право жінок бути повноправними суб'єктами історії, а не її пасивними спостерігачками.